втрати

Чергова непоправна втрата спіткала Шепетівську громаду, обірвалося життя ще одного захисника. 22 грудня У Шепетівці громадою в останню земну дорогу проводжали оператора безпілотних літальних апаратів, молодшого сержанта Дячука Володимира Валентиновича.

Чорна звістка знову огорнула нашу громаду... 14 грудня 2025 року, після боротьби за життя, у шпиталі помер молодший сержант Дячук Володимир Валентинович, 24 січня 1991 року народження, оператор безпілотних літальних апаратів.

Ще один чорний день скорботи, сліз та розпачу у Шепетівській громаді…19 грудня «на щиті» додому повернувся гранатометник 2 піхотного відділення 1 піхотного взводу 2 піхотної роти солдат Щеглов Петро Володимирович.

18 грудня Улашанівська громада  провела в останню земну дорогу військовослужбовця Кірюхова Сергія Анатолійовича, який віддав своє життя за свободу і незалежність рідної Батьківщини.

Сьогодні білогірчани попрощалися ще з одним бійцем, який загинув, захищаючи Україну від російського агресора. Схилившись навколішки, мешканці краю зустрічали траурний кортеж із Героєм, який повернувся на рідну землю.

Гірка звістка знову крає серце... 19 червня 2024 року у бою на Покровському напрямку загинув солдат Щеглов Петро Володимирович, 12 січня 1977 року народження, гранатометник піхотного відділення військової частини, який мужньо боронив Україну від окупантів та поклав своє життя, виконавши найвищий обов'язок.

Війна щодня безжально перегортає сторінки українських родинних історій, залишаючи на них чорні, криваві рядки. Українська армія — це не лише зброя і форма. Це люди. Це сини/доньки, чоловіки/жінки, батьки/матері, які стали стіною між кровожерливим злом і своїм народом. Але за кожним успіхом Сил оборони, за кожним звільненим метром рідної землі стоїть страшна ціна — пролита кров і обірвані життя новітніх Героїв. Серед них — наші земляки.

Війна забирає життя не лише в бою, а й через роки відлунням отриманих ран... 17 грудня 2025 року зупинилося серце нашого земляка, штаб-сержанта Зінчука Сергія Анатолійовича, 27 грудня 1981 року народження, чия війна не закінчилася після вибухів та жахів поля бою. Отримані важкі поранення забрали здоров'я воїна та навіть у тилу війна продовжувала ламати долю.

12 грудня Славутська громада прощалася із Героєм Артуром Олександровичем Бойком. Його дні могли тривати далі — у теплих розмовах, у мріях, у тих простих радощах, з яких складається людське життя. Його шлях міг бути довшим, світлішим… Але він обірвався надто рано, залишивши нам пам’ять, що болить і водночас не дозволяє згаснути світлу його душі.

Над Ізяславською громадою Шепетівського району останніми днями знову тремтливо здіймалася «Пливе кача» — пісня, що стала молитвою нашого народу, болем нашої землі, плачем тих, хто більше ніколи не повернеться додому. Холодний вітер розносив стогін скорботи, а небо, здавалося, схилилося нижче — ніби вклоняючись Воїнам Світла, які повернулися до рідної домівки назавжди…