А син завжди поряд, каже Людмила Григорівна, бо завше у її думках, та й приходить у спогади.
Здається, недавно ще був школяриком — добрим, щирим. Понад усе любив тварин, піклувався про безпритульних собак. А як радів, коли сестра Олена подарувала йому собаку боксера, який став для нього вірним другом.
Адже ніхто, та й син подружжя Людмили та Мирона Ватаманюків не був народжений для війни. Обравши мирну професію, Сергій навчався на зварювальника у місцевому училищі. Та й після служби в армії юнак не думав про військову кар’єру. Поїхав на заробітки, бо мріяв про свій дім, про створення сім’ї.
У 2013 році повернувся додому і відразу ж, у грудні зустрівся з Людмилою. Із першого погляду Сергію сподобалася незнайома дівчина. Він був упевнений, що вони створені Богом одне для одного, і відразу ж запропонував Людмилі стати його дружиною, піти спільною життєвою стежкою.
Хоча тоді була і розгублена, і здивована, та все ж я просто не могла не погодитися. А вже через роки збагнула — мій Сергійко так поспішив жити, наче щось відчував. Та все ж у липні 2014 року ми відгуляли весілля, а потім був у нас незабутній відпочинок у Карпатах серед розкішної природи, на жаль, єдиний у нашому подружньому житті…
Безмежно радий був Сергій Ватаманюк, коли дізнався, що у нього народиться син. Був упевнений — його огорне турботою та любов’ю.
Майбутнє видалося таким обнадійливим, та затьмарила його війна, яка для родини розпочалася у 2014 році.
Коли ж Сергій отримав повістку із військкомату, то не нарікав, не вагався. І як справжній патріот, горів бажанням захистити від ворога рідну землю, свій дім та найрідніших.
Після нетривалого навчання служив у 80-їй десантно-штурмовій Галицькій бригади. Як вирушив на бойове завдання, то рідних попередив — не буде зв’язку з ним кілька днів.
На жаль, той бій для багатьох бійців “Айдару” та 80-ї бригади став останнім. Військовослужбовці потрапили у засідку біля Веселої Гори на Луганщині, опинившись під нещадним шквальним мінометним вогнем. Відважні українські воїни билися до останнього подиху. Російські бандити добивали поранених, жорстоко знущаючись з них. А ті, хто вийшов з оточення, невдовзі намагалися повернути тіла загиблих Героїв. Після тривалих перемовин з ворогом, все ж вдалося бійців поховати на цвинтарі під Старобільськом.
Двадцятисемирічний Сергій Ватаманюк пропав безвісти 5 вересня 2014 року, а невдовзі 23 жовтня у нього народився син Даниїл. Однак серед убієнних українських захисників не було його. Та все ж у рідних з’явилася надія, що Сергій потрапив у полон та сподівання виявилися марними.
І через десять років наполегливих пошуків дружина та батьки не втратили віри, що Сергій все ж живий та повернеться додому.
З надією у серці продовжує торувати життєвий шлях незламна Людмила Григорівна. Пенсіонерка знаходить силу, аби поспілкуватися з волонтерами та донатити для військовослужбовців ЗСУ. А нещодавно завітала у благодійний фонд “Неймовірні люди”, на рахунку якого чимало добрих справ.
Розраду і втіху 75-річна Людмила Ватаманюк знаходить у своїх внуках. Десятирічний Даня навчається у п’ятому класі, любить футбол і, звісно ж, сумує за татусем. Із ним життя школяра було б значно яскравішим та щасливішим. У Сергія є ще п’ятеро племінників. Старша Дарина обрала стезю захисника рідної землі. Як тільки дівчині виповнилося вісімнадцять, то відразу ж поспішила у військкомат. Її наполегливість узяла гору і уже сім років відважно боронить рідну землю від ненависного ворога. Божої опіки і захисту тобі, Дарино.
А серце матері не знає спокою. І після десяти років невідомості Людмила Григорівна сподівається на диво, вірить, що почує радісну звістку про безвісти зниклого на війні сина. “Де ти, Сергійку? Озовися, мій синочку”…
Подільські вісті
