З перших днів окупації в Шепетівці створювалися каральні поліційні органи – гестапо (державна таємна поліція), СС (охоронні загони нацистської партії), СД (служба безпеки), поліція порядку, жандармерія, допоміжна поліція та суд. Поліція забезпечувала розслідування політичних справ, актів саботажу, проводила арешти, обшуки, виявляла представників руху Опору, попереджувала проведення диверсій, брала участь у знищенні єврейського населення, ув’язненні місцевого населення у концтабори тощо. З осені 1942 року при окружному відділі СД створювалась кримінальна поліція. Вона складалася з двох відділів – кримінального та політичного. Шепетівську кримінальну поліцію в роки окупації очолював Костянтин Іванович Нейман. Шепетівську окружну поліцію очолював Міллер Едуард Марганович. Шепетівську окружну жандармерію очолював обер-лейтенант Кестель. Особливу лють і ненависть до шепетівчан проявила кінна жандармерія під командуванням оберштурмбанфюрера Гофмана, яка прибула в Шепетівку з Кракова. З осені 1941 року з місцевого населення починають формувати шуцбатальйони. Для заарештованих шепетівчан була створена в’язниця, яка знаходилася по вул. Славутській (тепер вул. Валі Котика). В ній було 10 камер. З показів ув’язненої Кременко Ганни Максимівної, яка перебувала у шепетівській в’язниці близько 5 місяців, ми дізнаємося, що заарештованих в кожній камері було не менше 47 чоловік і число їх інколи доходило до 70. Також вона була свідком, як кожної неділі з в’язниці вивозили на розстріл по 60-70 чоловік.
Всі ці установи були створені для знищення мирного населення. Першими жертвами гітлерівців стали комуністи, комсомольці і радянські активісти, які не встигли евакуюватися або були залишені у районі для підпільної роботи. Жителів міста жорстоко карали за надання їм допомоги та притулку. Крім того карали за саботаж наказів німецької влади, відмовлення від праці, шкідництво на підприємствах, підтримку партизанів тощо. Так, 8 листопада 1941р. було розстріляно 13 жителів міста та району. 6 березня 1942 року військовий суд засудив до розстрілу 31 чоловіків. 25 січня 1943 р. за вбивство одного німецького офіцера та двох солдатів було розстріляно 80 осіб, які за підтримку партизан сиділи у в’язниці міста Шепетівки. 6 січня 1944 року німецькою жандармерією було розстріляно 49 ув’язнених, які були поховані на подвір’ї в’язниці «СД». Створювалися в Шепетівці «трудові табори». Туди поміщали тих, хто порушував трудову дисципліну, відмовлявся від праці, ухилявся від поїздки до Німеччини, запідозрений у зв’язках з партизанами. Розпорядження про направлення порушників на перевиховування підписував керівник гебіту. Він також визначав термін перевиховування, що складав від кількох тижнів до шести місяців. Шепетівчанка Сієтова Поліна Никифорівна згадує:
«У «трудових таборах» в’язнів примушували працювати по 20-22 години на добу. Це тривало до останніх днів окупації. Знесилених каторжною працею і голодом людей нацисти вивозили до котлованів на західну околицю міста і розстрілювали. Внаслідок розстрілів місто опустіло».
Починаючи з січня 1942 року нацисти почали вивозити юнаків і дівчат на роботу до Німеччини. Спочатку люди їхали добровільно, їх проводжали з урочистостями. Але вже з весни 1942 року вивіз людей до рейху став примусовим. На вулицях міста з’явились оголошення про призов народжених у 1922-1925 років. У них писалося:
«Для відбуття робочого обов’язку в Німеччині призиваються на два роки всі народжені 1923-1924-1925 років(повністю) та частково 1922 року. До огляду повинні бути приставлені всі особи, що підлягають цьому призову, терміну огляду треба точно притримуватися. Причини, зв’язані з працею, яку виконує дана особа, зі станом здоров’я або сімейними обставинами, які потребують тимчасової відстрочки від виїзду до Німеччини, будуть перевірені та вирішені під час огляду. Хто буде залишеним, одержує відповідне посвідчення, яке дана особа повинна тримати разом з особистими документами біля себе. Приналежні виїхавши до Німеччини, згідно розпорядження Райхскомісара України від 19.02.1942 року, будуть одержувати допомогу. Хто не зголоситься на огляд, буде важко покараний, так само, як той, хто обманом спробує уникнути від цього призову».
Збірний пункт знаходився у приміщенні школи №1. Звідси молодь вели під охороною конвоїрів на залізничну станцію. Тут усіх заганяли до брудних товарних вагонів і везли у неволю. З Шепетівського району було вивезено 1682 чоловіка, в тому числі з Шепетівки –. Значна кількість наших краян померли там від хвороб, непосильної праці, були закатовані нацистами за непокору.
Про важке життя у німецькій неволі писав шепетівчани Василь Середа:
«… Для себе так і не думав би так запекло робити, а тут змушений… Робимо в неділю і у свята безперестанно. Годує хазяїн нехорошо, но як для цивільно-плєнних, то і то добре, мусимо і за тим робити. Із одежею, то тут зовсім погано. Ну, але це неволя. Але коли згадаю про братів, на яких умовах я їх лишив, то хоч я сильний серцем, но котяться сльози… І я їм зовсім безсилий помогти…».
Подібних листів було чимало.
Єврейське населення
Особливу жорстокість окупанти виявляли до єврейського населення. 27 липня 1941 року комендантом міста був виданий наказ про збори усіх осіб єврейської національності. О 10 годині 28 липня усі євреї Шепетівки зібралися біля старої поліклініки. Через деякий час почали відбирати та садовити до вантажних автомобілів молодих і сильних чоловіків та жінок, які могли становити загрозу німецькому «новому порядку». Одружених жінок і тих, у кого були діти, поки що не брали. Після цього колона автомобілів попрямувала в ліс на західну околицю Шепетівки. Перед розстрілом, поліцаї познімали з людей золоті та срібні прикраси, одяг. Вирок виконали солдати 45-го резервного поліційного батальйону, які в той день знищили більше 800 євреїв. Це був перший масовий розстріл, але, нажаль, не останній. Пізніше, 20, 23 серпня та 1 вересня 1941 року солдатами 45-го батальйону було розстріляно близько 600 євреїв з Шепетівки та села Судилкова.
Крім того, кожного дня поблизу синагоги розстрілювали по 10-15 осіб, яких на тому ж місця й хоронили.
5 вересня 1941 року виходить наказ головного політичного відділення рейхскомісаріату Україна до генерального комісаріату Волинь-Поділля про створення в усіх населених пунктах, в яких проживає більше 200 євреїв, єврейських гетто. Приблизно 20 грудня 1941 року єврейське гетто було остаточно сформовано і в Шепетівці.
Начальником табору був Свояченко. Гетто знаходилося у центрі Шепетівки. Воно було обнесено огорожею з колючого дроту. У цей табір входили спеціально відведені три вулиці, де проживало близько 6000 осіб, у тому числі 4000 дітей. Євреї проживали в одноповерхових будинках, по кілька сімей. Ходити по території табору дозволялося тільки у відведений час. Вихід з гетто заборонявся. Усі коштовності, гроші, цінні речі було відібрано. Населення табору сплачувало особливий податок. Продукти у табір не завозилися, а продавати щось з речей для купівля продуктів заборонялося. Жителям міста під загрозою розстрілу не дозволялося надавати будь-яку допомогу, в’язнів чекала голодна смерть. Деякі підлітки під страхом смерті вилазили за огорожу і просили милостиню. Для них все це закінчувалося побиттям або розстрілом. Часто євреїв залучали до важких робіт. Під час її виконання наглядачі били євреїв гумовими палицями. У гетто поширювались хвороби: лютував туберкульоз, шлунково-кишкові захворювання, не припинялися епідемії висипного та черевного тифу. Хворі не ізолювалися, лікування та медикаментів вони не отримували, хоча табір обслуговував лікар.
В січні 1942 року в гетто було переведено близько 2000 євреїв з с. Судилкова та інших населених пунктів Шепетівського район. 25 червня 1942 року було розстріляно 824 чоловік. Пізніше до табору почали знову звозити євреїв з Шепетівського, Полонського та Славутського районів. 31 серпня 1942 року начальник поліції СД в генеральній окрузі Волинь-Поділля штурмбанфюрер Доктор Пютц наказав закінчити «єврейські акції» на протязі 5 тижнів. Повністю євреїв шепетівського гетто було знищено внаслідок масових розстрілів, які відбулися 6 та 10 вересня 1942 року. Після цього навколо гетто було знято огорожу з колючого дроту, будинки роздано тим, хто вірно служив окупантам.
Одним з місць масового поховання осіб єврейської національності був ліс, праворуч від дороги на Новоград – Волинський (т.з. 603-й кілометр). В акті державної комісії з розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників від 10 травня 1944 року зазначено:
«Поховання мало площу близько 1 га. На місці поховання існує 7 могил прямокутної форми, розміром від 4 х 2,5 мерти до 45х4 метри. У могилах, в залежності від їх розмірів, поховано від 150 до 2000 трупів. На основі даних судово-медичних актів про кількість могил та їх розмірів, комісія встановила, що в могилах поховано не менше 3000 осіб мирного населення Шепетівки. Крім того, поховання існували за міським кладовищем, біля с. Судилків, на площі біля поліклініки, біля синагоги, на залізничній станції, на подвірї колишньої в’язниці «СД» та інші. За попередніми оцінками у них поховано близько 8000 осіб цивільного населення».
Загалом, за 952 дні окупації було розстріляно та закатовано більше 10000 шепетівчан, в тому числі 6000 осіб були євреями.
Військовополонені
Одночасно із знищенням мирного населення нацисти чинили розправу над військовополоненими. У Шепетівці було створено два табори для радянських військовополонених. Один табір, так званий літній, знаходився на вул. Судилківській, на території колишньої авіа-зенітної частини. Він проіснував до кінця 1941 року. Про перебування у цьому таборі згадував лікар Костянтин Олексійович Захаров:
«… я та лікарі Г. Баглюк, І. Кочетков, Г. Тихонов прибули у Шепетівку в кінці вересня, на початку жовтня 1941 р. Потрапили у літній табір військовополонених, який був розташований у колишній зенітній частині. Там було 15 тисяч військовополонених. У таборі лютувала епідемія дизентерії та висипного тифу. За добу вмирало до 300 осіб, особливо швидко вмирали від дизентерії. Старшим лікарем лазарету був військовий лікар Костянтин Костянтинович Яковлєв. Завдяки сміливим діям цієї людини нам вдалось утеплити бараки, організувати лазню та дезкамеру. Через головного лікаря окружної шепетівської лікарні Яворського, лікаря Макарова дістали дезінфікуючі засоби, перев’язочний матеріал, гіпс. Смертність зменшилась до 100-120 людей на добу».
Інший табір знаходився на території теперішнього військової частини по вул. Залізничній. Він проіснував до останніх днів окупації і був розрахований на 20-30 тисяч осіб. Табір охороняли, а також конвоювали потяги з полоненими в інші табори так звані «Хіві-батальйони». Вони були створені у січні 1942 року. Бійці для цих підрозділів набиралися з місцевого населення та військовополонених. Колишній в’язень шепетівського табору Сергій Чеканов згадував:
«Шепетівський концтабір №301 розміщувався в чотирьох двоповерхових казармах, неподалік від залізничної станції. Вся територія була обнесена рядами колючого дроту, також стояли вишки з кулеметами та прожекторами. Комендантом табору був оберфельдфебель Розенталь. Пізніше начальником табору було призначено обер-лейтенанта Коварика. Він розділив військовополонених на два полки. В свою чергу полки ділилися на батальйони та роти. Командирами полків було призначено військовополонених Фролова та Альберта. Вони носили на лівій стороні грудей чотири смужки; командири батальйонів – три, командири рот – дві. Казарми називали блоками. Їх було чотири: А,В,С,D. З числа тих, в кого не було взуття та верхнього одягу, створили «роту босих». Зимою їх без черги пропускали за баландою.
Коварик проводив облік полонених. На кожного полоненого в комендатурі заводилася облікова картка. Після цього полонений отримував металевий медальйон, на якому був вибитий номер. Коли полонений помирав, медальйони переламували навпіл. Одна половина залишалася з померлим, інша залишалася в комендатурі і була доказом смерті. Вязнів піддавали різним тортурам, змушували виконувати непосильну роботу, морили голодом. Пораненим і хворим не надавалась необхідна медична допомога. Особливо важко було в осінньо-зимовий період. Спати приходилося на цементній підлозі, в розбиті вікна шмагав холодний вітер. Військовополоненим видавали на добу 0,5 літра баланди та 200 гр. неякісного хліба. Інколи до баланди кидали кінське м'ясо. В колишніх будинках командирського складу був шпиталь. Голод, холод, катування і поширення інфекційних хвороб призводили до того, що смертність становила по 25-30 осіб на добу». Під час епідемії висипного тифу, хворих зігнали в одну казарму, яку облили бензином і підпалили. У страшних муках тут загинуло близько 3000 осіб. Обгорілі трупи вивезли у різні місця і таємно закопали».
Про перебування у шепетівському таборі для військовополонених згадує також лікар Друян Ібрагім Леонідович:
«Нас розвантажили на станції Шепетівка. Звідси нас погнали в табір, який знаходився в кількох кілометрах від станції… В таборі німці влаштовували публічні розстріли. Знищували тих, хто був незадоволений режимом, необережно поділився з незнайомим сусідом по нарах думкою про втечу. У кожному бараку були донощики. Кожний день вмирало десятки, сотні людей…
Ось як виглядав режим дня в цьому таборі смерті. В п’ять годин – підйом. Всіх виганяли на плац, вишиковували. Після цього старости по баракам доповідали фельдфебелю – скільки в наявності людей, скільки померло за ніч… Потім нас гнали отримувати баланду. Кожний отримував свою порцію одночасно з побиттям. Після сніданку йшли на роботу. Копали великі ями для померлих, ремонтували дороги. Працювали без перерви до третьої години дня. Люди падали від знесилення, їх конвоїри били палицями, примушуючи знову продовжувати роботу. Але часто і це не допомагало. Тоді конвоїри розстрілювали їх на місці… В третю годину дня – обід. Він відрізнявся від сніданку тим, що в баланді пливав тоненький шматок м’яса. Це було м'ясо дохлих коней, але і цьому ми були раді… Після обіду ми працювали до настання темряви. Ввечері нас розводили по бараках. З цього часу ходіння по табору заборонялося. Всю ніч табір освітлювався яскравими прожекторами з караульних вишок. Зранку все повторювалося спочатку…
Люди вмирали від виснаження, важкої праці. Десятками люди вмирали від ран, які не оброблювалися необхідними ліками… Варварський був процес захоронення. Німці примушували нас роздягати мертвих. Одяг вбитих та померлих сортували і відправляли в табір. Потім спеціальна команда військовополонених скидала трупи у рови. Спочатку нам забороняли закопувати трупи до наступного ранку. Це робилося для того, щоб для тих, хто помре в ночі, не копати нові могили. Пізніше, побоюючись виникнення інфекцій, німці наказали ввечері присипати трупи тонким шаром землі. Спочатку трупи скидалися в ями безладно, потім начальник табору наказав складати померлих рядами, для економії площі. Ми спускалися в яму, ходили по трупам, і кожний думав, що завтра тут своє місце займе і він…».
Пізніше І. Друяна перевели в табір м. Славути.
Військовополонених шепетівського табору вербували для формування козачих підрозділів. 6 серпня 1942 року козачі школи, які були сформовані в славутському таборі для військовополонених, були переведені у Шепетівку, у спеціально облаштовані для них казарми. В цей час в Україні почалася робота по формуванню козачих частин. Ось її приблизна схема: козаки, які попали в полон, концентрувалися в славутському таборі, з якого, після відповідної перевірки направлялися у резервні козачі частини (Миколаїв та Кам’янець-Подільський), а звідти – у військові частини, які формувалися в Шепетівці[14]. Так, у серпні 1942 року був сформований 2-й Донський полк (8 сотень). Пізніше його перейменували у 570-й козачий батальйон. Також в цей час були створені 4-й Кубанський полк (командир, колишній лейтенант РСЧА, осавул Назиков), 5-й Кубанський полк (командир, колишній майор РСЧА, Нікітін), 6 Зведений козачий полк(800 чол.), 7-й Зведений козачий полк(1000 чол), 8-й Зведений козачий полк (командир, колишній капітан РСЧА, осавул Андрєєв, 1100 чол.). У вересні-листопаді 1942 року був сформований 9-й Донський ім. генерала Бакланова полк (1000 чол.). Цей підрозділ у серпні-вересні 1944р. приймав участь у придушенні Варшавського повстання. В грудні 1942 року було сформовано 10-й Донський полк (командир, колишній військовий технік РСЧА, осавул Григорій Нехаєв), 11-й Кубанський полк, 12-й Зведений козачий полк(800 чол), 14-й Зведений козачий полк (командир осавул Філіпов, 500 чол.). Весною 1943 року було сформовано 69-й козачий ескадрон (командир, німецький майор, Вітман), який діяв проти партизан, пізніше приймав участь у придушенні Варшавського повстання. Вищенаведені козачі підрозділи займалися охороною стратегічних об’єктів: залізниць, мостів, залізничних станцій, а також залучалися до каральних акцій по знищенню партизанів.
Про умови формування козачих частин в Шепетівці та інших містах України розповів партизанам командир «Особливого козачого загону», колишній командир 5-го гвардійського мінометного полку Пєшков. Зокрема він стверджував, що завербувався в козачу частину для того, щоб потім при першій можливості перейти на сторону партизан. Пєшков також відмічав, що більшість козаків не вірили в перемогу німецької армії і при першій зручній можливості хотіли піти зі зброєю у ліс. Надійною опорою німців у козачих загонах були колишні офіцери царської армії, а також козаки старшого віку, які в минулому були репресовані радянською владою. Відповідно до показань Пєшкова, козаки були обмундировані хто в чому. Загін складався з 5 сотень, кожна з яких складалася з 3 взводів по 3 відділення в кожному. Особовий склад був підібраний в основному з антирадянсько-налаштованих осіб і мали вік 35-40 років. Основною проблемою загону був голод та нехватка продовольства. На перших порах від голоду померло 20 чоловік. 10 жовтня 1942 року загін отримав трьохлінійки та 30 набоїв на чоловіка. В цей самий час їх було перекинуто охороняти станції на лінії Брест-Гомель. Крім того загін часто залучався для проведення каральних акцій проти місцевого населення. Так було спалено живими всіх жителів села Селютічи у Булорусії.
У вересні 1943 року до партизанів одного з білоруських загонів перейшов начальник штабу 10-го Донського полку Н.П. Долгов. На допиті він розповів про настрої людей під час формування козачих загонів в шепетівському таборі:
«З перших днів я побачив, що більшість командного складу завербувалися в загін з метою перейти в партизанські загони…В січні 1943 року з шепетівського табору пішли в ліс 35 козаків». Майже у повному складі пішов в ліс курс козачої школи на чолі з капітаном Д.Т. Фурсовим. На сторону партизан перейшло 69 чоловік, прихопивши з собою начальника школи та командира ескадрона».
Пізніше Фурсов був командиром відділення партизанського загону, потім диверсійної групи. Продовжив службу у Червоній Армії, був нагороджений орденами і медалями. Після закінчення війни був заарештований і засуджений на 8 років.
Шепетівський табір для військовополонених був розподільчим. Тому полонених через деякий час переправляли в інші табори, які знаходилися в Польщі, Німеччині та інших країнах. На сьогодні завдяки сайту Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації вдалося встановити велику кількість прізвищ полонених, які перебували у шепетівському таборі. Серед них були шепетівчани. Так, Дмитро Петрович Єфіменко, 1907 року народження, уродженець Шепетівки, рядовий, табірний номер 2863, потрапив у полон 12 липня 1941 року в районі Шепетівки. Загинув і похований на кладовищі табору 319 у м. Хелм (Польща) 11 квітня 1942 року. У табірній картці вказано адресу дружини солдата – Людмили Єфіменко, яка проживала у с. Дерманка Шепетівського району.
Можливо, однополчанином Д.П. Єфіменка був шепетівчанин, рядовий Микола Максимович Яковчук, 1916 року народження. Потрапив у полон 12 липня 1941 року в районі Шепетівки. Помер 8 квітня 1942 року, похований на кладовищі того ж табору в м. Хелм. Серед похованих в Шепетівці числяться полонені Олександр Нестерук, Петро Менза, Остап Миличник, Василь Куц, Володимир Борисов, Степан Катренко, Матвій Павленко, Федір Ляшенко, Мушек Багдасарян та багато інших. Пошук імен загиблих у шепетівських таборах триває.
За період окупації у шепетівських таборах для військовополонених загинуло тисячі солдатів і офіцерів. Державна комісія встановила їхні місця поховання. Два кладовища знаходяться на північно–західній околиці м. Шепетівки. Розташовувалися вони по обидва боки дороги, яка вела до табору і відходила праворуч від шосе на Славуту. Одне кладовище мала 56 могил, три з них підготовлені для поховання. Могили мали прямокутну форму різних розмірів від 3х2 метри до 10х4 метри. В могилах, в залежності від їх розмірів, поховано від 42-х до 250-300 трупів. Комісія встановила, що в цьому місці поховано не менше 4000 осіб.
Інше кладовище мало 83 могили, у яких було поховано від 4 до 104 трупів. Комісія вважає, що в цьому місці поховано не менше 6000 осіб. Ще одне кладовище знаходилося за казармами авіа-зенітної частини. Воно мало 170 могил, у яких поховано не менше 3500 осіб.
За 952 дні окупації в м. Шепетівці у літньому таборі загинуло 9 тисяч військовополонених, а в зимовому – близько 12 тисяч осіб.
Науковий співробітник музею Олександр Лукашук.
