Далеко в минуле відійшли роки військового лихоліття, проте в ім'я миру, в ім’я життя ми повинні пам’ятати, що вистраждала наша країна у роки війни. На превеликий жаль, все менше залишається очевидців тих подій. Про подвиги героїв-виз- волителів нагадують лише братські могили — іменні та безіменні. Про долю одного із захисників Вітчизни я хочу розповісти.
Михайло Васильович Протазанов народився у 1912 році у м. Домодєдово Московської області. До війни і на її початку працював водієм на підприємстві міста. У лютому 1943 року був призваний до лав Червоної Армії і направлений до складу 654-го полку 148-ї стрілецької дивізії. З серпня 1943 року почав брати участь у боях. Спочатку був командиром відділення, а потім — помічником командира взводу. У середині вересня 1943 року зазнав бойове хрещення при форсуванні річки Десни та звільненні м. Чернігова.
У листі він писав своїй матері: «Мамо, ми йдемо степами України і виганяємо німецьку нечисть. Мені особисто довелось зустрітись з німецьким танком. В руках було дві гранати і автомат. Я кинув гранату і танк зупинився на місці».
На початку жовтня йшли запеклі бої на західному березі річки Прип’ять. У листі додому він писав: «Четвертого жовтня мені довелось брати участь у штиковому бою з німцями. Я особисто знищив дев’ять німців. За цей бій мене представили до нагороди».
Наприкінці грудня 1943 року М.Протазанов пише у листі своїй сестрі: «Ти запитуєш, чому я весь час на передовій. Якби мене поранило, тільки тоді я поїхав би у шпиталь, але мене не бере жодна ворожа куля. На своєму рахунку маю 21 фріца. Мене нагородили орденом Червоної Зірки і медаллю «За відвагу».
У січні 1944 року Михайло Васильович написав додому чотири листи. В одному із них він писав: «Уже підійшли до старого кордону. Будемо бити ворога на його землі і викорчовувати, щоб не залишилось від нього і духу».
У цей час розпочалось визволення Шепетівщини. Разом з іншими бійцями його направляють у розвідку. У районі станції Майдан-Вила та села Михайлючки вони взяли у полон і привели в розташування військової частини німецького обер-лейтенанта.
У листі до матері він пише: «Мамо, ми йдемо вперед, скоро розіб’ємо ворога і повернемося додому. Дванадцятого січня у мене були неприємності: під Шепетівкою було вбито мого найкращого товариша. В другій половин січня почались бої за Шепетівку. Місто кілька разів переходило із рук в руки. Ми бились у вуличних боях, і коли наша частина увійшла в місто, німці почали контратаку, нас оточили танками. Боєприпасів залишилось мало. Бійці, помираючи, просили, щоб ми по- мстилися за них».
...Становище було вкрай важким. Михайло Протазанов з дозволу комбата бере групу бійців і вдирається на позицію ворога, захоплює кулемет та боєприпаси до нього і повертається назад.
Згодом бійці зайняли кругову оборону в багатоповерховому будинку на території військового містечка. Неодноразові спроби німців штурмом увірватись до будинку успіху не принесли. Тоді вони облили будинок гасом і підпалили його. Нашим бійцям потрібно було з боєм прориватись до своїх. Під градом куль і снарядів вони вийшли з оточення у район залізничної станції.
Коли Шепетівку було звільнено, М.Протазанов прийшов до цього будинку, попрощався із загиблими товаришами. У тому бою 27 січня 1944 року він оробисто знищив близько 50 гітлерівців. Після того бої за Шепетівку продовжувались. А 11 лютого 1944 року місто було звільнене від ворога.
Наприкінці хочеться навести зміст нагородного листа, який стосується загибелі Михайла Протазанова.
«У бою 10 лютого 1944 року при прориві лінії оборони гітлерівців він йшов у перших рядах наступаючих підрозділів, закликаючи своїм прикладом бійців на наступальний прорив. А коли у критичний момент бою фашистський автоматник направив свою зброю на командира батальйону капітана Клочкова, М.В.Протазанов, передбачаючи неминучу смерть командира, в одну мить закрив його своїм тілом і загинув смертю хоробрих...».
Війна - це тисячі смертей, це розруха, це вбиті горем матері та сироти. І люди повинні знати свою історію, щоб творити нове, щасливе життя.
О. ЛУКАШЕНКО, голова районної ради ветеранів.