Я взагалі з Херсона, лівого берега. Спочатку на лівобережжі росіян не було, але згодом з’явилися солдати. Перші солдати…
Було вказівка, що діти, а у мене донька 12 років, Софія, мали обов’язково йти на навчання у вересні, але за російською програмою. На вході до школи стояли військові, які перевіряли дітей. Діти були ще маленькі, для них це було страшно. Я не бажала, щоб моя дитина навчалася за російськими стандартами, тому було прийнято рішення виїхати. Я виїжджала через Крим, Литву, Польщу, і так через Польщу повернулася назад в Україну. Ми з дитиною зупинилися в Шепетівці.
Тут перша виїхала моя рідна сестра, бо її чоловік знаходився тут. Ми вирішили всі з’їхатися разом. Після мене згодом переїхав мій брат із сім’єю, і тепер ми всі разом у Шепетівці. Лише у вересні цього року наша мама теж переїхала з окупації. Родина хоче додому, а я хочу бути там, де буде мій чоловік. Якщо Бог дозволить знайти його, то залишуся тут, якщо ні — також залишуся тут.
Знайомство
Якось мені прийшло повідомлення від військового: «Привіт». Він надіслав фотографію, де був весь замурзаний, брудний, у окопі. Я зазвичай не відповідала на такі повідомлення, але з поваги до військового написала у відповідь: «Привіт». Так зав’язалося наше спілкування.
Щоб продовжити розмову, я запитала: «Коли у тебе день народження?» Він відповів: «5 серпня». А у мене 7 серпня. Ми обоє 1993 року народження, різниця між нами два дні, обом 31 рік. Так наше спілкування продовжувалося з ранку до ночі, окрім моментів, коли він був на позиціях.
Він міг не служити взагалі, бо працював за кордоном до війни, в Чехії. Але через два місяці після початку війни сам повернувся і добровільно пішов у військкомат. Він проходив строкову службу, був військовозобов’язаний, але з власного бажання пішов служити. Він казав, що на початку війни мав дуже сильний патріотизм і не боявся навіть померти. Він казав:
«У мене була родина, але не було нікого. Втрачати мені не було що».
Він виконував будь-яке завдання, яке не могли виконати інші хлопці. Але, як він казав, «Бог мене беріг».
Коли ми почали спілкуватися, він зізнався, що дуже почав боятися, бо хотів повернутися до мене. Одного разу він сказав:
«Ось приліт біля мене. Я не боюся померти, боюся тільки того, що більше тебе не побачу».
Це мотивувало його вибратися звідти. Він отримав осколкове поранення плеча, стегна і живота. Спочатку його лікували у Запоріжжі, а потім перевели до військового госпіталю в Кропивницькому. Я, звичайно, приїхала до нього.
Про поранення він повідомив мені сам, коли був на позиції. Там був старлінк, і він зателефонував. Сказав: «Ех, я дуже хочу з тобою просто поговорити, почути тебе». Його голос був спокійним, монотонним. Я чула постріли й запитала: «Артеме, там щось трапилось?» Він відповів: «Ні, все добре. Просто кохаю тебе».
Потім сказав: «Якщо дзвінок перерветься, не телефонуй, я сам перетелефоную». Згодом він зателефонував знову і зізнався, що отримав поранення. Сказав: «Мабуть, ми не вийдемо». Я попросила його не говорити такого, бо не хотіла навіть чути це. Він сказав: «Ти не хвилюйся, все добре». Хлопці мали прийти на допомогу. Я попросила його тільки берегти себе. На що він відповів: «Ти ж знаєш, що Бог не може згубити таке кохання».
Він не знає, що став татом
27 липня я дізналася, що вагітна. Але оскільки у нього день народження 5 серпня, я вирішила гарно повідомити йому цю новину. Хотіла зробити це в його день народження. 2 серпня він ішов на позицію і сказав, що, мабуть, на своє день народження не встигне, але на моє обов’язково привітає мене. Я попросила його берегти себе. Він відключився, але через 5 хвилин знову зателефонував і сказав:
«Поки хлопці збираються, є хвилинка ще на тебе подивитися».
Мені дуже хотілося йому сказати про вагітність. Він часто запитував:
«Нема там Леончика?»
Леон — так ми хотіли назвати свого сина. Ми обоє леви за гороскопом і хотіли Леона. Я не змогла його обманювати, тому просто перевела розмову на іншу тему. Але дуже хотілося йому сказати. Можливо, якби він знав, то беріг би себе по-іншому.
На жаль, 4 серпня ввечері його позицію накрили мінометним і танковим обстрілом, використали отруйні гази. Його побратим розповідав, що Артем був дуже поранений, але не загиблий. Згодом туди зайшли росіяни, і подальша його доля невідома.
На його день народження мені зателефонувала його мама і сказала, що Артем зник. Після цих слів я вже нічого не чула. Я дуже кричала і плакала.
Артем мав бути на позиції зі своїми хлопцями, з якими служив ще з початку. Але, за словами його побратима, перший день він взагалі був там сам — сам один тримав позицію. На другий день до нього додали ще двох людей. Згодом хлопець, який вийшов звідти — один із трьох, що вижили — розповів, що Артем був дуже поранений. Він не сказав, що Артем загинув, але підтвердив, що він отримав поранення.
4 серпня ввечері був масований обстріл, їх закидали отруйними газами, був мінометний і танковий обстріл. Йому сильно поранило ноги. А вже за пару годин туди зайшли росіяни, і його подальша доля стала невідомою.
В госпіталі, коли ми були разом, він мені говорив: «Юлю, я дуже боюся померти і не залишити після себе нікого». У такий тяжкий час я казала йому: «Артеме, давай почекаємо». Війна, дітки — це дуже відповідально. Але ось зараз… Жодного дня вагітності у мене не було щасливого. Усі були сповнені болем і сльозами.
Попри біль, вагітність була тяжкою. Я дуже боялася втратити дитину. Вона дуже схожа на нього. Я завжди хотіла хлопчика, щоб залишилася його копія… Але донечка не відстає, вона дуже схожа на тата. Тому зараз мені залишається тільки зробити щасливими діток і дочекатися його.
Я їздила в Київ, у Хмельницький, проводила акції у Шепетівці, Славуті. Куди можна було — туди я й їхала. Були зустрічі в координаційному штабі…
Рідні шукають своїх хлопців, які зникли влітку — у червні, липні, серпні. Але жодних відомостей немає. Жодного полоненого, жодного знайденого. Командування також не розповідає нічого… Просто кажуть — зниклі. І все. «Шукайте».
Допомагають у пошуках тільки рідні. Що вдається нам дізнатися — те і знаємо.
Артем і я не прожили своє життя. Війна. Ми бачилися рідко. Не прожили ми його… Це дуже шкода.
Але, незважаючи ні на що, я його чекаю. Шукаю. У будь-якому стані. Неважливо… Лише б він повернувся.
