Довідково: Курахівський напрямок на Донеччині наприкінці 2024 року став ареною одних із найзапекліших та найкровопролитніших оборонних боїв. Через надвисоку інтенсивність артилерійських обстрілів, безперервні штурми та динамічну зміну лінії фронту, евакуація тіл загиблих захисників часто стає неможливою на той момент. Родини вимушені місяцями жити у гнітючому стані невідомості, допоки триває тривалий процес офіційної ідентифікації та ДНК-експертиз.
Шлях праці та залізного обов'язку: життя до війни
Сергій Літнарович народився 7 червня 1979 року в селі Микулин у звичайній, великій і дружній сільській родині, де виховувалося п’ятеро синів. Батьки змалечку прищепили хлопцям головні життєві цінності: чесність, працьовитість, людяність та глибоку повагу до старших. Сергій зростав надзвичайно доброзичливим, товариським і завжди усміхненим юнаком.
Після закінчення Микулинської восьмирічної школи він продовжив здобувати освіту у Грицівському ПТУ-38. У 2004 році чоловік розпочав свій трудовий шлях електрозварювальником Полонського підприємства водопровідно-каналізаційного господарства. Цій важкій та відповідальній роботі Сергій присвятив майже 18 років свого життя, здобувши велику повагу серед колег та жителів сусіднього Полонного. У мирному житті був щасливо одружений та виховував сина.
У військкоматі на третій день вторгнення: бойовий шлях стрільця
Коли над Україною нависла смертельна небезпека, Сергій Літнарович продемонстрував мужнє серце справжнього патріота. Вже 27 лютого 2022 року, на третій день повномасштабного вторгнення російських окупантів, він добровільно прийшов до військового комісаріату. Своїм рідним чоловік твердо і спокійно сказав, що просто не може вчинити інакше, коли ворог нищить його країну.
Солдат Літнарович обійняв посаду стрільця 2-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу 7-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону військової частини А5006. Разом зі своїм підрозділом він самовіддано виконував важкі бойові завдання на найгарячіших ділянках фронту, стримуючи ворожі навали.
Півтора року тиші та страшне підтвердження
Життя відважного бійця обірвалося під час виконання обов’язків військової служби в районі населеного пункту Курахове Покровського району Донецької області. Свій останній, вирішальний бій Сергій прийняв 14 листопада 2024 року.
З того самого трагічного листопадового дня зв'язок із солдатом зник, і він офіційно отримав статус «зниклий безвісти». Довгих півтора року родина, друзі та односельці не мали жодної звістки, проте продовжували щодня молитися, сподіватися і вірити у диво.
На жаль, 15 травня 2026 року страшний офіційний документ підтвердив загибель воїна. Лише тепер, у травні 2026-го, Сергій Літнарович зміг востаннє повернутися на рідну землю.
Останній спочинок у Микулині: громада у сльозах
22 травня жителі Грицівської громади, схиливши голови та тримаючи в руках живі квіти й державні прапори, сформували багатометровий живий коридор «Шани» від в'їзду до громади. Спільний біль і тугу розділили сотні односельців, представники селищної ради, побратими та друзі, які знали Сергія як неймовірно світлу та доброзичливу людину.
Плакали всі, адже втрата Сергія Миколайовича стала незагоєною раною для всього краю. Поховали мужнього піхотинця з усіма належними військовими почестями на кладовищі в його рідному селі Микулин. Під трикратні салютні залпи та звуки державного гімну його душа знайшла вічний спокій.
«Кожна така втрата крає душу і приносить невимовний біль, який не згасне навіть із плином літ. Сергій був людиною великої душі, він без вагань пішов у перші дні війни, щоб захистити майбутнє свого сина та наш із вами спокій. Висловлюємо найщиріші співчуття великій родині Літнаровичей. Нехай Господь дасть вам сил перенести це страшне горе, а спомин про мужнього Захисника назавжди залишиться у літописах нашого краю», — зазначили у Грицівській селищній раді.
Він наближав нашу Перемогу ціною власного життя. Низький уклін та вічна шана Герою України!
Герої не вмирають! Слава Збройним Силам України!
