„Досвідчи їхнє минуле – зміни своє життя. Пройди там, де ходили вони. Побач те, що бачили вони. Стань на коліна на їхніх могилах і змінись назавжди..."
Мамин рід
(Записано внукою Євдокії Костюк (Паляниці) Лілією Мусіхіною. Місце подій - села Мокіївці-Пиляї Шепетівського району)
Знайомтесь: праведниця світу Євдокія Костюк. Тільки без офіційного статусу. Мамина мама і моя бабуся. В часи війни переховувала у льосі молоду сім'ю євреїв. Їхнє немовля годувала молоком із власних грудей...
Про неї не напишуть і не розкажуть, бо бабуся про це не дуже поширювалася. Я сама про це дізналась недавно від сестри, яка з нею виросла. Не любила розказувати і про партизана, якого також ховала у тому ж таки льосі...
"...Книжок було мало, зошитів не було майже взагалі, чорнила крамного теж, тож рятувала ситуацію стара писарчуківська народна хімія – бузинове чорнило, яке робили із бузинового соку, та дубове. Заготовляли обидва види чорнила восени. Перше – коли достигала бузина – з її ягід видушували сік та зберігали у плящинках у льосі, друге, коли з бобових листочків починали опадати дубові «яблучка» - кругленькі ягідки, що коли їх розломиш, темніли на очах. Ними напихали слояки, дзбаночки, наливали води та кидали туди яку «залізяку». Добре настояне дубове чорнило мало гарний чорно-коричневий колір і дуже погано випиралися із полотняних сорочок та штанців, тож хочеш чи не хочеш, а повоєнні школярі вічно були захляпаними густо-фіолетовими та чорно-коричневими плямами. А так як чорнильниці носили з собою до школи, а потім додому, то не дивно, що руки, щоки, босі ноги часто були покриті чорнильними плямами. Старші ще трохи шанувались, а менші.... легше було пофарбувати чорнилом їх ній одяг повністю, ніж щоразу намагатись відіпрати його до білого від чорнила.
Проте до школи вбирали усе найліпше, що мали, а що чоботів та черевиків було катма, то йшли босі. Ну, не можна сказати, що взувачки зовсім не було – були таки чоботи, хоч і одні на всіх, принаймні, у них в родині саме так і було, бо здобути чоботи то було не так просто… І у цій справі все залежало від корови. А як корови в кого не було, то й шансів мати чоботи, принаймні, для бідної селянської родини теж не було. Словом, спочатку мала бути корова. Потім мало бути теля. Теля відгодовували, чекали, доки підросте. Далі м'ясо з нього йшло на продаж або в їжу, а шкіру віддавали чинбареві, який, водночас, був і шевцем. Він уже шкіру виправляв, робив що там треба з нею, а потіом шив чоботи. І навіть якщо із шкіри виходило кілька пар чобіт, господар теляти отримував лише пару. Інша вважалась спрведливою оплатою праці чинбаря-шевця. Тому корова була не лише годувальницею, але й «узувальницею». Чоботи були дорогими. Тому носили їх рідко та за потребою. У містах люди більше носили черевики, а у селах, - так уже повелось - чоботи. У ту пору сільського дядька на міській вулиці легко можна було пізнати за картузом та чоботами. А дядька, у якого були люблячі сестри, дочки чи дружина – по вишиваній сорочці. Отже, є та, що вишила, не пошкодувала часу, роботи, очей.
Добре було й тим, хто мав вівці, бо мав тоді те тільки сир, дороге та лікувальне овече масло, яке можна було продати в місті за немалі і живі гроші,т але й міг сподіватися на кожуха та теплі зручні та мякенькі валянки на зиму, які в жодне порівняння не йшли з тими твердими та холодними крамними. Звісно, хто не сподобився надбати вовни, ходив у крамних. Але як же заздрили тим, хто мав валянці домашньої роботи! Робити їх вміли не всі, треба було йти аж на друге село, несучи за плечима клунок вовни. Що там із нею робили – не знати, але вже за тиждень, коли майстри не мали багато роботи, можна було йти по валянки. І тоді вже ніякий мороз не страшний!..."
"...Однієї ночі, коли в селі стояли німці, вночі хтось тихо пошкрібся у шибку. Мати накинула на плечі хустку і пішла до дверей.
- Хто там?
- Явдохо, відчини!..
Впізнала голос сусіда. Давно вже його не бачила – пішов до лісу у партизани. Сім’я його, як не допитували їх німці, де він подівся , мовчала – чи то забрали на війну, чи то на заробітки подався, чи то дезертир. Більшість односельців здогадувались, що став йому рідним домом темний та непривітний ліс, а родиною – партизанський загін. Але в голос, звісно, нічого не казали: для цілої його родини то означало одне – смерть. Те ж саме мало би бути кожному, хто б взявся переховувати партизана.
- Дай щось з’їсти, що маєш, та й піду.
Явдоха стояла на порозі, в хату заходив холод. Була пізня осінь і ночі були вже морозяні.А під хатою стояв сусід. Сусід, за одну оцю розмову з яким, якби хто бачив та доніс, була б смерть. І їй, і свекрусі. І навряд чи пошкодували б дитини. Швидко пустила до хати. Каганця не світила, щоб не побачив хто. Потемки нагодувала чим мала, хотіла спорядити ще щось на дорогу та відпустити з богом, коли помітила у непевному світлі місяця, як розтікається столом, де лежала сусідова рука темна пляма.
-Миколо, що то?
Чоловік опустив голову.
- Чого додому не йдеш, до жінки, до дітей?..
- Не можу.
- Та чого ж? десь на горі, чи в хліві, чи може в льосі навіть сховала б тебе, доки загоїться.
- Знайдуть – усіх розстріляють. - Зітхнув. - Та й я дурний що прийшов. Хай краще я один умру, ніж уся сем’я…
- А до лісу ж як ти ото підеш? Глянь як кровить. Дай но хоч перев’яжу чим…
Явдоха стала рукати якого чистого дрантя, під рукою нічого не знайшлось, та й де його що шукати поночі почала рвати Маринчин повивач.
Прокинулась свекруха.
- Хто там, дочко?
- Спіть мамо, спіть. То я так.
- а що то за чоловічий голос?...
Баба вже злізала з печі.
- Миколо, ти? Чого ж то тебе проти ночі принесло?
- І не питайте, тітко. – і ніби перепрошуючи за завдані клопоти, сказав: - я піду зараз. От тільки Явдоха оце перев’яже.
- От що сину я тобі скажу. Нікуди я тебе не пущу. Хто зна, як воно там далі буде, всі рано чи пізно вмирати треба. Одужаєш – підеш собі з Богом.
- ні, тітко, я так не можу. Не доведи боже, знайдуть. Що тоді?.. піду я.
- не підеш. Бо я не пущу. У цій хаті поки що я господиня. І мені вирішувати, що і як робити…
І поки Микола думав що сказати, баба Настуня, вперши руки в боки, вже поганяла невісткою:
- Явдохо, скоч-но на гору та зніми сіна гарного сухого. І принеси з копиці соломи. І то хутко, доки не розвиднілось.
- куди нести?
Та я от думаю… В хліві воно наче й тепліше коло худоби, і чужий ніхто там так аж дуже не ходить… Але чорт їх маму знає, тих німців… Ні, давай таки до льоха. Там хоч холодніше, та все одно надійніший сховок.
До ранку, доки зійшло сонце, облаштували Миколі місце у хліві – наносили соломи, наверх кинули сіна. Принесли рядно, кожух. А вже вранці, коли баба затопила в печі, принесла Явдоха з річки відро камінців та переклала їх у старий дрантявий горщик, і постала у піч. Доки топили в печі, камінці розжарились. А тоді потай, щоб ніхто не бачив, горщик перенесли до льоха. Ну, хоч сяке-таке тепло…
Микола жив у льосі місяців зо два, доки не загоїлась рука. А гоїтись вона вперто не хотіла, гноїлась, від чого у Миколи була гарячка, він стогнав і через сон кликав свою Марусю. Маруся була зовсім поруч – через межу, але Явдоха боялась її кликати, боялась сказати, що її Микола тут, у неї в льосі. Що він нездужає, що йому погано. Всім погано, через оцю кляту війну, через німців. Що вона й сама не знає вже, чи живий її Сьомко, чи ні,чи може сидить десь поранений у такому ж льосі, здавшися на ласку чужих людей?.."
"...Хата костоправа була крита очеретом, у дворі товклося купа челяді – переважно діти. І хлопці, і дівчата. Здавалось, дітей у цього костоправа було більше, ніж пальців на Любочкиних руках. Він взяв її ручку, закрив очі, щось помацав, потягнув, крутнув. Любочка скрикнула.
-Нічого, все буде добре. Вивихнула ручку. Що, не можеш на місці вседіти?
-не можу – знизала плечима Любочка.
-І мої такі ж.. усі, як один, - невсидющі! Штани на них та горять. А шкоду тільки встигай випраляти.
-Важко з ними?
-Та чого ж? Коби не вони – мене б і на світі не було. – примовк.
-Ну, думалось мені, що коби батька не було, то й дітей не буде, а ви, кажете, навпаки.
-та то в війну було. У вас же, тітко, теж певне хтось воював? Чоловік, чи сини?..
-син.
-ото він теж, бідний, натерпівся. Ото чого людям не живеться спокійно? НЕ сидиться вдома в себе? То ж і землі – он як багато – господарюй – не хочу, і неба, і сонця всім вистачить. Нє, треба конче пертися кудись і встановлювати свої порядки… От ти скажи: треба нам тут було отого німця? Чи зараз отого руского? Нє, приперлись і давай учить, як жити. І нас, і дітей наших. Тьху. – костоправ смачно сплюнув позад себе.
Баба Настя нагадалась:
-Ну так, а що діти?
-У війну то було. Відпустили мене на кілька днів додому. Ми тоді недалеко тут були. Ну, приходжу я до села, а тут – німці. Ну що робити? Не йти? Не можу, серце розірветься – тут жінка, діти, мати жива ще була. Думаю, а, будь що буде – піду. Пішов до хати, до дітей. Обійняв усіх, перецілував. Ненадовго мене пустили – на кілька днів. Ну, став поратись по господарству – воно ж хазяйських рук просить все, а що ти зробиш, як хазяїн четвертий рік в окопах гниє та портянками воші лупить?.. Ну, от побув скількись - раз – німці в хату і до жінки: « Де твій руский партизан?» - «та який же він партизан, як він чоловік мій?». Ну все, схопили мене, вивели, до стіни приставили, вже будуть розстрілювати. А я стою і вже отченаша подумки читаю. Очі закрив, щоб смерті в лице не бачити. Коли це чую – плач дитячий на всі голоси. І старша моя, Олька – он бачиш, коло курей порається – під ноги кинулась з плачем: «Ой, панечку, не стріляйте, то ж не партизан, то наш тато!». А за нею менші як сипонуть! І всі ревуть на всі лади… Опустили вони тоді ружжа свої, мене відпустили. А я стою, ні живий, ні мертвий. Жінка до мене кинулась, плаче і цілує. А я наче закам’янів – слова сказати не можу і з місця рушити не можу. Ну, якось відпустило наче. Пішли додому.як день до вечора дожив – не пам'ятаю. А вночі , тільки лягли, чую – стукає хтось у вікно. Відчинили. А на порозі німець той, що розстрілом моїм командував. Підійшов до стола, виклав велику булку хліба білого, масло, молоко згущене, консерви, шоколад. А тоді показує мені фотокартку – а там – він жінка, і діток семеро… І щось він мені казав, тільки я ж не розумію слів його, але й без слів ясно мені було, що він мене розуміє, і знає, як воно бути на війні, коли в тебе вдома – діти, і чимало. І ти день і ніч думаєш, як їм всім жінка раду дасть, чи з голоду не пухнуть, чи не тиняються де попідтинню і не заглядають, бідні, чужим людям в руки, щоб що дали… отака-ото війна. Може вона кому й добра, тільки не нам, і не нашим дітям. Ото я часом сяду собі і думаю, може ото той німець теж не хотів на війну йти і його погнали ото йти і людей вбивати? Може, він би собі теж сидів вдома коло своєї жінки і коло дітей? Але ж що ти зробиш, що проста людина не може бути сама собі хазяїном?
Баба Настя заходилась шукати щось у вузлику.
-Ти що там шукаєш?
-Так заплатить же. За труди.
-Зостав, тітко. Я плати не візьму.
-так як же се так?
-а отак. Ото батько мій був костоправом, і дім. А після мене може син мій котрись буде. То так по роду ведеться. І нікому не вільно брати грошей. Он хочеш – коли цукерку яку чи чого там дітям принесеш, а не принесеш – так і буде. Чогось так у нас заведено – візьмеш гроші – відхоруєш, або недобре що случиться. Так що твої гроші для мене – біда. Помогти – поможу. А плати не треба. Принаймні, не грішми.
-Ну, дякую тобі, сину, що онуку мені порятував. Будемо ми йти потроху.
-та чого ж би то спішили? Он мої дівчата на стіл збирають,пообідаємо чим бог послав, якраз спека трохи спаде, щоб дитину на сонці не пекти.
На подвір'ї, навпроти хати, під збитим із дощок столом стояв здоровенний вкопаний у землю стіл. На ньому вже виростали миски і полумиски , а в них парувала свіжозварена картопля, лежали пучки зеленої молодої цибульки, гірками намита лежала редиска та свіженькі, щойно з города, огірочки. Внесли шкварки на пательні, вони шипіли, шкварчали і булькали, і ніби сварились за те, що зараз їх з'їдять. Здоровенна родина всілась за стіл, Любочку посадовили вкінці стола коло дітей. Власне, більшу частину стола якраз і займали діти. Їли діловито, так, як їдять ті, хто багато працює в полі і коло худорби, як їдять ті, хто знає справжню ціну шматку сала і скибці хліба. Тут віддавали належне праці один одного, завдяки чому все це було на столі. Раділи товариству один одного. Обід – ритуал радості. Свято. Просте і щоденне свято життя. Доки обідали, спека й справді спала трохи, подякувавши, баба Настуня і любочка пішли, обдаровані на прощанння родинним теплом Кириків-костоправів..."
"...Хата у них була маленька. Восени, коли закінчувалась робота в полі та на городі і до хати заносили кросна, місця ставало ще менше. Але вони наче того і не відчували. Батько щось майстрував, хоч сильно стомлювався і, поробивши з годину, лягав на лаві коло груби і довго лежав та дивився в стелю. Мати тоді просила дітей бути тихіше – може, батько б заснув трохи, але той просив:
-Явдохо, не гримай на дітей. На те вони й діти, щоб пустувати. Гірше, коли вони мовчать. Він нікому не говорив, але часто перед очима йому стояли інші діти. Голодні, худі, у смугастих сорочках та штанцях, великих важких черевиках. Їх тримали окремо від дорослих. Вязні між собою говорили, що їх тримають наче худобу, аби викочувати з них кров для поранених німецьких солдатів. Ще хтось казав, що ці чортяки, яких послав на них бог не знати за яку кару, роблять на цих дітях якісь нелюдські досліди…Усі діти, незалежно від того, хтопчики то чи дівчатка, були голомозими. Він не бачив їх зблизька, для нього вони були лише згустком горя і несправедливості. Ці діти не були нікому нічого винні, вони не встигли в житті зробити ще нічого - ні доброго, ні поганого. Їх не було за що карати. Але вони були за гратами. Зрештою, жоден із них не зробив нічого поганого. Більшість опинились тут, бо вони не німці.
І ці діти ніколи не сміялись. Ніколи. Жодного разу він не чув навіть від когось, хто б казав, що бачив їхні посмішки. Тільки великі, неприродньо великі очі на блідих обличчях, що вже мало були схожі на дитячі личка, швидше – на лики святих на старих іконах, які колись приносили додому прочани.
Це був не перший табір, коли він потрапив. Перший був у Дарниці, куди німці звозили військовополонених. Тоді йому вдалось звільнитись. Цей - другий. І це вже навіть не Україна. Але видно хтось надто гаряче за нього молився. І нехай виснажений, нехай із сухотами, йому таки вдалось повернутись додому. До матері, до дружини, до дочки. А потім народилось ще четверо. Сил нема вже їх піднімати. Здається, уже й сам однією ногоюю на тому світі. А таки дав Бог йому ще три дочки та сина. Маленькі, світлочубі, а наймолодша Любочка ще й зеленоока як він…"
"...Батько, коли має силу, часом розказує про війну... Та й то, скупо. Батько знає про дві війни і на обох був – про зимову «фінську» і про «велику отєчественну». І обидві називає нехорошими словами, такими, що баба Настуня за них би точно на горох в куток поставила і змусила «Господи помилуй» читати від сніданку до обіда. Того Сянь не хоче тих слів повторювати. А ще він сердитий на війну, бо на неї сердиті усі хлопці на вулиці. З усієї їхньої кумпанії батько повернувся тільки їхній , Івасів та Миколчин. От тобі й маєш війну… Але татова війна була десь далеко. Там було страшно, палало небо, гинули солдати, там були фріци, яких треба було вбивати, бо інакше вони вбили б тебе, а потім було щось страшне і чорне, про що батько не говорив. Але він знав, що то – концтабір. І знав, що звідти живими не вибирались. А тато вибрався.
І була ще мамина війна і бабина. То вона була отут, у них в селі. Онде за селом – вирва, то, баба казала, від бомби. І коли летіли над селом літаки з бомбами, то мама і баба Настуня з маленькою Маринкою на руках утікали за село, до лісу. Бо ліс – великий, і на нього ніяких бомб не вистачить.
І ще тоді було страшно, голодно і всіх молодих вивозили до Німеччини на роботу. Потім, коли війна закінчилась, багато хто повернувся з роботи. Раді були такі, аж землю цілували і плакали… Він знав, що на роботу йшли, щоб щось заробити і принесьти додому щось гарне та хороше, таке, що нге можна в селі купити. Он мама з бабою нта старшими сестрами пішли по ягоди, то щось теж зароблять та куплять. Але з цих чогось майже ніхто нічого не приніс. Хіба якесь шматття..."
"...А жилось їм таки важко. Одяг рвався, а купити нового не було за що. У хаті ніколи не було особливого достатку, а тут уже й зовсім… діти були худі і жовті. Добре, що хоч у школі чимось годували, але хіба ж того досить?.. Приносила з колгоспу то картоплі трохи, то буряків, але прогодувати усіх не могла. Люди знали її біду, але допомагати не поспішали. Хтось, дуже добрий та дуже мудрий почав радити: «Віддай, Явдохо, дітей до інтернату. І тобі буде легше, і їм». Та як же їх віддати – коли то плоть і кров її? Ні. Не віддасть. Що буде їй, те буде і її дітям. Якось уже буде. Щось бога оці комуністи прогнали, то ж і нема як на нього сподіватись, а самі помагати не дуже поспішають. Холоднішало. У хаті – ні їсти зварити ні з чого, ні розтопити нема чим. Сіла, поплакала. Що робити?... Хоч з мосту та в воду… А в колгоспі кажуть: Ми тобі трудодні закриваємо. Та вона ж дітей трудоднями не нагодує! Їм би хліба. Чи молока. Хоч чого-небудь! Кажуть – якби ж чоловіка на війні убили, то може б які гроші мала. А так – ти просто вдова. Знаєш, скільки в совєтської влади таких вдов по цілому союзу! НА всіх вас не настарчиш.
Дождалась неділі. Пішла під церкву. Сором очі палить, та робити нічого… Увечері принесла хоч щось дітям їсти. Вона плаче. А вони їдять, раденькі. Ну, сьогодні якось. А завтра що робити? Як жити?.. Почала вона про недобре думати. Раз так усім мучитись, то може й не гріх взяти дітей та піти з ними… До Сьоми. Якось же там, на тому світі є. А коли й нема нічого – то ще лучче. Скільки вона так витримає? А діти – їм за що так тяжко мучитися?.. Подумала, схаменулась, перехрестилась. Сама злякалась...
Відтоді Явдоха наче закамяніла – менше плакала, робила так, що іншому б жили полопали. А куди було діватись – на руках четверо дітей дітей та свекруха. Добре, що хоч за малими пригляне. Маринка пішла вже на свій хліб. Хто зна, як їй там, але пише, що добре. Вона горда – навіть коли й погано буде – ні за що не признається. Така вже натура… Хоч би там ніхто не позбиткувавася над нею та не одурив бідну сироту. За неї ж і вступитися нема кому – брат ще малий, а що вони самі з бабою старою можуть?..
Важко їй. Але стиснула зуби і робить своє. Поперек болить від сапання гектарів колгоспних буряків, руки порепались, губи зашерхли. Вітер дує в обличчя, очі сльозяться, а вона встане, хапне повітря, втре піт і поле далі, і далі, і далі, і далі. Без кінця. А норма така, що де ж ти їй раду даси! Діти поприбігають зі школи, і чи їли, чи не їли, за сапи та до неї в поле. Ото тільки й радість у неї – діти. Шкода лише, що що не може вона їм нічого дати окрім оцього рабського нужденного життя. Може воно й добре, що Маринка поїхала у город? Може, їй там легше? Ага, легше! Тут вона хоч на повітрі свіжому з дітьми. Втомилась – присіла собі в холодку, перечекала, доки спека спаде. А там же, у городі, певне, закриють її дитину у цеху без вікон, що й не знати, чи день, чи ніч. І певне вся та машинерія, що вони на ній роблять, гримить та гуде, так що й сама себе не чуєш, не те що людини поруч. Хто зна, і навіщо ті люди родяться на муку таку? Вона перебирала в голові всіх, кого знала, і жоден із них не був щасливим: та залишилась вдовою, у тої чоловік п’яниця, там дитина каліка…Важке життя. І нема в ньому ніякої радості. Хіба може ото трохи, поки яке кохання та любощі, а потім тішиш себе дітьми. Отим і тримаєшся на світі білому. Їй добре. Вона хоч знає, що таке любити. І що таке, коли тебе люблять. А у них же півсела заміж повиходили, бо сором дівці незаміженій бути – погана значить, чи лендаща чи, може, гуляща. Так і виходили дівчата, чи за люба, чи за нелюба, а потім плачуть увесь вік… А ще оця війна. Скільки оно вдов полишалось. Тепер і за нелюбами і за п’яницями, і за такими, що кругом хати з сокирою ганялись, плачуть. Все ж, мабуть, удвох воно легше – коли полаються, коли й помиряться..."
"...Явдоха не надто зазирала в люстро, до ладу і не знала, чи красива вона, чи ні. Колись, коли була малою, діти дражнили її за гачкуватий ніс. Була мала на зріст, трохи згорблена – біда, вона людину гне до землі як буря дерево. Мабуть, красунею не була. Проти кремезної сверухи – баби Настуні – так стала її кликати її частіше услід за дітьми, лише зрідка кликала мамою, як велів звичай – була й зовсім малою, наче дитина. Чорне обвітрене обличчя з дрібної сіточкою червоних жилок на щоках та чолі, павутина ранніх зморшок. Робота висотала з неї красу, але залишила здоров’я. На диво, вона була міцною і витривалою, а це на селі завжди цінувалось більше за вроду. До того ж Явдоха не хоронила дітей – усіх, хто засіявся у неї під серцем, породила живими та здоровими, навіть голод не завадив тому. Про неї казали : «Живуча і плодюча, як кітка» і це був комплімент більший, ніж її назвали б писаною красунею.
Чоловік умер. Залишились діти та свекруха. Старенька мала хатинка, клапоть городу. Корівка, хоч не молода, але ще молочна.
Треба якось жити. І вона жила..."
"...Увечері, коли вже все поробили і в хаті, і в городі, сходились сусіди із кутка поговорити про життя. Старші вже поскладали руки на пеленах, тихо гомоніли про своє – про дітей, про городи, про худобу. Молодші – невістки та дочки доїли корів. Тут і там розливались пахощі свіжого молока, що вбирали у себе тепло сонця та лугу, живу силу землі та води. Майже з кожного хліва чулось дзвінке, ритмічне та протяжне «дзі-інь, дзі-інь..» то бігли у дійнихки цівочки молока, лунко стукаючи об стінки маленьких пятилітрових та семилітрових оцинкованих дійничок – так називали маленькі відеречка, наче призначені спеціально для молока. До корови теж не приступали просто так. Кожна господиня йшла до корови із окрайцем хліба – їй наче дякували за молоко. Навіть коли в хаті не так було густо на їжу, корову – головну годувальницю – ніколи не ображали, забираючи її пайку – щедру байду хліба, іноді посипану сіллю. Вона – заслужила..."
Із книжки для доньки Елі... Ця книжка для тебе. Просто, щоб ти знала і пам'ятала про Рід...
