Андрій Володимирович народився у Шепетівці 27 лютого 1979 року. Його батько був ліквідатором наслідків на Чорнобильській АЕС, а мати працювала на залізниці. Хлопець навчався в шепетівській школі-пансіоні, навчався гарно, особливо любив читати.
Вроджене прагнення до справедливості втілилося у бажання стати поліцейським. У 1996 році хлопець на відмінно закінчив школу, і здавалося, що перед ним відкриваються всі можливості, проте, доля розпорядилася інакше. Через підірване здоров’я рано пішли з життя батьки та хлопець залишився сам, без підтримки. Але Андрій не зламався, його міцний характер та внутрішній стрижень проявилися вже тоді й стали запорукою його становлення як особистості.
Щоб почати будувати своє життя, Андрій влаштувався працювати на цегельний завод, де зустрів майбутню дружину Нелю. Молода сім’я виховувала донечку Марину, а згодом з’явився син Владислав. Щоб забезпечити родину, Андрій Володимирович вирушив до Києва та працював на будівництві. Так розпочався шлях його професійного зростання: від простого штукатура до майстра-будівельника.
Зарекомендувавши себе першокласним спеціалістом, чоловік отримує запрошення долучитися до масштабного проекту – зведення котеджного містечка «Зелена поляна» в м.Бровари, де в результаті було побудовано цілу вулицю будинків. Андрій Володимирович радів, що його робота приносить людям щастя, адже завжди працював сумлінно, «на совість». Він постійно навчав своїх дітей:
«Потрібно робити для людей як для себе. Тоді все зроблене тобою добро повернеться до тебе сторицею».
Так і було, йому радо допомагали, бо знали, що Андрій хороша і порядна людина.
Зводячи будинки для людей чоловік плекав заповітну мрію про власне житло для сім’ї. Він прагнув, щоб його рідні були усім забезпечені, щоб діти зростали в достатку та обов’язково здобули вищу освіту, яку так і не вдалося отримати йому. У 2021 році мрія про власний будинок збулась.
Андрій Володимирович і надалі працював в Броварах. Родина готувалась до весілля доньки, але відсвяткувати цю подію в колі сім’ї не вдалося, світлі плани порушив клятий ворог.
Повномасштабне вторгнення застало чоловіка на роботі. Андрій Володимирович приєднався до Київської територіальної оборони, а через місяць після деокупації Київщини, він повернувся у Шепетівку та пішов добровольцем. Проходив службу у рідному місті, згодом у Житомирі.
Після підготовки, разом зі своїм підрозділом воював на Куп’янському напрямку, згодом в Авдіївці, де був до останніх днів оборони міста. Після виходу з Авдіївки переведений під Мар’янку. Звідки воїна направляють на курси підготовки снайперів, адже він влучно стріляв.
Ще у юному віці, навчаючись в школі, неодноразово брав участь та перемагав у змаганнях зі стрільби. Навчання Андрій Володимирович пройшов на відмінно й отримавши сертифікат був зарахований на посаду стрільця-снайпера свого підрозділу. Воїн постійно вдосконалював свої навички і як сертифікований фахівець проводив інструктажі побратимам, яким завжди був готовий допомогти. Побратими кажуть, що Андрій Володимирович був надзвичайною людиною, взірцем мужності, мудрості та патріотизму.
Захищаючи нашу Батьківщину на Лиманському напрямку, чоловік навіть заспокоював рідних, що там набагато спокійніше ніж під Мар’янкою. Говорив дружині та дітям, що коли повернеться додому, то обов’язково поїдуть всі сім’єю рибалити на своє місце. Донька Марина згадує:
«Тато зажди виконував свої обіцянки. Він був для нас взірцем у всьому, кожен його приїзд чи то з роботи, чи зі служби був для нас святом. Він своєю щирістю і добротою ніби освітлював все навколо, постійно оберігав нас, огортав своєю турботою, з ним ми почували себе в безпеці. Мого чоловіка прийняв за рідного сина».
Андрій Володимирович був дружині міцною опорою, подружжя прожило в шлюбі 23 роки щасливих роки.
Він завжди коли йшов на виконання бойового завдання казав рідним, щоб не хвилювалися. 11 березня Андрій Володимирович встиг привітати доньку з днем народження, а згодом написав у спільному чаті:
«Я іду на три дні, іду старшим групи. Буду мати можливість – дам вам знати. Не хвилюйтесь».
Це було останнє спілкування з рідними. Під час виконання бойового завдання, внаслідок артилерійського обстрілу, 14 березня 2024 року воїн загинув, виконавши свій громадянський обов’язок до кінця, захищаючи Батьківщину зі зброєю в руках.
Андрій Володимирович Парфенюк назавжди залишиться у пам’яті сміливим і відвертим чоловіком, добрим й працьовитим, завжди сповненим оптимізму та готовим допомогти – взірцем гідного громадянина України. У наших серцях, у нашій пам’яті навічно залишиться незламним Героєм, люблячим чоловіком і батьком для своєї родини, безстрашним воїном України.
Щирі співчуття близьким і рідним!
Слава Україні!
Героям слава!
