Прочитала на форумі допис Михайла Воронюка «Як я працював у культурі». Перша реакція – здивування... з присмаком чогось неприємного. Спочатку пан Михайло «спостерігаючи ситуацію з міською і сільськими бібліотеками був в шоці, і вважав. що цим людям треба пам’ятник нерукотворний поставити за їхні зусилля у збереженні тої самою культури» (цитую автора), та раптово його думка кардинально міняється: «в кінці року коли почався т.зв. «звіт» ситуація прояснилась. І зараз я бачу, що чим швидше цю всю справу поставлять дійсно на конкурентні рейки (а значить розженуть к бісовій матері) – тим краще...»

Дякуючи друзям, побувала на концерті Народного артиста України Степана Гіги. Загалом не планувала іти на концерт (домашні клопоти і настрій… одним словом, геть не до веселощів), але друзі вмовили піти і навіть білет купили. Перші пісні сприйняла без особливого ентузіазму, але потім пройнялася таки запальним характером співака, який пообіцяв глядачам «покращити настрій»… Як він викладався, щоб це зробити! Працювати дві години на сцені в такому темпі – це вам не жарт. Степан Гіга сам виконав більше двох десятків пісень, а ще зо п’ять заспівала його донька Квітослава. Пригадалися слова пана Степана з якогось інтерв’ю: «Співаю як у найменшому селі нашої…

Як на мене, поети - люди вельми самотні. Ніде правди діти, навіть рідні і близькі люди сприймають їхню творчість досить скептично. Через те вони і творять власний світ, оживляють його, щоб у ньому було комфортно мешкати.