Полковник армії УНР Роман Сушко був одним із тих, хто в роки Української революції 1917-1921 рр. боронив незалежність, честь і гідність молодої української держави. Починав військову кар’єру стрільцем, а закінчив полковником. Не маючи військової освіти, він був талановитим стратегом і тактиком, не поступався титулованим полководцям армій світових держав. Роман Кирилович усе своє життя був у вирі найвідповідальніших і найважчих звитяг: Українські Січові Стрільці, Корпус Січових Стрільців, Армія УНР, підпілля Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів. Боровся він не за чини, не за якісь особисті привілеї: а за свій український народ.
Народився чоловік 9 березня 1894 року в селі Ременів, сьогодні Кам’яно-Бузький район Львівської області. Роман був шостою дитиною в сім’ї Кирила та Марії Сушків. Працьовита та хліборобська родина відзначалася високою християнською мораллю, чесністю, й завжди служила зразком для інших.
У 1900 році, шестирічного Романа записали до Ременівської Народної школи.
В ній вивчали релігію, читали, писали й рахували. З третього класу учні вивчали польську, а в четвертому ще й німецьку мови. Після закінчення школи, Романа було зараховано до української академічної гімназії у Львові. А коли в 1906 році відкрилася філія цієї гімназії - перевівся до неї. Під час навчання Роман стає членом товариства «Сокіл», а також таємного військового гуртка «Пласт». Згодом стає одним з ініціаторів створення таємної військової організації «Мазепинський Курс Мілітарний», яка виступала на засадах української державно-самостійницької ідеології. Ця організація заснувала так званий «Воєнний фонд» з метою закупівлі зброї, а також займалася друком та розповсюдженням навчальних й агітаційних видань.
20 червня 1913 року, Роман Сушко закінчує навчання у гімназії. Він одержує «Свідоцтво зрілості», яке давало йому право вступу до університету.
Тоді ж Роман Сушко стає студентом відділу права і політології Львівського університету. Однак закінчити його не зміг – завадила Перша світова війна. Ще до початку війни Роман Кирилович приймає активну участь в діяльності товариства «Січові Стрільці-ІІ», члени якого 2 серпня 1914 року створили при австрійській армії Легіон Українських Січових Стрільців(УСС). Тоді ж до нього записався і Роман Сушко.
3 вересня 1914 року, у Стрию, бійці Легіону, в тому числі Роман Сушко, прийняли присягу на вірність Австро-Угорщині. Окрім цієї присяги стрільці склали іншу - на вірність українському народу. Наступного дня, 4 вересня, в 17.00 Січові Стрільці від'їхали зі Стрия до містечка Мукачево. 5 вересня вони прибули до Мукачева і розмістилися у найближчих селах. В той час Роман Сушко був стрільцем у сотні Василя Дідушка. 28 вересня біля селища Сянок відбувся бій, який у цій війні був для Романа Сушка першим. В цьому бою було знищено підрозділ росіян і захоплено три вози зброї.
З грудня 1914 і до середини січня 1915 року Легіон УСС виконував розвідувальні дії на лінії Ужок – Вишків. Сміливість, рішучість і винахідливість Романа Сушка як керівника стрілецьких розвідників була справедливо оцінена командуванням Легіону УСС. 1 січня 1915 року Сушка було удостоєно звання хорунжого. Згодом австрійське командування нагородило його срібною медаллю, а на весні 1915 року Романа Сушка підвищили до рангу чотаря першого офіцерського ступеня. Саме в цей час розпочалися бої за гору Маківку, яка знаходилася неподалік місця дислокації Легіону УСС. Особливо запеклі бої точилися 29 квітня та 1, 4 травня. Внаслідок трьох атак російської армії австрійські солдати, в тому числі сотня Легіону Українських Січових Стрільців під командуванням Романа Сушка, після героїчної оборони, змушені були відступити до Головецько. Однак це була піррова перемога росіян.
Згодом бойовий шлях Р. Сушка пройшов через населені пункти Болехів, Вікторів, Галич, Тустань, Маркова, Людвигівка, Соколів, Семиківці.
З листопада 1915 по червень 1916 рр. Р. Сушко, будучи у статусі командира сотні стрільців, перебував у Соснові. 25 лютого 1916 року Корпусною Командою Романа Сушка було представлено до державної нагороди, а вже 8 березня цього ж року був нагороджений «Медаллю Хоробрості».
11 серпня 1916 року Українські Січові Стрільці зосереджуються біля села Потутори. В цей час обер-лейтенант Роман Сушко – командир І-ої сотні, І-го куреня УСС. 2-3 вересня 1916 року під час бою за гору Лисоня Роман Кирилович потрапляє до полону. Спочатку він перебуває в перехідному таборі Дарниця, під Києвом, згодом його переправляють до табору військовополонених «Даргора», що на околиці Царицина (зараз Волгоград). Тут були жахливі умови перебування. Лютували сильні морози, бараки майже не опалювалися, полонені старшини (їх утримували окремо від рядових стрільців) обморожувалися, хворіли простудними та іншими захворюваннями. І тільки під весну 1917 року, після різних протестів та звернень до влади й навіть до Міжнародного Червоного Хреста, старшин перевезли до табору в Дубовці. В Дубовці полонені старшини УСС користувалися певними правами людини: їх утримували в достатньо задовільних умовах, їх не залучали до примусових фізичних робіт, харчувалися самі, одержуючи по 50 рублів на місяць. Полонені були під охороною команди солдатів, на чолі яких стояли два унтерофіцери. Ця охорона майже не втручалася до їхнього внутрішнього життя.
В таких умовах полонені старшини розпочали підготовку до активної участі в національній роботі в Україні, яку активізували після того, як у Києві було створено Центральну Раду й проголошено Українську Народну Республіку. Старшини організували гуртки самоосвіти, вивчали військову справу, зібрали непогану бібліотеку, їм вдалося налагодити міцні зв'язки з полоненими українцями в таборах Донщини, Сибіру.
Після більшовицького жовтневого перевороту військовополоненим перестали виплачувати по 50 рублів кожного місяця, не харчували. В цей час в Києві створюється Галицько - Буковинський Курінь Січових Стрільців. У грудні 1917 року від командира Куреня Є. Коновальця в Дубовку прийшло запрошення їхати до Києва. Усі полонені усуси, в тому числі Р. Сушко, вирішили втікати до України. Спочатку, група з 11 чоловік, йшла до Царицина пішки, звідти 29 грудня таки вдалося виїхати. Їхали через Воронеж, Курськ, Конотоп. 19 січня 1918 року, Р. Сушка і інших втікачів, в Києві, у стрілецьких казармах, зустрічали Є. Коновалець, І. Чмола, Ф. Черник та інші.
Наприкінці січня 1918 року Р. Сушка призначають командиром сотні Куреня Січових Стрільців. Про «свою» першу сотню Роман Сушко згадував наступне:
І-ша сотня числила 200 стрільців. Більшість це були полонені австрійської армії (66%), дальше біженці з Галичини (15%), студенти (15%), а (8-10%) старі УСС теж з полонених.
Після трагічних подій під Крутами, з метою зупинити більшовицьку навалу, на Лівобережжя відправлено новостворений курінь під командою С. Петлюри, силою до 300 бійців та однієї батареї гармат. До складу цього куреня було включено І-у сотню Січових Стрільців, якою командував Роман Сушко. Починаючи від 29 січня 1918 року й протягом подальших п'яти днів, стрілецтво І-ї сотні Р. Сушка, повело жорстокі вуличні бої в столиці, крок за кроком відвойовуючи від переважаючих сил заколотників будинок за будинком, вулицю за вулицею, й так до остаточної ліквідації більшовицького заколоту.
З 8 на 9 лютого уряд Центральної Ради почав евакуацію. Штаб Особливого Коменданта Києва наказав Січовим Стрільцям забезпечити шлях відступу від центру міста до Святошина, щоб дати змогу Центральній Раді безперешкодно покинути столицю і під стрілецькою охороною досягти Житомира. Цей наказ, Січові Стрільці, в їх числі й сотня Романа Сушка, виконали в ніч з 7 на 8 лютого 1918 року.
Згодом з 8 на 9 лютого Січові Стрільці переїжджають до Житомира. 16 лютого сотні Р. Сушка наказано погрузитися в ешелон і очистити шлях Житомир-Коростень-Сарни. Сотня мала 180 багнетів і 3 кулемети. 18 лютого сотня вже перебувала в Коростені. Тут стрільці прийняли участь у придушенні солдатського заколоту. Надалі був шлях на м. Сарни, яке після невеликого бою було захоплено, та перебувало під охороною сотні Сушка. Після приходу німецьких військ, І-а сотня, після перепочинку, вирушає назад до Києва, в який входять 3 березня 1918 року. Тут вони стають гарнізоном. З куреня формується полк, а перша сотня переходить у приміщення гімназії, що на вулиці Терещенківській.
Наприкінці квітня 1918 року в Києві відбувся гетьманський переворот. В цей час піший полк Січових Стрільців складався з трьох куренів по чотири сотні в 160-170 багнетів кожна. Командиром I-го Куреня в той час був Роман Сушко. Після недовгого перебування в Києві, Роман Сушко, переїжджає до Запорізького Корпусу П. Болбочана. В ньому створюється окремий курінь Січових Стрільців під командуванням Р. Сушка. Курінь включили до складу 2-го Запорізького пішого полку.
23 серпня 1918 року гетьман П. Скоропадський видав наказ про формування «Окремого Загону Січових Стрільців» у складі одного пішого куреня (чотири сотні по 160 стрільців у кожній), однієї сотні скорострілів, кінної розвідки (80 шабель) і однієї легкої батареї. Загальна кількість формування складала 1000 стрільців та 30 старшин. Місцем формування загону визначено Білу Церкву.
30 жовтня 1918 року на Стрілецькій Раді, в якій приймав участь Р. Сушко, було вирішено приймати участь у антигетьманському повстанні.
В цей час відбувається збройний конфлікт між Польщею та ЗУНР. До України була відправлена делегація ЗУНР, яка просила гетьмана П. Скоропадського про допомогу. Також дипломати просили керівників формації Січових Стрільців, щоби ті допомогли у боротьбі з поляками. 13 листопада 1918 року, Стрілецька Рада, майже одностайно (проти був Р. Сушко), відкинула прохання керівника делегації ЗУНР доктора Назарука й вирішила всіма силами вирушити на Київ. Роман Сушко в той час і надалі продовжує бути командиром куреня. Курінь бере участь у захопленні Білої Церкви, Фастова, Мотовилівки, Василькова та Юріївки.
15 грудня Директорія Української Народної Республіки урочисто вступила до Києва. На Софіївській площі відбувся молебень та великий військовий парад, у якому на чолі свого куреня Січових Стрільців брав участь й Роман Сушко. В цей день його було підвищено до звання полковник.
На початок січня 1919 року було сформовано дивізію Січових Стрільців, якою командував полковник Роман Сушко. До складу дивізії входили 1-й і 2-й піші полки, полки кінноти, кулеметів та гармат. Згодом, з залишків 1-го, 2-го і 3-го Сердюцьких піших полків, було сформовано 3-й полк Січових Стрільців. Залишки 4-го Сердюцького полку перейменовано в 4-й полк Січових Стрільців і додано до нього сотню кулеметників та курінь колишніх антигетьманських повстанців. Загалом у дивізії було 7000 багнетів. Це була найкраща військова частина Осадчого Корпусу Є. Коновальця.
У січні Осадчий Корпус було розформовано. Було створено 3 бойові групи для протидії більшовикам. Одну з них очолював Роман Сушко. 17 січня 1919 року частина сил групи прибуває під Полтаву, де приймає участь у бою з більшовиками. Згодом вони відступають до Гребінки. Тут відбувається бій з здеморалізованими повстанцями Хименка, в якому стрільці отримують блискучу перемогу.
У лютому 1919 року майже всі частини Січових Стрільців відходять з Києва до Проскурова. Тут стрілецькі частини відпочивають та реорганізовуються. На фронті лишилися 4-й полк під командуванням Р. Сушка, який вів оборонні бої за Коростень та Житомир та 2-й полк. В цих боях Роман Кирилович отримав контузію. Згодом ці полки приєдналися до загальної групи під Проскуровом.
Після скасування управління 1-ї Січової дивізії, з середини лютого 1919 року, Роман Сушко перебував на посаді отамана для доручень при командувачі Корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР.
У травні 1919 року українська армія, під тиском більшовиків, відступає на Волинь. В цей час, Роман Сушко, разом зі своїм відділом, перебуває в Крем’янці. Згодом відступає до Тернополя. У першій половині червня 1919 року Р. Сушко командує Окремою Групою Січових Стрільців, яка перебувала недалеко від Проскурова. У складі загону було дві сотні - піша та кінна, на озброєнні яких, крім особистої зброї, нараховувалось ще й 24 кулемети. В цей час загін обороняв красилівські мости на річці Случ. Через деякий час загін змушений був відступити до Чорного Острова, де 21 червня відбувся бій з більшовиками. В цьому бою Січові Стрільці зазнали поразки і змушені були на деякий час відступити.
16 липня 1919 року командування Армії УНР організувало дві дивізії Січових Стрільців. Полковника Романа Сушка було призначено командиром 11(2) дивізії. Начальником штабу був Юрій Отмарштайн. Дивізія Р. Сушка нараховувала 2 800 старшин і стрільців. 20 липня Січові Стрільці провели вдалий наступ і розгромили в районі Чорного Острова більшовицьку Богунівську бригаду, а 21-22 липня біля сіл Грицьків, Карабчіїв та Рудка (тепер села Дунаївецького району Хмельницької області) вщент розгромили одну із найсильніших більшовицьких військових частин - Таращанський полк. Ці перемоги дали змогу Січовим Стрільцям 29 липня захопити Чорний Острів.
На початку серпня 1919 року розпочався спільний похід Армії УНР та УГА проти більшовиків у напрямах на Київ та Одесу. 11-а дивізія Р. Сушка мала за мету наступати в шепетівському напрямку і далі на Коростень. 15 серпня 1919 р. група Січових Стрільців, в тому числі 11-а дивізія Р. Сушка, вийшла на лінію р. Хомори. 16 серпня, в районі села Жилинці, вона зустрілася з польською кінною бригадою генерала Савіцького. Польській бригаді поставлено вимогу не просуватися далі. Згодом поляки відійшли до Заслава. В той же день Роман Сушко зі своєю дивізією в’їхав в Шепетівку, в якій перебував до 21 серпня.
21-22 серпня дивізію перекидають під Новоград-Волинський. Здобувши це волинське містечко, стрільці 11-ї дивізії з іншими підрозділами 10-ї дивізії СС та УГА почали бої за Коростень, які були для них не вдалими. З середини вересня стрільці Р. Сушка починають відступ. 17-го вересня вони були на станції Майдан-Вила, а 18 вересня згідно з наказом Штабу Дієвої Армії відходять до Шепетівки. Штаб Групи Січових Стрільців з Є. Коновальцем знаходився в с. Городище. З цього часу настало затишшя. Стрільці, після важких боїв за Коростень, мали змогу відпочити. Для поповнення особового складу було створено мобілізаційний апарат, призначено кадри старшин і підстаршин для вишколу, організовано господарський апарат для забезпечення мобілізованих усім необхідним і т.д. Так був створений Кіш СС, при якому був великий шпиталь на 700 ліжок у Старокостянтинові. Мобілізація проходила з 15 серпня по 20 жовтня. За цей час було мобілізовано близько 3000 тисяч чоловік з теперішніх північно-східних районів Хмельницької області. В середині жовтня вони поповнили дві дивізії Січових Стрільців.
15 жовтня Група Січових Стрільців отримала наказ зі штабу Дієвої Армії зосередитися в районі Жмеринки. 11-а дивізія Сушка виїхала з Шепетівки 21 жовтня. 24 жовтня Штаб Групи Січових Стрільців прибув до Жмеринки. Тоді ж Штабом Дієвої Армії було визначено місце дислокації 11-ї та 10-ї дивізії - район Джурин-Рахни, до якого вони прибули 27 жовтня. На той час 11-а дивізія мала у своєму складі 4-й, 5-й, 6-й полки Січових Стрільців, кінний дивізіон Ф. Бориса та дві батареї легких гармат. Всього близько 2500 тисячі чоловік. Через деякий час вони приймають участь у боях поблизу с. Головчинці, що південніше м. Жмеринка. На жаль ці бої були невдалими.
З початком сильних морозів почалися і масові дезертирства у лавах 11-ї дивізії Січових Стрільців під командуванням Р. Сушка. Так, з 1500 багнетів у 4-у полку СС залишилося половина, а в 5-й і 6-й полки зменшилися до сотні. Основна причина дезертирства – це відсутність одягу, боєприпасів, хвороби.
З перших чисел листопада 11-а дивізія разом з іншими частинами Армії УНР поступово почала відступати з під Жмеринки до Проскурова. 26 листопада вся армія УНР зосередилася в районі Старокостянтинова. В ньому було вирішено відходити далі до Любара, Нового Мирополя, Острополя. Січові Стрільці розмістились у Старій і Новій Чорториї. На нараді старшин групи Січових Стрільців під керівництвом Є. Коновальця було вирішено демобілізувати групу. Частина вояків групи Січових Стрільців, в основному надніпрянці, вирішили долучитися до партизанського рейду по тилах ворога під командуванням М. Омеляновича-Павленка. Інша частина вранці 7-го грудня зі штабом Групи прибула на ст. Миропіль, де була інтернована поляками. Інтернованих, в тому числі Романа Сушка, відправили через Шепетівку, Рівне до Луцьку, де розкидали їх по різних таборах.
22 квітня 1920 року між урядом УНР і Польщею був укладений Варшавський договір, за яким Польща визнавала незалежність Української Народної Республіки на чолі з головним Отаманом Симоном Петлюрою й зобов'язувалась не укладати ніяких міжнародних угод, скерованих проти України. В цей час Роман Сушко командир 16-ї стрілецької бригади 6 Січово-Стрілецької дивізії, яка дислокувалася у Бересті. Командиром дивізії був Марко Безручко. 25 квітня 1920 року війська цієї групи спільно з польськими військами повели наступ на Київ і вже 6 травня вони були в Києв.
26 травня 1920 року більшовики швидким темпом повели контрнаступ по всьому фронту. Буквально за два місяці вони впритул підійшли до Варшави. Польща була на грані катастрофи. І лише завдяки героїчним діям VІ Січово-Стрілецької Дивізії в битві під Замостям, яка відбулася 12 серпня 1920 року, було врятовано долю західної сусідки. 12 жовтня 1920 року поляки уклали з більшовиками перемир'я, яке тривало від 19 жовтня до 9 листопада. Більшовики використали це перемир'я для ліквідації Армії УНР, яка після жорстоких боїв 10 листопада, змушена була з великими втратами відступати до кордону. 21 листопада 1920 року вони перейшли Збруч. Опинившись на території Польщі, Армія УНР була інтернована в таборах у Олександрові Куявському та Шипйорні. За деякими обчисленнями поляки інтернували тоді 26000 старшин і стрільців української армії.
В таборі інтернованих у Олександрові Куявському опинився Роман Сушко разом із своєю дружиною Христиною Сушко. Характерним для цього табору було те, що він не був ізольований від міста, а також тим, що поляки майже не втручалися у внутрішнє життя військовополонених. З тієї причини самі інтерновані, на свій розсуд проводили найрізноманітніші заходи. Вони створили школи ліквідації неграмотних, у яких працювало дев'ять вчителів. Працювали також курси з вивчення історії України, українознавства, іноземних мов, провадились так звані колективні читання. Інтерновані заснували свій театр, дивізійний хор, який виступав у церкві, театрі, перед старшинами й стрільцями, та навіть і за межами табору.
В таборах інтернованих колишніх військовиків Армії УНР в Польщі, весною 1921 року виникло таємне «Українське Військове Товариство». Членом його управи, а згодом і його головою був Ю. Отмарштайн. Метою товариства було збереження «здорового ядра армії» для можливих подальших військових дій. Виконуючи доручення Ю. Отмарштайна, Роман Сушко, разом з іноземними місіями, які організовували матеріальну допомогу інтернованим, декілька разів об'їхав усі табори як перекладач та старшина зв'язку. В такий спосіб товариство здійсню¬вало свій вплив і контроль на усій мережі таборів військовополонених у Польщі.
В березні 1921 року при колишній VІ Січово-Стрілецькій Дивізії було засноване «Братство Св. Покрови», яке нараховувало близько 200 членів. За зібрані кошти, силами «Братства» було споруджено могилу-пам'ятник «Борцям за волю України», яку освятили 18 вересня 1921 року. В цьому заході найактивнішу участь брав Роман Сушко.
Стрілецька Рада вирішила збирати матеріали до історії бойового шляху Корпусу Січових Стрільців. Таку роботу успішно проводили Роман Сушко та Ю. Отмарштайн.
25 жовтня, Роман Сушко з групою старшин і стрільців почали підготовку до походу на Україну, щоби там підняти антибільшовицьке повстання. В історії він відомий як Другий зимовий похід під загальним керівництвом Юрія Тютюнника.
26-30 жовтня 1921 року під час підготовки до походу у селі Великі Мицьки (тепер Костопільський район Рівненщина) було сформовано Другу збірну бригаду. Очолив її Р. Сушко. На час виступу бригада мала 294 чоловіки. Як і уся повстанська група, Друга збірна бригада Романа Сушка була наполовину озброєною: на 294 стрільців і старшин одержано 180 гвинтівок, 6 кулеметів «Кольт», один кулемет «Максим», 21 600 набоїв до гвинтівок, 10000 набоїв до кулеметів, 100 ручних гранат, 25 шабель та навіть 25 списів.
4 листопада 1921 року повстанська група перейшла польсько-радянський кордон в селі Нетреби. 6 листопада відбувається перший бій за місто Коростень. Однак штурм був невдалий. Повстанська бригада Сушка відступає на південь. 12 листопада під тиском дивізії Котовського повстанці починають відступати до кордону. 17 листопада біля села Малі Міньки відбувається вирішальний бій, на жаль трагічний для українських повстанців. Майже всі українські бійці були оточені і згодом розстріляні у містечку Базар. Роману Сушко та ще близько сотні старшинам та вояків вдалося вирватися з оточення та успішно перейти радянсько-польський кордон.
Повернувшись з Другого зимового походу Роман Сушко перебуває у таборі в Шипйорні. В ньому він продовжує брати участь у діяльності Української Військової Організації(УВО), яка виникнула раніше - 30 липня 1920 року. Потім робить втечу з табору і їде до Чехословаччини. Проживав на околиці Праги. З 1926 року Роман Сушко продовжує навчання на юридичному факультеті. Але через матеріальні труднощі змушений був покинути навчання. На початку 1927 року за формальним паспортом, виданим Роману Кириловичу польським консульством у Празі, виїхав до Львова. Постійної роботи не мав, на життя заробляв журналістикою. Переважно писав до українських часописів, які видавалися в Сполучених Штатах Америки, таких як "Свобода" і "Народна Воля", а також до українських часописів, які виходили в Чехословаччині. Тільки через декілька місяців отримав постійне місце роботи головного секретаря Українського Товариства Опіки над Інвалідами, а також Товариства Охорони Воєнних Могил. В той самий час Романа Кириловича призначають крайовим командантом УВО. Він і далі продовжує друкуватися у заборонених Польською владою часописах «Сурма», «Національна думка», «Розбудова нації», «Військовий вісник».
3 листопада 1928 року за підозрою в участі у антипольській акції з нагоди 10-річчя Листопадового зриву на західноукраїнських землях Романа Сушка було заарештовано. Перебував у в’язниці «Бригідки», що у Львові. Слідство тривало майже 8 місяців. Суд, який відбувся 18 червня 1929 року, не зміг довести вини Р. Сушка.
Через кілька місяців, у жовтні 1929 року, Роман Кирилович знову займає пост крайового команданта УВО.
В середині червня 1930 р. в Празі відбулася конференція, в якій прийняв участь Р. Сушко. На ній було вирішено ОУН і УВО об’єднати в одну структуру. Роман Сушко переходить у склад начальної команди УВО.
На початку вересня 1930 року чоловік їде до Відня на нараду з полковником С. Коновальцем з метою розв'язати проблему ставлення ОУН до виборів до польського парламенту, які мали незабаром відбутися. Після повернення з Відня Роман Сушко, запідозрений в участі у підпіллі УВО, був знову заарештований польською поліцією і утримувався в ув'язненні майже дев'ять місяців. На волю вийшов 22 червня 1931 року.
У 1931-1932 роках Роман Сушко під прізвищем М. Мельничук їде на вісім місяців до Канади. В цій країні чоловік зустрічався з українськими громадами, виголошував промови, мав доповіді, брав участь у ІІІ з'їзді представників Українського Січових Стрільців, робив усе для створення масової української націоналістичної організації. Але під тиском польського уряду через дипломатичні канали змушений був покинути Канаду. Під час другого приїзду до Канади Роман Сушко 4 січня 1932 року брав участь у загальних зборах членів УСС у місті Саскатуні, на яких, як делегат УВО, виступив з промовою і передав членам УСС вітання від Начальної Команди УВО. 12 травня 1932 року він виступив у цьому ж місті перед ветеранами Українських Армій. 27 травня цього ж року побував у місті Канора, у якому виступив на засіданні гуртка УСС із змістовною доповіддю. Відвідав він також українські громади в Едмонтоні, Монреалі, Торонто та в інших місцевостях. Але і на цей раз під натиском польської дипломатії канадська поліція припинила його подальше перебування в Канаді.
Наступна поїздка Романа Сушка до Канади відбулася у 1938 році. На цей раз він приїхав легально, під своїм власним прізвищем. 13 листопада 1938 року Роман Кирилович відвідав гурток УСС в Содбурі, 21 листопада виступив у Народному Домі в Калгарі на вічі-протесті проти окупації Карпатської України. Відвідав також Монреаль, Реджайн та інші міста, всюди виступав із змістовними доповідями, оглядовими лекціями про сучасну стратегію і тактику ведення воєн. Наслідком цього, наприклад, у Реджайні було створено Комітет допомоги Kaрпатській Україні. 5 грудня 1938 року він також виступив на масовому віче в місті Тандер Бей.
За деякими даними, в 1938 році в Саскатуні (Канада) було видано «Начерк підручника для українських молодших старшин і підстаршин» кишенькового формату, а українці канадського міста Содбурі на свої кошти видали працю Романа Сушка «Основи стрілецького спорту». Також Роман Сушко брав участь в роботі ІІ конгресу Українських Націоналістів Америки, який проходив 3-6 вересня 1938 року в Нью-Джерсі. Слід сказати, що в роботі Конгресу брало участь 18 чільних представників ОУН і серед них генерал Віктор Курманович, Олег Кандиба-Ольжич, Ярослав Барановський. Головними питаннями, які розглядав Kонгрес, були: завдання українців у передбачуваній війні, посилення військової підготовки молоді та ін.
27 серпня 1939 року в Римі відбувся ІІ Великий Збір Українських Націоналістів. На цьому Зборі одноголосно вибрано головою Проводу Українських Націоналістів полковника Андрія Мельника. Полковник Роман Сушко, хоча й не брав безпосередньої участі в роботі Збору (в цей час він займався військовою підготовкою добровольців), був вибраний головою Військової Комісії. Вже у 1938 році було проведено старшинський вишкіл членів військової референтури ОУН в Зауберсдорфі (за 50 км. від Відня), а наприкінці цього ж року в Баварії. Для сторонніх осіб ці місця були утаємничені. Безпосереднім керівником цих вишколів був Е. Лагузен, а з боку ОУН вишкіл контролювали Р. Сушко та В. Курманович. Але незважаючи на великі зусилля ОУН у створенні при німецькій армії свого легіону, який згодом міг би стати зародком Української національної армії, справи у цьому напрямку йшли дуже мляво. Лише на початку липня 1939 року німецьке командування дало згоду на формування Українського Легіону. Створений для розробки цих планів штаб Сушка було розміщено у Відні, а з часом у розташованому недалеко від нього селищі Зауберсдорф. На зайнятих Вермахтом у майбутньому територіях, де були осередки ОУН, Легіон мав тісно співпрацювати з групами місцевих активістів цієї організації. Враховано можливість масового переходу на бік Українського Легіону українців, які б воювали у складі польської армії.
Окрім того, планувалося утворення партизанських груп для підтримки дій Українського Легіону й забезпечення успіху повстання. За підрахунками українських старшин, у ньому повин¬ні б взяти участь 1 300 офіцерів і 12000 стрільців. У рамках цього передбачено виділення кількох сотень ручних гранат, 1000 пістолетів, 100 автоматів й транспортування 6000 гвинтівок з полігону Малачка в Словаччині, а також підготовку відповідного матеріального забезпечен¬ня, вишкіл осіб та інструкторів. Український Легіон формувався з добровольців із числа членів ОУН, які проживали на території Рейху та колишніх вояків Карпатської України. Відповідальним за військову підготовку легіонерів було призначено Р. Ярого, а інструкторами - колишніх старшин українських армій та старшин військових формувань Карпатської України.
Навчальні бази підготовки легіонерів були розташовані в Зауберсдорфі (Австрія), Найссе (Верхня Сілезія) та у Бреславі (тепер польське місто Вроцлав). 15 серпня 1939 року добровольців було поділено на дві сотні, у складі кожної - дві чоти. Чота, в свою чергу, складалася із двох роїв та чотирьох ланок: розвідувальної, саперної, ланки зв'язку та санітарної. Чисельність чоти - 56 стрільців, чотового та його заступника. На озброєнні чоти було 47 гвинтівок, 6 автоматів, 3 кулемети, 56 револьверів. Остаточно Український Легіон мав у своєму складі два курені, загальною чисельністю 600 вояків. Штабом керували полковник Р. Сушко, Ярослав Барановський, Осип Бойдуник.
Перед самим виступом Українського Легіону на фронт Р. Сушко одержав доручення від голови Проводу ОУН А. Мельника здійснювати контакт між командуванням Легіону та німецьким командуванням, а також налагодити тісний зв'яз¬ок між українським населенням та німецьким військом.
Коли Польща як держава перестала існувати Легіон Сушка було розформовано.
Німці запропонували Р. Сушку реорганізувати Легіон, створивши якесь поліцейське формування. Такий розвиток подій абсолютно не входив в плани Сушка. Він вважав, що його Легіон перетвориться на ядро майбутньої Української Національної Армії і візьме участь у німецько-більшовицькій війні. А цей його благородний задум німецьке командування звело нанівець. Тому, протестуючи проти такого наміру німців, полковник Роман Сушко склав обов’язки командира.
Відразу ж після проведеної наради в Коросно, Роман Сушко переїхав до Кракова. В цьому місті навесні 1941 року він організував старшинські курси, залучивши до викладацької праці колишніх військовиків українських армій.
На початку німецько-радянської війни Роман Сушко перебрався до Львова, де разом з Олегом Кандибою-Ольжичем керує боротьбою ОУН на українських землях.
Після розколу ОУН у 1940 році Р. Сушко залишився на боці А. Мельника, пізніше призначений Крайовим Провідником ОУН на західноукраїнських землях. Мав тісні стосунки з прихильниками С. Бандери, особливо з Р. Шухевичем.
У 1943 році він взяв активну участь у переговорах з керівництвом ОУН-СБ та УПА, внаслідок яких було досягнуто угоди про дуалізм командування Українською Повстанською Армією: на чолі армії мали стати Роман Шухевич (від бандерівців) та Роман Сушко (від мельниківців). Однак цей план не було втілено. 14 січня 1944 року на одній з вулиць Львова Романа Сушка було вбито пострілом у спину. Похований у Львові на початку Личаківського кладовища, ліворуч від головної брами.
По вулиці В. Винниченка, на будинку №3, у якому був убитий Роман Сушко 2 червня 1996 року встановлено меморіальну дошку. На ній напис:
«В цьому будинку загинув 14 січня 1944 року полковник Роман Сушко. 9.11.1894-14.1.1944. Визначний діяч українського націоналістичного руху».
Все своє життя Роман Кирилович Сушко був вірним Січовій Стрілецькій присязі, яку ніколи й ні при яких обставинах не зламав. Метою життя його була боротьба. Задля цієї боротьби він навіть відрікся свого родинного щастя. В цій боротьбі він і загинув. Його світлий образ повинен знайти місце у серці кожного свідомого українця.
Науковий співробітник музею Олександр Лукашук
