Реформувати заклади культури - «розігнати к бісовій матері»

Що ж людину змусило так раптово поміняти думку? Чого раптом забулися ті важкі роки, які пережили працівники культури і їх відважна праця по врятуванню закладів культури стала нічого не варта? Майже чверть віку незалежності працівники культури, в тому числі і бібліотекарі, щоб утримувати заклади у більш-менш привабливому стані збирали кошти на фарбу та власноруч робили ремонти. Ви колись бачили хоч одного директора на драбині мало не під стелею (це при висоті приміщення 4,2 метра!) з малярною щіткою в руках? Любов Бурова була саме таким директором і завжди показувала приклад у роботі. Новий директор ЦБС Людмила Везюк продовжила її справу і розпочала діяльність на посаді  з того, що випросила у благодійників 1 тис. штук цегли для ремонту підвального приміщення. А всього за минулий рік вона залучила понад 10,0 тис. гривень благодійних коштів для проведення ремонту у читальній залі та частково у підвалі.

Що ж виходить, колектив зберіг бібліотеку у важкі повоєнні, вижили в нелегкі 90-і роки, а тут давайте будемо реформувати?.. І то так, щоб і сліду від них не залишилося?..

Так, була і завжди буде ця вічна ворожнеча між добром і злом, матеріальним і духовним у житті людини. Але якось прикро і боляче стало за працівників культури... за що їм це приниження?... Одночасно, пронизало почуття якоїсь гіркоти та суму за людину, яка так раптово своє матеріальне поставила вище суспільного. І це так принципово в знак протесту, людина звільнилась, чи просто «в напряг» було цю звітність робити?

При обговорені хтось з дописувачів намагався навіть звернутися до його християнської совісті. Не знаю, як там відносно християнського відношення до віруючих та інших християн (впевнена, що воно гарне), але зневажливе відношення до представників національних меншин (оте «циганво») якось неприємно вразило:  «книжок там по-факту ніхто не читає, а одне циганво з пансіону приходить «на компи», звиняйте, подрочити на голих бабів у «кантакті». І це написала людина з претензією на інтелегентність?..

Так от, жодного разу ні я, ні члени студії «Доля» не бачили, щоб школярі чи студенти училища № 20 дивилися порно. Грати в ігри – грали. Навіть зараз ми це бачимо... всі діти однакові, тільки не всі мають доступ до інтернету. Тому й біжать сільські дітки, а це в основному учні професійного коледжу, у вільний час до бібліотеки.

Йдемо далі. Візьмемо для прикладу таку тезу з обговорення на форумі: «Бібліотеки в Шепетівці-це зразок совкової культурної програми». Цікаво, виходить всі заклади в місті оновилися і працюють по-новому, тільки бібліотеки за «совковою» програмою?!

Або ще такий відгук: «Чому продовжується практика примусового совкового "запрошення" на культурні заходи (дзвінки по телефону директорам і завучам) студентів і учнів? Чому діячі культури не намагаються привертати увагу шепетівчан до своїх часто дійсно цікавих заходів іншими методами - через оголошення, рекламу?» Намагаються, ще й як!

Зустрічне питання: дописувач спробував провести хоча б один захід і зібрати на нього слухачів? Я можу поділитися досвідом, як не є, а понад 15 років збираю студійців, організовую культурні заходи на кшалт зустрічей творчих колективів, зустрічей з цікавими талановитими людьми краю. Так от, я перепробувала все: особисто розносила запрошення по установах, розклеювала об’яви на дошці об’яв біля музею, давла об’яви через сайт Shepetivka.com.ua, через інформаційне видання «Афіша» - результату нуль. Отож, щотижнево (наголошую, що заходи проводимо щотижнево!) «сідаю» на телефон і персонально запрошую студійців і гостей на вечори поезії та інші заходи. В основному приходять студійці, ті, хто багато пише і хоче поділитися написаним. Запрошені приходять рідше (це ті, що мають сміливість відірвати м’яке місце від дивану і піти поглянути – а що ж то там буде?). Але таких мало і вдруге приходять тільки віддані друзі.

До речі, хтось з вас спробував вникнути в організацію заходів? Хто цей «хтось» який «зганяє» учнів та студентів? Відповідь даю: самі бібліотечні працівники відділу обслуговування, які проводять заходи. Так, саме вони самі пишуть сценарії, продумують як подати матеріал, щоб було цікаво, кого запросити на зустріч (учасників Майдану, АТО, афганців, ветеранів війни 1941-1945 років, талановитих краян), та ще місцевих співаків чи колективи, щоб підспівали, прочитали вірша по темі, поділилися враженнями.

А організація виставок різноманітних виробів талановитих шепетівчан, які в’яжуть, вишивають, майструють чи виготовляють цікаві речі своїми руками? Організація виставок малюнків дорослих і дітей з особливими фізичними потребами?.. Це все бібліотекарі роблять з власної ініціативи. В посадових інструкціях про це ні слова.

Далі пан Михайло пише щось на зразок: «бабусі співають для онуків, онуки танцюють для бабусь». Як на мене, то це дуже добре, що є такі творчі колективи дітей та бабусь. Не буду далеко ходити і розповідати про когось. Ми проводимо творчі зустрічі з аматорськими колективами «Гіперборея», «Шепетівські козаки», дитячим фолькльорним ансамблем «Джерельце», що діє при Судилківському будинку культури. Студія «Доля» об’єднує самобутніх поетів, художників та музикантів, які не мають коштів, щоб винайняти приміщення для проведення засідань і тільки музей Миколи Островського, бібліотека М.Коцюбинського та Будинок культури безкоштовно надають приміщення для проведення заходів. Так само шукають притулку інші творчі колективи. І не важливо, яка чисельність цих колективів, головне, що є місце зустрічей для творчих особистостей.

Для нашої студії бібліотека є саме таким місцем. Тут ми можемо попрацювати за комп’ютером і набирати вірші, роздруковувати їх, формувати збірки і навіть друкувати їх. Понад 50 примірників усіх самовидавничих збірок студійців надруковано на бібліотечному принтері в «Світлиці Віри, Надії і Любові», що діє при бібліотеці ім.М.Коцюбинського.

Раніше сама годинами працювала в бібліотеці - робила ескізи книжок під керівництвом оператора інформаційних технологій Миколи Столярчука (працював на цій посаді до Михайла Ворончука). Щира подяка йому за надану допомогу студійцям у формуванні та друкуванні збірок, бо таки він навчив нас багатьом інтерпремудростям: формувати брошури, вставляти колонтітули, фото, картинки з інтернету, та багато чому іншому. Не забувайте, що ми старше покоління і вивчали все методом «втика»: кудись пальцем тикнув, а воно і вилізло казна що...

Особливо вразили слова «чим швидше цю всю справу поставлять дійсно на конкурентні рейки (а значить розженуть к бісовій матері) – тим краще». Це так типово і в дусі нашого часу – розвалили, розігнали... і нічого нового не створили. Але чого вартий один заклик: «хай об’єднують, хай реформують, хай змушують щось робити, а ми поможемо». Як це ви збираєтеся допомагати? В якому форматі? А хто і що вам зараз заважає запропонувати допомогу бібліотекам?

Хочете допомогти? Підключайтеся! Ось УТОС замовив писати аудіокниги для людей з обмеженим зором і бібліотекарі згодилися допомогти. Наша студія мріє зробити аудіокнигу для самобутніх поетів Шепетівщини. Можливо хтось запропонує інший проект. Будемо тільки вдячні.

Ще така теза: «світ змінюється, виникають нові потреби, нові інтереси, нові можливості» пише хтось з читачів. Звичайно, але давайте подумаємо: що кожен з нас особисто зробив для того, щоб в нашому місті життя змінилося на краще?

Виказав своє невдоволення, підтримав когось з опонентів у суперечці... І це все на що ми здатні?.. Чому ми не можемо піднятися над дрібними проблемами та звичкою все і всіх осуджувати? Останнім часом усе звертають на «український менталітет», але мені здається, що це тільки, щоб якось виправдати себе, бо ж таки соромно зізнатися собі у тому, що ти нічого корисного запропонувати для громади не можеш.

Кілька слів відносно чисельності жителів міста, охоплених бібліотеками. На мою думку, не так важливо скільки громадян охоплено заходами, як те скільком творчим особистостям бібліотека допомогла розкрити свій талант чи надати про них інформацію громадскості. А як важливо проводити такі виставки для людей, які прикуті хворобою до ліжка чи обмежені у пересуванні, але які вміють зробити своїми руками чудові речі. Особисто я щиро вдячна працівникам бібліотеки за надану мені інформацію про самобутніх поетів, яких я змогла запросити в студію.

А ось і резюме: «давайте краще приміщення здамо в аренду під якусь швейну майстерню, наприклад». А чого ж!.. давайте! Навіть досвід у цьому в шепетівчан є. Свого часу здали «Будинок піонерів», здали кінотеатр під кафе... І що? Окультурились?... Залишилося бібліотеки віддати під швейні майстерні. Зженемо всі бібліотеки в одне приміщення (для зручностей шепетівчан) і будемо працювати по-новому. А хтось має уяву, як саме?..

Зачепив ще такий комент: «обговорення теми блогу по суті - НЕМАЄ.
Чіпляються до людини, а не аналізують СВОЇ вчинки. Хто запровадив цю показушну статистику про кількість обслуговування читачів?»

Які саме вчинки і чиї має на увазі дописувач?

Що ж виходить? Працювала бібліотека 95 років, ходили туди читачі, проводили заходи, навіть заслуженого працівника культури України виховали (до речі, одного на всю область!), створили народний аматорський колектив «Відродження» з яким понад 23 роки не раз виїздили в сільські громади з концертами, діяли при бібліотеці різноманітні клуби за інтересами і нарешті «отримали» оцінку діяльності. Через «показушну статистику» яку придумали десь наверху ми готові перекреслити все добре, що робилося в міській та сільських бібліотеках роками.

А що ми взагалі знаємо про роботу бібліотеки ім.М.Коцюбинського сьогодні? Наприклад, мені особисто відомо, що постійно пишуться проекти: минулого року написано проекти - для БФ «Зміцнення громад»; для ГО «Громадянська ініціатива Романа Мацоли «Інститут солідарності громад» та для Української бібліотечної Асоціації проект «Все про Європу». Перші два не виграли, щодо останнього, то результатів розгляду ще немає.

У свій час директор ЦБС Любов Бурова була учасником «Ярмарку бібліотечних ідей» у м. Києві, яку організовував «Бібліоміст». Саме вона написала проект в рамках тієї ж програми «Бібліотміст» і виграла 15 комп’ютерів, з них 6 дісталося бібліотеці ім. М. Коцюбинського, інші розділили на сільські бібліотеки. Хоч один комп’ютер купили з тих, що  в читальній залі за рахунок місцевого бюджету? Відповім: ні і ще раз ні! Всі роки кошти виділялися тільки на заробітну плату бібліотекарів.

Минулого року уже пані Людмила побувала у Львові, де взяла участь у Всеукраїнському бібліотечному форумі. Працівники бібліотеки ім.М.Коцюбинського брали участь у проектах «Лідери бібліотечної справи» та «Молодий бібліотекар», які організовувала Українська Бібліотечна Асоціація. Пригадала, що у 2015 році вперше було проводено для всіх бібліотек району ярмарок бібліотечних інновацій.

В обговоренні на форумі хтось згадав про Європу і Польшу... Як член громадської організації (Хмельницької обласної ГО «Стара Волинь») чотири роки тому я була у Красніку та Любліні і, звичано, відвідала місцеві бібліотеки. Там під бібліотеку виділені світлі, теплі приміщення (а не такі холодні, як у нас в селах чи аварійні, як бібліотека біля школи № 3), які облаштовані чудовими меблями - дивани, стелажі, комп’ютери (багато комп’ютерів!)  – все нове і гарне. Приємно бути, приємно спілкуватися. Опікується ними МЕРія і громада міста. Там дбають про культуру підростаючого покоління і своїх жителів. А скільки у нас виділяли за роки незалежності на ці заклади? Майже нічого. Тільки за останні два роки райвідділом культури виділено кошти на євровікна (частково) та вхідні двері, бо старі були геть погнили.

А як поповнювався книжковий фонд? Так само, як все, що робилося в державі для пересічних громадян – мало і бідно. Щоб поповнити книжковий фонд, пані Людмила (нині директор ЦБС) встигла побувати протягом минулого року в Національній юнацькій і Національній дитячій бібліотеках та двічі в Парламентській, зверталася до Фондів Катерини Ющенко, Леоніда Кучми і привезла 2,5 тис. примірників книг для всієї бібліотечної системи району. Хоча якщо відверто, то гарних книг обмаль, в більшості дали цілі томи творів Кучми та інших політиків. Тішить те, що ми, хоч із запізненням, таки взнаємо про скандали у вищих ешалонах влади.

Хтось написав золоті слова: «Просто підхід до культури там зовсім інший». Таки інший, і до культури, і до її працівників, і до жителів міста.

Совкова система в основі не змінилася в масштабах країни (свідчення тому отака звітність – це ж не самі бібліотекарі її придумали), а ви тут зібралися ліквідувати совковість місцевої бібліотеки...

Давайте разом трішки заглянемо в історію. Бібліотеки древніх єгиптян були призначені тільки для царів і жреців. Перші публічні бібліотеки, хоча й у трохи дивній формі (бібліотеки працювали при лазнях) придумали римляни.

Перша у світі публічна бібліотека – загальнодоступна установа, що утримується за рахунок податків, – була відкрита в американському Бостоні в 1854 році. У заяві мерії міста було сказано: "Майбутнє демократії залежить від освіченості громадян. Освіченість громадян залежить від розвитку публічних бібліотек. Кожен громадянин має право на приналежні суспільству джерела інформації".А хіба сьогодні не так? Цей вираз сказано понад 160 років тому, але він актуальний і досі.

Як не дивно, саме «тупі американці» - по-Задорнову, багато доклали до розвитку бібліотечної справи. Американський магнат сталеливарної промисловості Ендрю Карнегі ввійшов в історію не завдяки своєму величезному багатству, що він заробив законними і незаконними методами і яке на той час поступалося тільки рокфеллерівському. Ні, він залишився в історії як дійсний фанат бібліотечної справи. Він вірив у велике майбутнє англомовних народів і думав, що воно прямо залежить від вільного поширення знань. Засобом для цього він бачив публічні бібліотеки. Під кінець життя містер Карнегі витратив біля двох третин свого багатства на їхній розвиток: побудував і оснастив 3000 бібліотек в англомовних країнах, з яких 1800 – у США.

Американці і сьогодні є лідерами у бібліотечній справі: питання "Як пройти в бібліотеку?" стає неактуальним завдяки Інтернету. Найбільші бібліотеки США зараз переводять усі свої зібрання в електронний вигляд. Незабаром буде створена єдина віртуальна бібліотека, де кожний зможе знайти будь-яку книгу, коли-небудь написану на Землі.

Коли ж українці зможуть побачити таке диво? Напевно не в цьому століття...

І програму «Бібліоміст», завдяки якій ми маємо отих 15 комп’ютерів на всю бібліотечну систему району, фінансували саме Сполучені Штати.

Саме завдячуючи «Бібліомісту», пересічний шепетівчанин має змогу скористатися безоплатним доступом до Інтернет-ресурсів, щоб створити свою першу електронну пошту, скласти бездоганне CV чи поспілкуватися з друзями і родичами з-за кордону через Skype.

Не слід забувати, що більше 67 відсотків українців не користуються інтернетом. І не тому, що не хочуть... Програма «Бібліоміст» допомогла частково осучаснити і модернізувати бібліотеки України. Сучасні бібліотеки надають онлайн-доступ і можливості навчання членам громади, а представники бібліотек мають можливість обмінятися досвідом, взяти участь у заходах, як презентації, тренінги, вебінари і т.д.

Пригадала знайомство і розмову з директором програми «Бібліоміст» Матеєм Новаком (здається це було у 2012 році) в Грицеві на річній конференції ХОГО «Стара Волинь» при обговоренні питання залучення ресурсів громад. Він наголошував, що бібліотеки повинні стати центром громад і надавати послуги в різних формах. «Бібліотека має бути інституцією, що усвідомлює та задовольняє потреби людей», — наголосив тоді Матей Новак.

Я додам, що бібліотека – осередок культурно-освітнього розвитку громади. І вона задовольняє потреби творчих людей, в першу чергу таких, як ми.

Бібліотека завжди була частиною суспільства, його самої активної частини. Сучасна бібліотека має розвиватися разом з громадою. У майбутньому саме бібліотека як центр громади, має вивчити потреби громади, залучити ресурси для її розвитку.

На жаль, наші бібліотеки розташовані  в старих невідремонтованих будівлях, не мають сучасних меблів та в більшості погано або зовсім не опалюються в холодну пору року, не доступні для людей з обмеженими фізичними можливостями. Тому більшість бібліотек району і міста не привабливі і не затишні для користувачів.

Але ми говоримо конкретно про бібліотеку ім.М.Коцюбинського, там, незважаючи на те, що температурний режим іноді бажає кращого, є саме те комфортне, затишне, привабливе середовище, яке допомагає відвідувачам зняти емоційне напруження чи втому, сприяє спілкуванню, інтелектуальному, емоційному та соціальному розвитку особистості. І це, завдячуючи, перш за все колективу бібліотеки та таким, як ми, тобто тим, хто її любить і відвідує.

Все це можна відродити, коли ми будемо прагнути до кращого

Таки варто подякувати пану Михайлу за інформованість громади щодо роботи бібліотек. Наприклад, дехто з шепетівчан взнав, де бібліотеки знаходяться, а дехто взагалі уяви не мав про те, що вони в місті є... Цікава думка молодої мами, яка не знає,хто повинен записати її дитину в бібліотеку. Та вона просто зобов’язана привести свою дитину в дитячу бібліотеку, якщо хоче, щоб дитя було розумним. Я своїх онуків (навіть вінницьких) з 4-5 років записала і вони з задоволеннм відвідують цей заклад, де можна і гарно час провести (погратися, подивитися книжки) і цікаву книжечку взяти.

Пригадалося, як моя перша вчителька привела нас в бібліотеку і ми всі дружно класом записалися. Не знаю хто як, а я дуже любила читати. За перші три роки я прочитала всі дитячі більш-менш цікаві, на мій погляд, книжки і з цікавістю позирала на стелажі, де лежали книги для дорослих. Добратися до омріяних книг мені допомогла наша добра  знайома з Ленінграду, блокадниця Євдокія Миколаївна, яка відпочивала в моїй родині з травня по вересень місяць. Я проживала в селі під Вінницею і ніхто з нас не знав такого виразу як «Зелений туризм», а виявляється саме в нашому мальовничому селі він розвивався досить успішно.

Саме Євдокія Миколаївна помітила мій потяг до читання і, коли я закінчувала четвертий клас, взяла мене з собою в бібліотеку, щоб я вибрала собі книгу. Звичайно, не тямлячи себе з радощів, що мене допустили до книг для дорослих, я схопила з полиці найкращі дві книги. Як потім виявилося це були два тома Олексія Толстого «Петро Перший» російською мовою. Моя наставниця здивовано перепитала, чи я справді хочу прочитати ці книги. Я ствердно відповіла і гордо вийшла з бібліотеки. Чотири дні і ночі я читала том перший, а п’ятого дня Євдокія Миколаївна вирішила мене розпитати, що ж я зрозуміла з прочитаного. Я їй переповіла чи не всю книгу зі своїми коментарями. Вона була надзвичайно здивована тим, що я досить непогано розуміла події і гарно все запам’ятала. Отак дякуючи їй, я змогла мати доступ до книг для дорослих і з того часу бібліотекарка тьотя Галя дозволяла мені брати книги, які я хочу.

Додам, що під час зимових канікулів у шостому класі я прочитала трилогію Івана Ле «Богдан Хмельницький» і цим завершила шкільну програму з літератури.

Особисто я з дитинства вихована на великій повазі до бібліотек та її працівників, і вважаю бібліотеки чи не найбільшим культурним центром в селі чи місті. Якщо в селі закрити школу і бібліотеку, то таке село ніколи не зможе відродитися. Саме в цих закладах може поспілкуватися інтелігенція, поділитися болями, радощами і проблемами.

Тому пропоную шановним відвідувачам сайту припинити безглузді суперечки і словесні баталії, не лаятись, не виказувати своє невдоволення, бо це все від невихованості, від браку культури, і спробувати дійсно допомогти бібліотекам гарними ідеями чи надати практичну допомогу у вирішенні існуючих проблем.