Вівторок, 24 листопада 2020 14:54

Голодомор: гірка пам'ять

Одним з багатьох злочинів радянської тоталітарної системи проти українського народу став штучно створений голод в 1932-33 роках, який дістав назву Голодомор (від словосполучення «морити голодом») - власна назва геноциду українців. Голодомор назавжди залишиться в пам’яті українців однією з найстрашніших сторінок історії України ХХ століття. В ці роки радянська влада вчинила свідомий цинічний акт політичного терору проти українського селянства.

Напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору Музей пропаганди розпочинає проект «Голодомор: гірка пам'ять», який є своєрідною книгою свідчень наших земляків про ці трагічні події на теренах нашого краю.

Село Пашуки, Шепетівщина. Спогади Мусіяченко Олени Герасимівни, 1924 р.н.

спогади записано 10.03.2008р. та подано мовою оригіналу:

«...Голодомор почався тому, що в 1930 році в колгосп від людей позабирали все: коні, знаряддя що обробляти землю, тому в людей з села був малий урожай. А з колгоспу вивезли все насіння, бо була велика заготівля зерна.

На весні 1933 року в колгоспі не було насіння і не мали чим сіяти. Організували активістів, називалася «ударна сільська бригада». Вони забирали в людей все під чисту від квасолини до горошини. Тому люди помирали не було що їсти. Рвали в полі квіти з конюшини та м’яли їх, потім з них пекли бліни. Ходили в ліс по маслюки. Спасався хто як міг.

В селі померли з голоду: Заєць Маряна, Заєць Олександр, Коломійчук Корній, Михайлюк Анна, Коломійчук Василь, Шпак Петро, Шпак Міша, Шпак Ганна (вся сім’я), Таліманчук Тихін, Коробенюк Йосип та багато інших, я вже всіх і не згадаю. Було дуже тяжко дивитись коли люди помирали з голоду.

Моя мама Мотра пекла хліб для робочих. Хто працював в колгоспі давали по 200 грам хліба на день і по черпаку баланди.

Якось прийшла Заєць Маряна до мами, а вона саме замісила хліб для робочих. Маряна каже: «Дай Мотрю трохи тіста спечу для дітей підпалка (корж з кислого тіста), діти вже попухли, а було в неї три дівчини.»

«Ні , Маряно я не можу тобі так дати тіста, бо побачать і мене засудять, в мене теж діти. Біжи до Грушевського (голови колгоспу) і скажи, що в тебе нарив на голові і треба прикладати тісто.» Голова повірив і розрішив. Схудівша Маряна ледь прийшла з гарбузою, щоб взяти туди тіста, щоб ніхто не побачив. Не донесла вона його дітям – по дорозі померла.

Коробенюк Йосип (Павлушків син) пішов пастися на берег, так там і умер...»

Село Хутір, Шепетівщина. Спогади Коськовецької Ольги Михайлівни, 1924 р.н.

спогади записано 04.07.2008р. та подано мовою оригіналу:

«…ой, …як же ж тяжко говорити про ті роки… страхіття, що були на цій Україні. Мало того що було й так нелегко жити, куди там рівняти до завтрішнього часу. То вони зумисно зробили той голод, щоб повидушувати цих нещасних людей. Як вше страшно знущалися з цього люду, от ти знаєш ця Україна колись таки повинна мати добро, бо ніхто стільки не пройшов як вона, скільки цьой народ вимучився тоді, пухли, падали як мухи від голоду.

Де яке зерно пшениці чи жита, чи друге якесь, просо, геть усюсіньке шо було їстівне все забирали до бубиночки та до крупиночки. Пробували та ховали, деколи доводилося нести за кілометри від хати по ровах, інколи бувало, що й не находили. Ховали під малими дітьми у колисці, закопували в землю, і глибоко закопували – та все одно находили кати. А ті, де носили десь далеко у рови, то потім підуть вночі одкопають та вше й наварять якоїсь похльобки, але вислідковували і там находили. А частіш, це стоїть десь у кущах й жде щоб вирили, а як вириєш, то як щеня кидається й ухопить і видере з рук, а на душі, як то кусок серця вирвав.

Приходили коли хоч і вдень і вночі, як зайдуть з рушницями ті катюги, то поперевертають все догори ногами, геть підлогу й ту позривають. А кругом хати ходять і шпигають таким залізним штовханом де земля свіжа, копана.

Ідеш по полі, а там цеї людноти лежить, як непотрібу якогось, от страшно й подумати шо таке було. Прийдуть, то питають чи будеш по доброму віддавати, чи зробити так щоб віддали все до грамульки, могли як не хоч віддавати чи простерікуїш вбити на очах дитину, чи геть тебе калахнути по голові. Отакий тоді народ був, луче б ви й не знали того всього.

А люди їли, їли все шо хоч і здихляків, і живе, і зіллє, і траву, і корінці, що бачили то те і їли. Пекли такі млинці з лободи. Брали її мняли з водою, оці самі квіточки, і припікали на вогні чи в печі. Повбивали де які були коти й собаки, били й мишей, ой шо ходило чи ворушилося, то те й їли.

Страшне шо робилося, аш згадувати не хочеться, тяжко од того всього…»

Село Устянівка, Шепетівщина. Спогади Шевчук Валентини, 1925 р.н.

спогади записано 30.06.2008р. подано мовою оригіналу:

« Був 1932 рік. Вночі увірвалися до хати сільські комуністи. Забрали маму й тата, забрали двоє коней і все що було у хаті, зерно шукали такими довгими палицями. Сказали що ми – куркулі, та вивезли батьків до білих ведмедів. Нас було двоє дітей, батькова сестра нас забрала та переховувала по сусідах. Хату нашу забрали під патронат. Потім нас забрала до себе бабуся. Той рік був дуже важкий, ми їли усілякі бур’яни, калачики, лушпиння. Пам’ятаю, як ми з бабуньою зайшли до сусідів-кумів, а дядько лежить уже мертвий, опухлий з голоду, а через день померла й тітка. Мати Онищуків принесла додому дохлу конину, і давала їсти нам - усім дітям. Найбільше бідували сім’ї, де було 6-7 дітей.»

Село Устянівка, Шепетівщина. Спогади Власюк Марії Кирилівни, 1927 р.н.

спогади записано 30.06.2008р. подано мовою оригіналу:

«Тоді було мені лише п’ять років, але я добре пам’ятаю. Помню що тато помер, а нас у мами зосталося дев’ять дітей. Була зима і не було мамі чим годувати дітей. Вона пішла у Гриців заміняти щось на їжу. Ми були замикані у хаті і сиділи всі на печі. В запічку було заховано трохи зерна. До хати постукали, діти відчинили двері і до хати зайшли сільський голова і голова колгоспу. Стали шукати все у хаті. Нас, дітей поскидали з печі на полик, зняли колиску з двома близнятами до року і знайшли мішечок ячменю. Діти дуже плакали. Один з них каже: « Заберемо, то діти повмирають». А другий говорить: «Діри не буде!». І все забрали. На зборах села був уповноважений з району, мама на колінах випросила віддати зерно. Уповноважений приказав сільському начальству повернути – «треба спасати майбутніх комсомольців…». Через тиждень найменші діти – близнюки померли. Пам’ятаю, що був страшний холод, не було чим палити, всі єлі ходили опухлі з голоду. Як стало тепліше, навесні, то їли усяку гичку, лободу, конюшинку. А ще, пам’ятаю як хто хотів на зібраному полі назбирати колосків, то таких людей забирали і судили. Так у селі забрали одну жінку – Зайчук і осудили на 5 років. Люди помирали прямо на вулиці, на дорозі. Небуло одежі у чому поховати, закопували у ями без трун..».

Cело Білопіль, Шепетівщин. Cпогади Никончука Василя Михайловича, 1927р.н.

записано 30.06.2008р. та подано мовою оригіналу:

«…врожай був, але вирощений врожай забрала влада, все до градинки. Спеціальна бригада ходила із жителів села. Ті хто забирав продукти, ніяких документів не мали, і ніхто їх не перевірав. Тих людей, хто не хотів віддавати продукти могли побити, арештувати і засудити. А ті люди, які відбирали хліб, мали при собі зброю (револьвера, двостволки). Люди не боронилися, тільки плакали і в Бога просили допомоги.

Продуктів сховати не можна було ніде, шукали кругом – в льохах, хлівах, в садках та городах, під стріхою та на горищах. Шукали харчі залізними палками, штовхаючи в землю, сіно, в льохах, скрізь. Шукачів було 8-12 чоловік, а саме: Малевіч А.І., П’ятачук М., Середа, Зіньченко, Никончук, Микола Хомович та інші (я всіх не пам’ятаю).

Практично продукти харчування заховати не можна було ніде. Такого місця не було, щоб вони не всунули свого носа. Хто пішов робить до колгоспу, тим давали хліба по 200-300 грам на день.

Крім харчів забирали і одежу, худобу, хати, а потім розпродували.

Закон про «п’ять колосків» ми пам’ятаємо, хто збирав колоски на полі, і зловили, то судили. В нашому селі засудили Колос Валентину. Забороняли збирати залишки колосків на полі і городину, хай зогниє, но не бери. Охороняти колгоспні поля, комори назначали місцевих жителів «чесних придателів».

Добровільно йти в колгоспи люди не хотіли. Людей заставляли примусово йти в колгоспи. Обкладали великими налогами, а врешті забирали в тюрму, такого як Никончука Михайла Петровича забрали в тюрму.

Худоби сховати в нас не було де, а в кого рядом був ліс, то худобу ховали в лісі. Харчі забирали в різний час: вдень, вночі, вечором чи вранці. На тиждень по декілька раз приходили вигрібати все.

Масове вимирання почалося з кінця 1932 року і аж до 1934 року. Під час голоду в нашому селі сиріт ніхто нікуди не забирав, вже у 1936 році організували патранати туди і звозили дітей-сиріт. Голодували в селі всі, крім цієї бригади, що відбирали все. Їх називали «шкурниками», вони і не голодували.

Вижив той, хто зумів сховати продукти і мав що їсти, той і вижив. Продуктами ділилися родичі між собою, більш ніхто.

В їжу споживали все, що траплялося на дорозі – кропиву, гичку, траву, гнилу картоплю, висівки, лободу. Споживали й даже собак, котів, горобців. Щоб виміняти щось у місті чи купити, то не було за що, майно забрали, а грошей не було. В нашому селі Білопіль вимерло від голоду 300 чоловік. На сьогодні відшукано імена 130 чоловік. Відомі випадки людоїдства; помер син, а батько його вночі приготував і з’їв.

Хоронили померлих на могилках. Виділили сім чоловік з підводами, кожного дня їздили по селі, скидали трупи на підводу, везли на могилки і скидали в одну яму і засипали. Цим людям, що звозили мертвих (Овсянюк Олександр та інші) давали по 100 грамів хліба на день.

Старі жителі вважали винним в загибелі людей – сталінізм, ятак само вважаю.»

Останнє редагування Субота, 28 листопада 2020 15:06
Адміністратор

Адміністратор сайту Шепетівки

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Коментарі (0)

Коментарі відсутні

Залиште ваш коментар

  1. Можете коментувати як гість, але ліпше Зареєструйтесь або авторизуйтесь
Вложения (0 / 6)
Поделиться вашим местоположением

Авторизація

Погода

Погода