Навчався майбутній полководець у Стрийській гімназії. Після її закінчення навчався в учительській семінарії, яку успішно закінчив. На початку серпня 1914 року Іван Рогульський добровольцем пішов до айстро-угорської армії. Був бійцем у Легіоні Січових Стрільців. 27 березня 1915 року І. Рогульського підвищено до звання фенриха (прапороносець, прапорщик). Спочатку був командиром чоти (взвод), згодом – сотні (рота), ще пізніше – окремого технічного загону.
У вересні 1916 р., в бою під Потуторами, Іван потрапив до російського полону, перебував у таборі для військовополонених у Симбірськ.
Після звільнення з полону, у листопаді 1917 р., чоловік вступив до Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців.
З 1 березня 1918 р. Івана Рогульського призначають командиром 3-ї сотні 1-го куреня 4-го (1-го) Січового полку військ Центральної Ради. Після розформування полку німцями 30 квітня 1918 р. виїхав до Запорізької дивізії, де очолив 10-у сотню 3-го Січового куреня 2-го Запорізького полку.
Наприкінці вересня 1918 р., після отримання дозволу гетьмана П. Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців, Іван Васильович переїжджає разом із куренем до Білої Церкви, місця формування загону. В цей час він командує 1-ю сотнею Окремої групи полковника Р. Сушка. Згодом, підтримуючи Директорію, приймає участь у бою з гетьманськими військами під Мотовилівкою. У 20-х числах листопада 1918 р. у боях з гетьманцями під Жулянами І. Рогульський був поранений.
З середини грудня 1918 р. Іван Васильовича знову призначають командиром 1-го полку Січових стрільців.
У січні 1919 р., не зважаючи на буремні події в Україні, І. Рогульський вирішує одружитися з Марією Бакало, з якою раніше познайомився в Києві. Весілля відсвяткували у Миргороді.
Наприкінці січня 1919 р. більшовицькі частини зі сходу розпочали наступ на Київ. У зв’язку з цим командування Корпусу Січових стрільців наказує 1-му, 4-му та Лубенському кінному полку СС під загальним командуванням І. Рогульського виступити із Києва на Семиполки. Група мала блокувати ворогові доступ до столиці з півночі, поки до неї не повернеться з Полтавщини ударна група СС сотника Р. Сушка. Група отамана І. Рогульського мала понад 2 тис. вояків; на цьому ж напрямку їй протистояли понад 4 тис. бійців ворога. В ході боїв більшовики 1 лютого захопили Бровари і наступного дня почали обстрілювати Київ гарматним вогнем. Війська І. Рогульського були змушені відступити під Київ, до Микільської Слобідки. У ніч 3 на 4 лютого група без боїв відступила у район Горенич.
Наприкінці лютого 1919 року частини Січових стрільців було вирішено перевести в район Проскурова-Старокостянтинова для відпочинку та реорганізації.
У 20-х числах березня 1919 року, після відпочинку, 1 полк І. Рогульського, разом з іншими частинами Корпусу Січових стрільців, веде бої за м. Бердичів. Однак після кількох невдалих спроб оволодіти містечком, з втратами, полк Рогульського змушений відступити до Шепетівки. Цей населений пункт мав важливий стратегічний залізничний вузол. Саме тому командування військ УНР на початку квітня веде приготування до його оборони.
В той час 1-й піший полк, підкріплений гарматним полком, обороняв південну околицю м. Шепетівки та ст. Шепетівка-Подільська. 12-го квітня ранком ворог при підтримці гармат і бронепотягів розпочав наступ по всьому фронту. Особливо важкі бої відбувалися на південній околиці Шепетівки, на позиціях 1-го полку Січових Стрільців. Опівдні ворожі частини вдираються на ст. Шепетівка-Подільська. Зважаючи на це 1-й полк Січових стрільців уводить у бій свій резервний курінь і сотню пішої розвідки (добірні стрільці і старшини). Перейшовши у контрнаступ, частини 1-го полку вибивають ворога зі ст. Шепетівка-Подільська та, переслідуючи його, займає населені пункти Плесна й Красносілка. Залишивши в цих селах свою залогу, вночі стрільці повертаються на старі позиції, які знаходилися на околиці м. Шепетівки.
17 квітня 1919 р., на околиці Шепетівки, Івана Рогульського було важко поранено. Командування полком перебрав на себе один з командирів куреня. Не дивлячись на героїзм стрільців під час оборонних боїв за Шепетівку, все таки містечко змушені були залишити. В цей час 1 полк Січових стрільців відступає за р. Горинь.
10—12 липня 1919 р. у районі Лянцкоруня відбулась чергова реорганізація Січових стрільців. Корпус СС було переформовано в групу у складі двох дивізій (10-ї та 11-ї) — відповідно до загальноармійської організації. Командувачем групи залишався отаман Є. Коновалець, начальником штабу — полковник М. Безручко. 10-у дивізію очолив сотник І. Рогульський. Вона складалася з 3 піших і 3 гарматних полків, кінної сотні й технічного куреня.
Відпочинок і переформування Січових стрільців тривали близько двох тижнів. Перехід Галицької армії за Збруч 16—18 липня 1919 р. змінив стратегічну ситуацію в регіоні на користь української армії.
Українські війська, маючи тепер чисельну перевагу над противником, перейшли до загального контрнаступу, у якому взяла участь і 10-а дивізія І. Рогульського.
28 липня 10-та дивізія СС визволила Фельштин, а 29 липня — Чорний Острів і Миколаїв. Більшовики в цих боях зазнали важких втрат. Згодом, у серпні – вересні 1919 року, взаємодіючи з 2-им корпусом УГА А. Вольфа, дивізія приймає участь у звільненні Шепетівщини, Полонщини.
20 серпня 10-а дивізія СС вже вела бої за м. Новоград-Волинський, який вдалося визволити від більшовиків лише 5 вересня. Однак наступний бій за Коростень був невдалий. 18 вересня 10-а дивізія Січових стрільців змушена були відступити до Полонного, де перебувала аж до 18 жовтня.
У листопаді 1919 р. І. Рогульський перейшов до Української Галицької армії. Згодом у її складі Іван Рогульський перейшов на бік більшовиків і був референтом при штабі 3-ої бригади Червоної Української Галицької армії у Вінниці. Тоді ж вступив до КП(б)У. Навесні 1920 р. Іван Васильовича призначають командиром 1-го полку 4-ї бригади УГА отамана Шеперовича, яка незабаром перейшла до складу Дієвої армії УНР під командуванням М. Омеляновича-Павленка. У квітні 1920 р. на чолі полку був поранений у бою під Вапняркою.
У травні 1920 р. І.Рогульський перевівся до 6-ї Січової дивізії Армії УНР. Очолив 47-й стрілецький курінь. 5 червня 1920 р. у бою під Теплою дістав важке поранення. 25 червня 1920 р., після лікування Іван Васильович знову повертається на посаду командира 47-го куреня 6-ї Січової дівізії Армії УНР. Станом на 10 листопада 1920 р. його було долучено до штабу 16-ї бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР.
Через деякий час евакуювався до Польщі, довго лікувався в Познані. Восени 1921 р. під іменем Олександра Івановича Марчука виїхав до України, у рідне село Голуботів. Влаштувався вчителем у місцевій школі.
У 1922 р. Іван Рогульський звернувся до Українського повноважного представництва у Варшаві з проханням повернутися до радянської України. Його прохання підтримав агент ЧК-ДПУ і провокатор К. Максимович, який на той час працював у представництві. З ним І. Рогульський був знайомий з часів спільної служби в Легіоні Січових стрільців. Наступного року такий дозвіл він отримав і повернувся до дружини в Миргород.
У 1925 році переїжджає до Харкова, де працює чорноробом на будівництві. Згодом, за допомогою К. Максимовича повертається до Миргорода.
У 1928 році Іван Васильович переїжджає до Лубен. Працював викладачем у місцевому кооперативному технікумі. 29 березня 1931 року, за участь у контрреволюційній організації «Український національний центр», І. Рогульського було заарештовано.
Провина І.Рогульського полягала в наступному:
- У приватних розмовах він засуджував лінію комуністів на знищення селянства і перетворення його на найманих робітників у період суцільної колективізації.
- У 1927р. артилерійський полк 75-ої стрілецької дивізії на підставі рішення Миргородського райвиконкому зайняв приміщення торгово-промислової профшколи, якою завідував І.Рогульський. З цього приводу у розмові з колегами він заявив: «Червона армія руйнує осередки української культури». Через інформатора висловлювання відразу стало відомим чекістам.
Засуджений Особливою нарадою при Колегії ДПУ УСРР 21.02.1932р. за ст. ст. 54-11, 54-2 КК УСРР до 3 років позбавлення волі. Але згодом покарання замінили на розстріл.
17 липня 1989 року Полтавською обласною прокуратурою був реабілітований.
Науковий співробітник Музею Пропаганди Олександр Лукашук
