Рух опору в Шепетівці та регіоні

Ставлення місцевого населення до “нового порядку”, особливо на початку окупації, було неоднаковим. Воно пройшло певну еволюцію в залежності від політики, яку проводила нова окупаційна влада, і різнилося від соціальної, територіальної, релігійної приналежності громадян. Одна частина населення сприйняла нацистські війська з певними надіями, друга частина – вороже, а переважна більшість ставилася до окупантів на початку війни індиферентно, з пасивним вичікуванням.У місті, яке було важливим центром комунікацій ворога, а також скупченням великих гарнізонів німецьких військ, радянське підпілля (неорганізовані групи) виникло уже в серпні 1941 року, але особливо інтенсивно почало проявлятись у кінці першого року окупації.

Військовий лікар Ф. М. Михайлов, прибувши в окуповану Славуту в жовтні 1941 року і працюючи головним лікарем Славутської лікарні, став активно створювати антинацистське підпілля спочатку з медичного персоналу лікарні, пізнішевін  почав налагоджувати зв’язки з іншими підпільними групами.

Через колишніх військових лікарів Яворського (головний лікар Шепетівського гебіткомісаріату) і Макарова (окружний санітарний лікар) Михайлов почав створювати підпільні групи в місті Шепетівці. Ця робота полегшувалася тим, що в населеному пункті вже з вересня 1941 року існувала підпільна група, яку очолював А. О. Горбатюк.

Після страти Ф. М. Михайлова, загальне керівництво підпіллям в Славуті, Шепетівці і в прилеглих районах здійснювалося керівництвом Славутського партизанського з’єднання, яке створене 14 червня 1942 року.

Для Шепетівського підпілля 1941 – 1942 був організаційним періодом.

Окрім організаційних заходів, члени підпілля займалися розповсюдженням листівок, налагодженням нових зв’язків. Починаючи з 1942 року, німецька агентура розпочала шукати підпільників, декілька чоловік арештувала. Особливо, репресії розпочалися у 1943 році, багато підпільників арештували, частину повісили або розстріляли.

З початку 1942 до 1943 року на території міста діяла ”Молодіжна група”.

До найактивніших підпільних груп належала група, очолювана Яворським та Яковлєвим. Це група, яка складалася з медичних працівників, у тому числі лікарів військовополонених, що були в шепетівському таборі. Дана група допомагала організовувати втечі радянським військовим з табору, забезпечуючи їх документами.

У січні 1942 року виникла підпільна група у міській друкарні . Її керівником став М. Ю. Гончаров, який організував навколо себе декілька робітників друкарні. Поліграфісти постачали підпільникам різні службові бланки, а згодом налагодили друкування листівок.

Партизани здійснювали диверсії на залізниці – головній артерії, що зв’язувала німецьку групу армії "Південь" з Німеччиною.

У 1943–1944 роках навколишні ліси перетворилися у партизанські зони з'єднання. Поблизу міста діяв великий партизанський загін ім. Устима Кармелюка. Під керівництвом колишнього військовополоненого офіцера І. О. Музальова загін, маючи спочатку до п'ятсот, а згодом понад тисячу бійців, успішно здійснив десятки бойових операцій. Партизани зненацька нападали на розташування німецьких частин, руйнували комунікації, знищували військові склади, підривали залізничні колії, що ускладнювало рух військових транспортів.

Партизанський опір нацизму на українській території в першу чергу став свідченням волелюбності та багатовікового досвіду українського народу давати відсіч окупантам.

Організація партизанського руху була пов’язана з величезними труднощами та людськими жертвами, обумовленими стратегічною помилкою воєнно-політичного керівництва СРСР із ліквідації системи підготовки фахівців ведення боротьби в умовах підпілля.

Пам’ять про особистий подвиг кожного українського воїна, який брав участь у боротьбі з нацизмом, є вагомою складовою історичної пам’яті, що формує українську політичну націю та консолідує суспільство у єдину Соборну державу.