Незламним щитом стоять наші Захисники серед пекла війни, яке принесла на українську землю росія. Вони – оберіг і опора, які щодня гинуть за вільну і незалежну Україну, захищаючи все рідне і дороге їхньому серцю.
Руслан Соколов народився 19 грудня 1968 року в місті Шепетівка Хмельницької області в сім’ї Валентини Олександрівни та Леоніда Васильовича. Він був єдиним сином, надією і гордістю своїх батьків. Родина завжди була його опорою та джерелом натхнення.
Дитячі роки Руслана пройшли у рідному місті. Він зростав активним, допитливим і товариським хлопчиком. Любив спорт, особливо бокс, який згодом став невід’ємною частиною його життя. Вчився старанно, з повагою ставився до вчителів і однокласників.
У 1984 році Руслан закінчив загальноосвітню школу №2. Прагнучи здобути робітничу професію, вступив до Шепетівського СПТУ-20, де навчався на токаря. У 1986 році отримав диплом і почав самостійне трудове життя.
Згодом був призваний на строкову службу. Служив у спортбатальйоні, де міг повністю проявити свої фізичні здібності. З дитинства захоплений спортом, у війську він не полишав тренувань і досягав нових результатів у боксі. Дисципліна та сила волі, вироблені в армії, стали важливими рисами його характеру на все життя.
Після демобілізації Руслан працював за кордоном, здобував новий досвід, пробував себе у різних сферах. Згодом повернувся у рідну Шепетівку. Шукав себе у роботі, але завжди залишався вірним спорту. Його знали як людину активну, комунікабельну, з гарним почуттям гумору, яка ніколи не стояла осторонь проблем друзів та знайомих.
Окремою частиною життя Руслана була любов до тварин. Він дуже любив собак, завжди знаходив час, аби з ними займатися. Вдома мав кількох улюбленців, яких виховував і доглядав, і вони відповідали йому відданістю. Ця риса ще більше підкреслювала його доброту й уміння віддавати тепло.
У 2004 році Руслан зустрів свою майбутню дружину Яну. У 2006 році вони побралися і створили родину. Спочатку подружжя жило у Шепетівці, а згодом переїхало на Луганщину — на батьківщину Яни. Там подружжя будувало своє життя, дбали одне про одного, планували майбутнє. У 2011 році в сім’ї народилася донечка Богдана — найбільша гордість і радість Руслана. Він був ніжним і турботливим батьком, завжди знаходив час для дитини, мріяв дати їй усе найкраще.
Коли серйозно захворіли його батьки, сім’я повернулася до рідної Шепетівки, щоб бути поруч із ними. Руслан завжди ставив родинний обов’язок вище власних інтересів, виявляючи турботу і синівську вдячність.
З початком повномасштабного вторгнення росії, у лютому 2022 року, Руслан Леонідович не залишився осторонь. Він долучився до лав територіальної оборони, а згодом став на службу у військовій частині міста. Це був поклик серця, усвідомлення свого обов’язку перед рідною землею, родиною та майбутнім України.
У січні 2024 року він уже ніс службу на передовій, виконував бойові завдання. У травні того ж року отримав поранення і контузію. Лікувався у Кропивницькому, пізніше проходив реабілітацію в рідному місті. Попри проблеми зі здоров’ям, Руслан не міг залишити своїх побратимів. Його рішучість та відданість були сильніші за біль — і вже в липні 2024 року він повернувся на фронт.
6 серпня він востаннє зателефонував дружині, сказавши, що вирушає на бойове завдання. Після цього зв’язок зник. 16 серпня рідним повідомили, що Руслан Соколов вважається зниклим безвісти. Для дружини та доньки тяжке очікування тривало більше року. Надія змінювалася відчаєм, але родина вірила, що Руслан повернеться. Проте згодом стало відомо, що він загинув 13 серпня 2024 року на Покровському напрямку Донецької області.
Руслан Леонідович був світлою людиною. Його любили за щирість, відкритість і добру вдачу. Він мріяв відновити батьківський будинок, у якому жив із родиною. Любив життя, свою родину, друзів і вірних чотирилапих улюбленців. Мріяв виростити доньку, бачити її щасливою і самому пройти ще чимало життєвих доріг. Він залишив по собі пам’ять справжнього чоловіка, батька і воїна.
Герої не вмирають!
Шепетівська міська рада
