Ігор Кравченко народився 11 квітня 1995 року в місті Шепетівка Хмельницької області. За словами рідних, він ріс активним і змалечку проявляв неабиякі здібності до навчання.
“За розповідями мами й тата, він із дитинства був дуже допитливим і наполегливим. Уже в чотири роки міг читати, його дуже тягнуло до цього. Також ще до першого класу він знав англійську, бо тато його вчив. Ігор навчався в Шепетівському навчально-виховному комплексі №1, і його перша вчителька казала, що їй дуже цікаво побачити, якою людиною він виросте, бо наскільки розумна і інтелектуальна дитина була”, — розповідає про Ігоря його молодша сестра Інна.
Ігор Кравченко мав хист до математики й часто допомагав Інні з домашніми завданнями. У майбутньому він хотів стати вчителем, проте, коли прийшов час обирати майбутню професію, вирішив вивчати правознавство в Національній академії внутрішніх справ у Києві. Сестра припускає, що на цей вибір не в останню чергу вплинула любов хлопця до історії. Крім того, він мав досвід навчання у Львівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут, до якого вступив після дев’ятого класу.
Здобувши вищу освіту, Ігор повернувся до рідного міста й у 2016 році розпочав службу в Шепетівській виправній колонії №98. Там він працював начальником відділення соціально-психологічної служби. На роботі чоловік заслужив репутацію відповідальної та принципової людини.
“Коли ми (рідні Ігоря, — ред.) говоримо з його колегами, вони кажуть, що на нього завжди можна було покластися. Він був відповідальним і завжди усміхненим. Від нього віяло щирістю і щастям. Навіть якщо у нього був поганий настрій, він ніколи його не передавав”, — згадує Інна
За чотири роки в Шепетівці Ігор Кравченко зустрів свою майбутню дружину Мирославу. Із коханою хлопця познайомив двоюрідний брат Роман. Уже за місяць пара почала жити разом, а за рік побралася.
У подружжя народилися двоє дітей: донька Меліса і син Максим.
“Коли Меліса була меншою, він постійно її чомусь навчав. Кожне відео, яке він нам надсилав, було про те, як він вчив її кольорам, буквам, прапорам. Вони все робили разом. Потім з’явився Максим, і у них теж виник такий зв’язок, що, якщо поруч був тато, він нікого до себе не підпускав”, — розповідає сестра чоловіка.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ігор Кравченко хотів піти до армії, проте задуму завадила травма. Чоловік дуже любив футбол і якось під час гри заробив собі розрив меніска. Після відновлення рідним вдалося на деякий час відтермінувати прагнення Ігоря: вони постійно нагадували йому про сина, який народився лише за три місяці до відкритої війни.
У серпні 2022 року чоловік здобув на роботі звання капітана внутрішньої служби. За два роки він почав робити виїзди “у справах”, а насправді ж проходив випробування, щоб потрапити до 3-ї окремої штурмової бригади. На початку вересня 2024 року його взяли, й тоді, за місяць до виїзду на навчання, майбутній військовий повідомив про це сім’ю.
“Рома, наш брат двоюрідний, і три дядьки на війні. Ігор казав, що теж має нас захищати. Я йому говорила: «Ігорю, ти нічого не знаєш, не йди туди». А він каже: «Ні, я маю вас захищати. Я піду, щоб ви були захищені й ніколи не постраждали від того, що до вас прийшов ворог»”, — згадує слова брата Інна.
Два місяці Ігор Кравченко був на навчаннях під Вінницею, а вже з початку зими став виїжджати на позиції. Чоловік служив на Ізюмському напрямку, по вісім днів був на виході й стільки ж на базуванні. Коли повертався із завдань, до нього часто приїжджала дружина.
Чоловік сумував за родиною і казав, що після перемоги мріє відвезти дітей на море. А поки служив, піклувався про побратимів.
“У 3-й штурмовій бригаді дуже багато молодих хлопців. Ігорю було 29, а були там хлопці й по 20 років. Він казав, що вони не хотіли ні готувати, ні прибирати. Розповідав: «Я їм усе наготую, приберу. Насварюся на них, і вони вже сидять їдять». Він і прав там, постійно щось робив і відправляв нам фотографії”, — розповідає сестра захисника.
Коли після одного із завдань загинули декілька побратимів військового, завжди усміхнений Ігор Кравченко чи не вперше сказав рідним, що погано себе почуває. Сестра згадує, що захисник був знервований, ніби щось відчував. Це було незадовго до бойового виходу, який обірвав його життя.
Востаннє Інна спілкувалася з братом 8 лютого 2025 року. Тоді він попросив її замовити квіти дружині на День усіх закоханих, бо сам мав вирушати на позиції. 14 лютого кохана військового плакала від щастя, коли отримала букет від чоловіка, а за два дні їй повідомили про його загибель.
Ігор Кравченко служив вогнеметником. 15 лютого 2025 року поблизу Зеленого Гаю, що на Харківщині, через шум від випущених снарядів військовий і його напарник не помітили ворожий дрон, який у результаті й став причиною загибелі обох захисників.
Поховали військового в закритій труні на Алеї Слави в його рідній Шепетівці. У захисника залишилися дружина, п’ятирічна донька й трирічний син, який досі чекає на тата вдома.
“Меліса старша, вона розуміє, що тато загинув, що він тепер на небі. Максиму ми теж про це кажемо, а він відповідає: «Добре, на небі, але коли він прийде?». Тобто він досі чекає на тата, і нам дуже важко від того, що діти більше його не побачать”, — ділиться Інна.
Вічна і світла пам’ять захисникові.
