Іван Літнарович народився 7 липня 1976 року в селі Микулин, що на Полонщині. У звичайній, працьовитій родині Івана Петровича та Раїси Петрівни, де з дитинства навчали поважати хліб, землю й працю. Іван ріс спокійним, слухняним хлопцем, завжди допомагав батькам по господарству. Навчався в Микулинецькій середній школі. Не гнався за увагою, не прагнув бути першим — просто був на своєму місці: допомагав батькам, навчався, робив те, що мав. Після школи вступив до Грицівського професійного училища №38, де здобув спеціальність шофера-тракториста.
Згодом проходив строкову службу: спочатку в Керчі, потім — у Донецьку. Повернувшись додому, працював у місцевому колгоспі, а з часом переїхав до Шепетівки, де став водієм. Саме в Шепетівці доля подарувала йому найцінніше — зустріч із коханою Іриною.
Випадкова, звичайна, на перший погляд, зустріч переросла у справжню історію кохання, міцного й щирого. У цьому союзі народилися двоє синів — Іван і Микола. Бути батьком для Івана Івановича означало не лише забезпечувати родину, а бути поруч — кожного дня, у всьому. Він навчав, пояснював, ділився досвідом, майстрував із синами, учив водити, ремонтувати, зварювати. Дуже пишався старшим сином, радів його дорослішанню, підтримував у всьому.
Родинне життя було сповнене простих, але щирих радощів: поїздки на природу, риболовля, полювання, спільні вечори. Він цінував кожну мить із близькими, бо саме в родині черпав силу. Іван мріяв про більше: хотів купити власну вантажівку, відкрити невеличкий бізнес, поставити дітей на ноги, дати їм те, чого сам не мав. Мріяв поїхати з родиною на відпочинок, побачити їх щасливими та спокійними. Він був врівноваженою людиною з добрим серцем і тонким почуттям гумору — вмів пожартувати, розрядити обстановку, сказати потрібне слово в потрібну хвилину.
Влітку 2024 року війна покликала його на службу, 30 липня Івана мобілізували. Після навчання на полігоні в Рівненській області його направили на Покровський напрямок — один із найважчих. Він не нарікав, не жалівся, не ухилявся. Йшов, бо знав – треба, бо є ті, кого треба захистити.
23 вересня отримав контузію, підлікувався і знову став у стрій. 25 вересня зв’язок з ним обірвався. І почався найстрашніший період для родини — очікування без відповіді. Дружина шукала, дзвонила, писала. Молилася. А потім — страшне повідомлення: «Пропав безвісти».
Кажуть, що душі Героїв не зникають. Вони приходять у сни, говорять крізь тишу, дають знак, що потребують спокою. Так було й із Іваном Івановичем — приходив у снах до дружини, просив забрати його додому…
Лише згодом стало відомо, що 1 жовтня 2024 року Іван Іванович загинув під час виконання бойового завдання, у бою, віддано захищаючи свободу України. Загинув, як справжній воїн — захищаючи рідну землю, свою родину, наше майбутнє.
Йому було лише 48 років. Він був воїном, який виборював свободу України кров’ю та жертовністю. Постать нашого земляка тепер назавжди в нашій пам’яті та у наших серцях.
Слава Україні!
Героям слава!
Шепетівська міська рада
