З історією нашого міста повязане імя видатного діяча УНР, будівничого української армії Миколи Олександровича Капустянського. У роки першої світової вйни М. Капустянський командував піхотним полком, проходив службу на різних керівних посадах, займався штабною роботою. На початку 1917 р. у чині полковника виконвував обов'язки начальника штабу дивізії. Наприкінці 1917 р. за власним бажанням був переведений до 34-го армійського корпусу, яким командував генерал П. Скоропадський. Невдовзі корпус став називатися 1-м Українським.

Далеко в минуле відійшли роки військо­вого лихоліття, проте в ім'я миру, в ім’я життя ми повинні пам’ятати, що вистраж­дала наша країна у роки війни. На преве­ликий жаль, все менше залишається оче­видців тих подій. Про подвиги героїв-виз- волителів нагадують лише братські моги­ли — іменні та безіменні. Про долю одного із захисників Вітчизни я хочу розповісти.

Михайло Васильович Протазанов на­родився у 1912 році у м. Домодєдово Мос­ковської області. До війни і на її початку працював водієм на підприємстві міста. У лютому 1943 року був призваний до лав Червоної Армії і направлений до складу 654-го полку 148-ї стрілецької дивізії. З серпня 1943 року почав брати участь у боях. Спочатку був командиром відділення, а потім — помічником командира взводу. У середині вересня 1943 року зазнав бойо­ве хрещення при форсуванні річки Десни та звільненні м. Чернігова.

У листі він писав своїй матері: «Мамо, ми йдемо степами України і виганяємо німецьку нечисть. Мені особисто довелось зустрітись з німецьким танком. В руках було дві гранати і автомат. Я кинув гранату і танк зупинився на місці».

На початку жовтня йшли запеклі бої на західному березі річки Прип’ять. У листі додому він писав: «Четвертого жовтня мені довелось брати участь у штиковому бою з німцями. Я особисто знищив дев’ять німців. За цей бій мене представили до нагороди».

Наприкінці грудня 1943 року М.Прота­занов пише у листі своїй сестрі: «Ти запи­туєш, чому я весь час на передовій. Якби мене поранило, тільки тоді я поїхав би у шпиталь, але мене не бере жодна ворожа куля. На своєму рахунку маю 21 фріца. Мене нагородили орденом Червоної Зірки і ме­даллю «За відвагу».

У січні 1944 року Михайло Васильович написав додому чотири листи. В одному із них він писав: «Уже підійшли до старого кордону. Будемо бити ворога на його землі і викорчовувати, щоб не залишилось від нього і духу».

У цей час розпочалось визволення Ше­петівщини. Разом з іншими бійцями його направляють у розвідку. У районі станції Майдан-Вила та села Михайлючки вони взя­ли у полон і привели в розташування війсь­кової частини німецького обер-лейтенанта.

У листі до матері він пише: «Мамо, ми йдемо вперед, скоро розіб’ємо ворога і повернемося додому. Дванадцятого січня у мене були неприємності: під Шепетів­кою було вбито мого найкращого товари­ша. В другій половин січня почались бої за Шепетівку. Місто кілька разів перехо­дило із рук в руки. Ми бились у вуличних боях, і коли наша частина увійшла в місто, німці почали контратаку, нас оточили тан­ками. Боєприпасів залишилось мало. Бійці, помираючи, просили, щоб ми по- мстилися за них».

...Становище було вкрай важким. Ми­хайло Протазанов з дозволу комбата бере групу бійців і вдирається на позицію во­рога, захоплює кулемет та боєприпаси до нього і повертається назад.

Згодом бійці зайняли кругову оборону в багатоповерховому будинку на території військового містечка. Неодноразові спро­би німців штурмом увірватись до будин­ку успіху не принесли. Тоді вони облили будинок гасом і підпалили його. Нашим бійцям потрібно було з боєм прориватись до своїх. Під градом куль і снарядів вони вийшли з оточення у район залізничної станції.

Коли Шепетівку було звільнено, М.Про­тазанов прийшов до цього будинку, по­прощався із загиблими товаришами. У тому бою 27 січня 1944 року він оробисто знищив близько 50 гітлерівців. Після того бої за Шепетівку продовжувались. А 11 лютого 1944 року місто було звільнене від ворога.

Наприкінці хочеться навести зміст на­городного листа, який стосується заги­белі Михайла Протазанова.

«У бою 10 лютого 1944 року при про­риві лінії оборони гітлерівців він йшов у перших рядах наступаючих підрозділів, закликаючи своїм прикладом бійців на наступальний прорив. А коли у критич­ний момент бою фашистський автомат­ник направив свою зброю на командира батальйону капітана Клочкова, М.В.Про­тазанов, передбачаючи неминучу смерть командира, в одну мить закрив його своїм тілом і загинув смертю хоробрих...».

Війна - це тисячі смертей, це розру­ха, це вбиті горем матері та сироти. І люди повинні знати свою історію, щоб творити нове, щасливе життя.

О. ЛУКАШЕНКО, голова районної ради ветеранів.

Коресподенти газети "Є" поцікавилися долею танку, який хотіли продати в Грицеві Шепетівського району

 «До вас звертається учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни з Хмельницького. Читав на шпальтах вашого видання матеріал про танк у селищі Гриців Шепетівського району, який місцева влада хотіла продати за борги комунального підприємства. Знаю, що потім самохідну артилерійську установку (САУ) все ж таки небайдужі люди відвоювали і її повернули жителям Грицева. Щоправда, ви писали, що на колишнє місце її не повернули, хоча районні чиновники обіцяли, що САУ знову поставлять на постамент. Мені, як людині, що пройшла фронт і на очах якої загинув не один солдат цікаво довідатися чим завершилася уся ця історія.

З повагою, Олександр Петрович, м. Хмельницький».

Якби пересічний громадянин славного міста Шепетівки відвідав хоча б декілька пленарних засідань  міської ради, то наочно переконався б, що більшість наших депутатів працюють набагато продуктивніше, ніж народні обранці, які «окупували» Верховну Раду. Більшість депутатів з команди С.Антонюка, правильно голосує навіть не ознайомившись напередодні з проектами рішень під час засідання депутатських комісій. Подейкують, що з нового року голосування у більшості буде ще більш організованим завдяки використанню місцевого ноу-хау. Це нібито така штука, до якої Чечетову з його рукомаханням ще дуже далеко. Натиснув володар загадкового предмету на щось і всі руки депутатів з бригади (перепрошую: з мерської команди) займають під час голосування потрібне положення. Отже, міські сесії будуть відбуватись навіть не за півтори – дві години, а за хвилин п'ятнадцять-двадцять в режимі прибігли, привітались, поручкались??????, підняли руки, опустили, перекурили, попрощались, розбіглись. І «усьо путьово». От тільки є дві перешкоди до здійснення планів мера: перша  - це свободівці, які читають та аналізують проекти рішень, що виносяться на розгляд депутатів і мають свою точку зору щодо доцільності їх прийняття. А друга, ну це вже взагалі якісь конкретні шепетівські «граблі». Ну хто таке бачив – на кожній сесії бідний С.Антонюк мусить виносити проект рішення з однією і тією ж назвою: «Про внесення змін до рішень сесії міської ради», які було прийнято кілька місяців тому. Здається, що старається вся злагоджена команда і працює в поті лиця (не дарма ж всі отримують щомісячні премії, та ще й надбавки з добавками) та все ж  кожного разу  хтось (особливо земельники з архітекторами та юристами) десь чогось та не догледять. І мусять бідні депутати витрачати разом з головою свій дорогоцінний час, виносячи  поправки про зміни до розмірів земельних ділянок, до прізвищ їх власників чи  до адреси де вони мають бути розміщені. А депутати  свободівці радуються і ніяк не хочуть підказати С. Антонюку, як позбутись цих «граблів», що все луплять та періщать на кожній сесії по депутатських барабанних перетинках голову. Думають, що вони мудріші за С.Антонюка. Та С.Антонюк і сам також  того… .

Подейкують, що він сам знайшов вихід з цієї ситуації. До того ж не один, а цілих два. Перший – підняти вдвічі оплату праці людям, що працюють в названих відділах та управліннях, другий – вдвічі збільшити кількість народу, який працює в названих відділах. Однак, були у нас «пятілєтки за три года», будуть і ударні «корчагінські сесії» за п’ять хвилин (включаючи перекур).