Думки серед місцевих розділилися. Одні не проти перейменування, тільки б музей у місті зберегли. Інші категорично не згодні з тим, щоб музей змінював назву і навіть надіслали звернення до Міністерства культури України, Українського інституту національної пам’яті, Міністерства юстиції України з проханням зберегти автентичність музею та «посприяти вилученню імені письменника Миколи Островського зі списку осіб, що підлягають декомунізації».
«Негідно витрачати мільйони гривень на утримання об’єкта комуністичної пропаганди»
Додали градуса ситуації результати правової експертизи Міністерства юстиції України, яке визнало Обласний літературно-меморіальний музей Миколи Островського «символікою комуністичного тоталітарного режиму в розумінні Закону». Експертну оцінку опублікувало на своїй сторінці в Facebook ГО «Товариство культурної спадщини «Заслав’є», яка, власне, і робила запит до Мін’юсту, акцентуючи увагу на зволіканні шепетівчан у перейменуванні закладу. Голова Товариства Володимир ФЕДОТОВ уточнив, що найбільше його дивує те, що досі ані балансоутримувач у особі Хмельницької обласної ради, ані управління культури Хмельницької ОДА, ані дирекція музею не ініціювали перейменування закладу, тим самим нехтуючи норму закону.
«Рішення Міністерства юстиції — це ще один крок у відновленні правди і справедливості, на який очікували багато людей. Позаяк проблема Обласного літературно-меморіального музею Миколи Островського є двокомпонентною і лежить у площині права і етики, надзвичайно важливим є зроблений на підставі фактів правовий висновок комісії, що доводить злочинну діяльність Островського, — відзначає Володимир Федотов. — З іншого боку, протягом тривалого часу ми спостерігаємо інституційну кризу за віссю музей — обласна рада/управління культури ОДА — Міністерство культури щодо комплексного розв’язанняцієї проблеми. Безчесно і негідно витрачати мільйони гривень на рік з обласного бюджету на утримання монументального об’єкта комуністичної пропаганди і водночас цілковито ігнорувати 90-ту річницю повстання селян Шепетівської округи 1930 року проти радянської влади на тій підставі, що це питання нібито «не відноситься до компетенції облдержадміністрації».
«Змінити профіль — так, але ім’я — ні»
Насправді музейникам було дивно почути, чому громадська організація, яка не працює в Шепетівці, зініціювала запит до Мін’юсту і почала тиснути на заклад. Адже, за словами директорки музею Наталії Никонової, питання щодо зміни назви, профілю та загалом наукової концепції музею почали вивчати в Шепетівці ще 2014 року, останні два роки особливо активно. Музейники провели низку круглих столів за участі місцевих краєзнавців, організовували диспути серед молоді, навіть провели соціологічне опитування серед місцевих жителів, опитавши тисячу людей. У результаті 42% виступили за те, щоб залишити все без змін, 31% перепрофілювати заклад у музей історії ХХ століття, 25% — перейменувати в історичний музей, але зі збереженням імені Островського. Решта — не визначилися. Також влаштували інтернет-голосування на сайті закладу (за зміну назви — 7%, залишити без змін — 64%, байдуже — 8%, інше — 19%) та на сайті міста Шепетівка (за історичний музей М.Островського свої голоси віддали — 75% респондентів, Музей історії України ХХ століття — 10%, Музей історії радянської епохи — 7%, Музей історії Південно-Східної Волині — 5%; Музей-гуманітарний центр «Нескорені» — 3%).
«За результатами проробленої роботи, опитувань ми зупинилися на трьох назвах — Музей радянської пропаганди, Музей радянського тоталітаризму та Музей радянського міфу. Всі вони були винесені на обговорення громадськості, але більшість людей досі не згодні з тим, щоб відмовитися від імені Миколи Островського. Змінити профіль, тобто літературно-меморіальний, — так, але ім’я — ні, — відзначає директор закладу. — Сьогодні музей веде роботу над науковою концепцією, яка передбачає не лише зміну профілю музею, а й його наповнення. Це буде часткова реекспозиція, не руйнування, а доповнення. Тобто ми напрацьовуємо дорожню мапу для майбутньої роботи. Це й науковий напрямок, і виставкові теми, і заходи про історію ХХ століття. За кордоном існує багато успішних прикладів діяльності музеї, які присвячені тоталітарному режиму. Шепетівський міг би стати одним із них, бо треба не просто переповідати події, а розвінчувати міфи, які створені радянською пропагандою. Коли обґрунтування буде готове, ми будемо виносити концепцію на розгляд сесії обласної ради».
Наталія Никонова каже, що радянський період міфологізований вигаданими фактами. Від цього і постраждав Микола Островський: коли письменник і його роман «Як гартувалася сталь» стають відомими, починається активна міфологізація його біографії та ототожнення його самого з літературним героєм Павкою Корчагіним. У Шепетівському музеї зберігаються документи, але в жодному з них немає запису про його участь у військових діях, у графах про службу в армії стоять прочерки. Лише 1936 року, коли міняли партквитки, реєстраційний бланк члена ВПК(б) уперше з’являються записи про службу в ЧК та рядовим у агітпоїзді 1-ї кінної армії (1919—1920 рр.).
«Островський у колективній свідомості шепетівчан залишається «своєю» людиною»
Та в оцінці Мін’юсту міститься інший висновок. Інститут історії України НАНУ наводить біографічні дані Миколи Островського з різних джерел та резюмується, що «загалом у Радянському Союзі багато міфів та легенд, одна з них про Павку Корчагіна. Події 1917—1 920 років, описані в романі «Як гартувалася сталь», звичайно, є вкрай заідеологізованими і викладеними в контексті тогочасної радянської пропаганди». Окремим є питання щодо сучасної експозиції музею. Вона, на думку Інституту історії України Національної академії наук України, вимагає поглибленого аналізу та вивчення фахівцями-істориками, музеєзнавцями та літературознавцями. Тобто, в разі остаточної ухвали комплексного рішення вони повинні сказати своє авторитетне слово. Важливою є думка учених-правознавців і, звичайно, і Міністерства культури України. Власне, більше про зміст, а не про форму просить говорити в цій площині Володимир Ковальчук— кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім.Грушевського НАН України і, що не менш важливо, уродженець Шепетівки:
«Микола Островський у колективній свідомості шепетівчан залишається «своєю» людиною, яку не треба «зачіпати». Адже в 1970-х, коли звели нову (ту, яка тепер) споруду музею, Шепетівка переживала розквіт — працювали великі промислові підприємства, йшло потужне житлове будівництво, кількість населення зростала, в місті з’являлися цілі нові вулиці. Тож коли заходить мова про потребу реформування музею, це сприймається людьми того покоління як зазіхання на цілісність споруди. Місцеві жителі підозрюють, що «під шумок» може постраждати і пам’ятник Островському, який стоїть біля музею. Більшість не хоче змін, бо є свідками сучасних сумних реалій у житті міста — відсутність якісних робочих місць, заробітчанство за кордоном та у великих містах України тощо. Дуже популярними є думки, що «історію переписати не можна», «історія в нас одна» і таке подібне. На місцевих сторінках у соцмережах практично не сприймаються аргументи щодо того, що за радянських часів цілі пласти історії України були засекреченими, а історична правда від людей приховувалася», — відзначає історик.
Він розповідає, що Микола Островський провів у Шепетівці чимало літ свого недовгого життя. Приїхав туди вперше 1915 року, ще підлітком, із батьком Олексієм Івановичем, коли той, за часів лихоліття Першої світової війни, шукав роботу. Є ціла низка свідчень про те, що упродовж свого навчання в Шепетівці, яке «збіглося» з Українською революцією, Микола Островський прихильно ставився лише до більшовицької влади. Приміром, коли під Шепетівкою влітку 1919 року перебували два полки Робітничо-Селянської Червоної армії, хлопець «бігав» до них у гості; грав на гармоні для «котовців», які на початку липня 1920-го «звільнили» Шепетівку від польської влади.
«Вочевидь, у 1920-х Островський служив у РСЧА, мав причетність до «приармійських» воєнізованих більшовицьких загонів, що були наближені до ЧК, — відзначає Володимир Ковальчук. — Про це свідчать його листи, які за радянських часів, аж до часів горбачовської перебудови, приховували. Так, у листі від 3 жовтня 1922 року до Люсі Беренфус — жительки Бердянська, з якою він познайомився під час лікування там контузії (1922 року) — М. Островський зазначив, що 1920 року вступив до РСЧА («порыв того желания жить своей мечтой бросил меня в армию в 1920 г.»). Але зауважив, що потрапив під революційний трибунал («потом ревтрибунал и два месяца заключения»). У розпачі Островський спробував накласти на себе руки. Проте «пустив» кулю не в голову, як планував, а в груди, де зачепив легеню («вздумал хлопнуть себе пулю, только, к сожалению, не в лоб, а в грудь, что и было ошибкой, потому что прострелил верхушку легкого», (це вже з листа до Беренфус від 20 березня 1923 року).
До речі, в іншому своєму листі, до знайомої більшовички Жигарєвої, М.Островський «проговорився» і про причетність до радянської спецслужби. «...я ведь тоже служил в ЧК», — написав він своїй кореспондентці в Сочі 21 листопада 1928 року. На відміну від попередніх листів, цьому «пощастило». Його опублікували в третьому томі «Творів» Миколи Островського ще за часів правління Микити Хрущова. Тобто, як бачимо, докази про своє перебування в радянській армії та навіть причетність до ЧК «надав» сам Микола Островський у своїй епістолярній спадщині. Втім, у Шепетівці ці листи мало знають.
Я неодноразово в розмовах закликав працівників шепетівського музею Островського інтенсивніше знайомити громаду з маловідомими досі матеріалами про його життя та діяльність. Ну а ще ділився з ними думками, що варто перепрофілювати музейний заклад на осередок із вивчення Південно-Східної Волині (адже Шепетівський край є частиною саме цього історичного регіону, його радянська влада «прикріпила» до Поділля абсолютно штучно у 1930-х роках). Варто й доповнити експозицію краєзнавчим контентом, зробити акцент на науковій складовій. Утім, у відповідь мені розповідали про обмежене фінансування, наголошували, що в музеї працює замало наукових працівників і наводили низку інших аргументів».
Та чи не найголовніше в усій цій катавасії — не втратити музей Миколи Островського. Адже, попри, так би мовити, комуністичне минуле, він є унікальним твором мистецтва періоду соцреалізму. Його художньо-монументальне оформлення здійснювали український архітектор Анатолій Ігнащенко, народний художник України Анатолій Гайдамака. Над мозаїчними панно, якими вручну оздоблений заклад, працювали 80 художників, подібних закладів більше немає в Україні. Музей занесений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, а також до Міжнародного каталогу «Музеї світу» та каталогу «Музеї Європи». Шепетівку без цього музею важко буде уявити.
Газета «День» №210-211, (2019)
