Два тижні тому мені випала нагода разом з шепетівськими, полонськими та славутськими футбольними вболівальниками відвідати матч збірної України із Хорватією, на якому вирішувалась доля нашої участі у ЧМ-2018. Через певні обставини не міг написати пост раніше, тому хоч із запізненням, хотів би поділитись своїми враженнями від поїздки.
Я бачу аферисти з Енергоінвесту не втомлюються битись головою об стіну. :-) Знову шепетівські поштові скриньки заполонила макулатура цих київських пройдисвітів. На цей раз навіть грошей пошкодували на нас, якщо раніше це була кольорова агітка Сили Громад, то тепер це чорно-білий бюлетень під назвою "Моє місто". Особливо цинічно те, що вона надрукована на віджатій за часів Антонюка Шепетівській друкарні. Тільки ось постає питання чиє ж таки місто?
Сьогодні, як завжди, гортав стрічки новин у соціальних мережах. На очі трапився пост нашої землячки із зони АТО, який навіяв трішки оптимізму у депресивну буденність. А процитувати його тут я хочу не дарма, адже це приклад, як знаходячись тут у спокійній та мирній провінції ми абсолютно безкоштовно можемо допомогти нашим бійцям та надихнути їх на подальшу боротьбу з окупантом. Особливий привіт дітям села Коськів та Судилків.