Олександр Ткачук народився 26 березня 1998 року в селі Михля Ізяславського району. Він виріс у люблячій родині: мама Валентина, тато Георгій, поруч завжди був брат Віктор, з яким згодом пліч-о-пліч проходив військову службу. Сашко зростав активним і веселим хлопчиком, якому все було цікаво. Він любив досліджувати світ і цінував кожну хвилину, проведену з рідними, особливо з двоюрідними сестрами, з якими ділив щасливе дитинство.
Його захоплення були щирими та справжніми: змалку Сашко обожнював техніку, міг годинами вивчати механізми, а згодом — самотужки брався за ремонт. Після закінчення Михлянської школи він здобув професію тракториста-машиніста у Плужненському професійному аграрному ліцеї. У 2017 році Олександр підписав свій перший контракт, розпочавши шлях воїна у складі танкового батальйону 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Розпочавши службу механіком-водієм, Олександр досконало, до найменшої деталі вивчив будову танка. Загартувавши характер під час чотирьох ротацій у зоні АТО/ООС, повномасштабне вторгнення він зустрів на Оріхівському напрямку. Вже 31 березня 2022 року, коли їхній танк було підбито, воїн проявив неабияку мужність: зумів вивести машину з-під вогню та евакуювати весь екіпаж.
Згодом були штурми та прямі зіткнення на Херсонщині, а пізніше — виснажливі бої на інших ділянках фронту. У Соледарі, коли ворожий ПТУР уразив їхній танк, Олександр знову продемонстрував майстерність і самовладання: попри пошкодження машини, він вивів її у безпечне місце та організував евакуацію побратимів. Після цих випробувань підрозділ повернувся на Запорізький напрямок.
Наприкінці 2024 року Олександр став командиром танка, здобувши беззаперечний авторитет серед побратимів та командування. Завдяки глибоким знанням і постійному самонавчанню, він залишався головним порадником у технічних питаннях — до нього зверталися за допомогою навіть на командирській посаді, цінуючи його практичний досвід та виняткову фаховість.
За бойові досягнення Олександр був неодноразово відзначений державними та відомчими нагородами, серед яких медалі «За відвагу», «За оборону рідної держави», відзнака за участь у боях на Східному фронті, почесний нагрудний знак «Золотий хрест» та найбільш знакова для гірського штурмовика нагорода — «Срібний едельвейс».
Поза службою Олександр був людиною глибоких сімейних цінностей. У листопаді 2025 року він поєднав долю з коханою Лізою. Разом вони виховували сина Артема та дітей, яких Олександр прийняв у своє серце і любив, як рідних. Сім’я була його головною опорою та джерелом сили: навіть із передової він завжди знаходив можливість підтримати близьких. Дітям він став мудрим наставником і прикладом справжнього чоловіка. Свій спокій Олександр знаходив у риболовлі й мріяв передати це захоплення синові.
Під час відпусток Олександр увесь час присвячував дітям: вони завжди були поруч, допомагаючи йому по господарству. Він любив їх однаково, виховуючи працьовитими та відповідальними. Олександр щиро мріяв про мирне життя на власній садибі, де вирощував би фрукти та овочі для людей. Він хотів створити ферму, наповнену життям і радістю, де відвідувачі могли б відпочити душею та поспілкуватися з тваринами.
Олександр з особливою турботою ставився до тварин, підгодовуючи їх навіть на позиціях. Свого чотирилапого друга — котика Дружка — він знайшов у полі під час боїв. Вірний пухнастик супроводжував воїна всюди, а під час чергової відпустки Олександр привіз його додому, в безпеку. Тепер Дружок живе в родині як живий, теплий спогад.
11 квітня 2026 року життя Олександра обірвалося під час виконання бойового завдання. Він залишився у строю до останнього подиху, виявивши незламну волю та внутрішню силу. Для побратима він був надійним плечем, для родини — непохитною опорою. Олександр не промовляв гучних слів про патріотизм — він просто з честю виконував свій обов’язок, залишаючись вірним присязі, своїй справі та Україні.
Олександр Ткачук не народився для подвигів, але зробив свій свідомий вибір — без зайвих слів і з безмежною любов’ю до рідної землі та родини стати на захист України, перед чим ми низько схиляємо голови.
Герої не вмирають!
Шепетівська міська рада
