«…мої діточки, якби я мав крила, то полетів би до вас, мої рідні. Я дуже за вами скучаю. Дорога дружино, бережи дітей… прощайте, я думаю тільки про вас. 2.УІІ.41 р.»
Це уривок з листа Коваля І.І., бійця 147 стрілецької дивізії, яка вела оборонні бої за Шепетівку в липні 1941р.
«…Дорога моя сім`я, пишіть мені листи частіше… я радий за сина, що він буде служити в морфлоті… нехай шанується, добре вивчає зброю, слухає командирів, то буде людиною…12.07.44 р.»
Це рядки з останнього листа шепетівчанина Марчука Д.П., через два тижні він загинув в боях за м.Золочів Львівської обл..
Як святиню берегла фронтові листи від чоловіка шепетівчанка Рабовалюк Л.А.. В тих листах хвилювання за сім'ю і надія на зустріч:
«Дорога моя сім`я, дорога дружина Лізочка, донечки Еммуся, Діночка, бережіть себе. За мене не хвилюйтесь, я сильний, все витримаю… ми обов’язково зустрінемось. 31.08.43 р.», «…рідна моя, спасибі за листи, за турботу про мене. Бережи донечок. Пиши частіше. 4.І.44 р.», «… від тебе не було довго листів. Дуже хвилююсь, як ви? Я вас ніколи не забуваю. Чекаю закінчення війни, надіюсь на зустріч…3.ХІІ.44 р.».
Але не судилося Рабовалюку М.І. зустрітися з родиною – загинув при форсуванні річки Вісли. Посмертно йому присвоєно звання Героя радянського Союзу.
На фронт йшли і зовсім юні, яким виповнилося 18-19 років. Серед них був і шепетівчанин Володимир Бунімович (1924 р.н.). До війни навчався в шепетівській школі №2. 18-річним юнаком Володимир вступив до артилерійського училища, а з 1943 року уже на фронті.
Серце юнака лине на батьківщину, де залишилася його кохана дівчина. Його листи пройняті ніжним, світлим почуттям, щирою повагою до подруги, нудьгою за домівкою:
«Зустрінемось ми обов’язково, я вірю в це. …вільного часу майже немає, проклятий фріц забирає його весь до останньої хвилини…4.ХІ.44 р.», «Я тепер воїн, ім’я це не зганьбив, маю орден Червоної Зірки. Був двічі поранений. Всі ці роки думав про тебе… Жди мене і я повернуся. Але знай, що шлях до тебе лежить через Берлін… 7.ХІ.44 р.», «…твої листи зігрівають мені душу, дуже хочу зустрітися… ця мить прийде тим швидше, чим більше ми будемо бити ворога…А фріци все стріляють… я все роблю, щоб сильніше бити ворога, щоб швидше підняти прапор перемоги.10.ХІ.44 р.»
До кінця війни офіцер Бунімович не дожив 3-х місяців - 4 лютого 1945 р. загинув в боях на підступах до Будапешта. Все життя зберігала листи свого коханого Ковальчук Антоніна.
Поруч з листами Бунімовича листи Андрія Шурдука. Йому теж не судилося побачити святкові салюти – у 24-річному віці загинув у березні 1945 року на німецькій землі. З листів до родини:
«… я весь час на передовій. Зараз ніч. Йдемо у бій. Мені 23 роки. Але я вже посивів за цю війну. Я дуже молодий, але вже постарів… Нагороджений двома орденами Червоної Зірки і представлений до третього ордена – Червоного Прапора.23.12.43 р.», «… мене нагородили четвертим орденом - орденом Олександра Невського. Поранений був у спину. Зажило, не журіться. Після війни обов’язково приїду на Україну.2.ІІ.44 р.», «Як ми живемо і воюємо можете судити з того, що за добу інколи проходимо кілометрів сто. Беремо трофеїв і полонених. Іноді самі німці здаються в полон.21.09.44 р.».
Майор Шурдук А.Т., командир протитанкового артдивізіону, з честю виконав свій військовий обов’язок.
Листи-трикутнички уродженця смт.Гриців Кирилюка Бориса Івановича. Написані то акуратно, то поспіхом, часом на гарному цупкому папері, а іноді на звороті німецьких документів, якщо не було під рукою паперу. З грудня 1944 року він у діючій армії, чим дуже пишається. З листів до брата Сергія:
«27 річницю Червоної Армії зустрів, і цим пишаюся, у бойовій шинелі та з бойовими погонами. Передаю тобі міцний червоноармійський привіт.3.ІІІ.45 р.», «Я, брате, безмежно радий, що мені довелося закінчувати війну в складі гвардійської частини. Наша частина відзначається в боях з німецько-фашистськими загарбниками. Часто отримуємо подяки від Верховного Головнокомандуючого.10.04.45 р.».
З листа до матері, датованого 9 травня 1945 р.:
«Тільки подумати – яке маленьке слово «перемога», а скільки в ньому радості і щастя. Всього три літери у слові «мир», а скільки в них спокою. Зараз ніч, і навкруги стрілянина. Це салют на честь Перемоги…стріляють всі, у кого є зброя. Слава воїнам, що закінчили війну! Ти й не можеш уявити, мамо, яка на душі радість!»
Того дня Борису Кирилюку виповнилося 18 років…
Ми звикли розглядати війну як важливу політичну подію, бачити великі битви, пересування військ, поразки, перемоги… Але ми, в першу чергу, маємо пам’ятати, що за цим всім стояли і гинули люди, волею долі яким судилося опинитися в пекельному вирі війни. Більшість з них - без почестей і відзнак, мали любов і надію, бажання жити і, часто, йшли на самопожертву заради інших. Вони знали, якою була ця війна насправді та протистояли ворогу, щоб захистити свою країну і свої родини.
Науковий співробітник Музею Пропаганди Лідія Юхимович
