Як мрія стала реальністю
31-річний Віталій родом із Білогірської територіальної громади Шепетівського району. Його шлях до служби був схожий на лотерею. Не тому, що не знав, чого хоче. Навпаки — з дитинства мріяв про однострій, про місію захисника, про те, щоб бути корисним людям. Просто постійно щось заважало: обставини, побут, інші пріоритети… І мрія відкладалася «на потім».
У якийсь момент життя саме підкинуло йому шанс — запропонували роботу за кордоном. Здавалося б, обирай: стабільність, гроші, інша країна. Віталій вже майже зібрався. Але щось усередині не давало спокою.
- Якось — майже спонтанно — подав анкету до лав Національної поліції. Без надмірних сподівань. Просто вирішив: спробую, хоч раз зроблю крок назустріч мрії, - розповів Віталій.
І виграв. Не в грошовій лотереї, а в найголовнішій — життєвій. Пройшов відбір, і в 2017 році розпочав службу водієм ізолятора тимчасового тримання в Кам’янці-Подільському. Так почалась його історія в поліції. З простого рішення, яке змінило все.
Вже в 2018-му перевівся в Білогірський сектор реагування патрульної поліції. Із 15 грудня 2023 року він працює інспектором з реагування патрульної поліції сектору поліцейської діяльності №1 Шепетівського районного управління поліції ГУНП в Хмельницькій області.
На питання, чи не було розчарувань за роки служби у професії, про яку мріяв, Віталій зазначає:
- Розчарувань у професії не було. Жодного разу не виникло бажання все кинути й піти. Я ношу форму, бо свідомо обрав стояти між порядком і хаосом. І не прошу за це подяки.
Патрульні, до яких належить Віталій, щодня виконують величезну роботу. Патрулюють, забезпечують правопорядок, виїжджають на виклики, рятують, вгамовують, допомагають.
Сліди крові на возі: справа, яка запам’яталась назавжди
У розмові Віталій пригадує випадок, який стався півтора роки тому. Тоді він разом із товаришем по службі приїхав на черговий виклик у вже добре знайому сім’ю. Там проживали троє дорослих братів і їхня стара, сліпа мати. Поліцейські бували в них не раз — постійні сварки, крики, погрози. Здавалося, ще одна побутова історія. Але цього разу щось було інакше.
- Один із братів зник. Інші плутались у поясненнях, дивилися вбік, нервували. Під час огляду подвір’я я помітив сліди крові на возі. Цього мені вистачило, щоб зрозуміти — сталося лихо. Почав говорити жорстко, але спокійно. Один із братів не витримав тоді і зламався. Він зізнався: вбили іншого брата, а тіло вивезли підводою за село, прикрили… Цей злочин вдалося розкрити тільки завдяки уважності та внутрішньому чуттю. Бо поліцейський має бачити більше, ніж на поверхні, - каже лейтенант поліції.
Рятуємо — мовчать, зупиняємо — звинувачують
Вбивства, ножові поранення, смерть – стали вже буденними справами. Серед усього все ж є те, що його найбільше бентежить. Це те, чого точно можна було б уникнути. Мова йде про трагедії на дорогах, які часто провокують нетверезі за кермом. Саме для такої категорії людей полісмени стають ворогами і їх намагаються всіляко принизити:
- Попри штрафи, позбавлення права керування транспортним засобом, п’яних за кермом не меншає. Коли таких спиняєш, кажуть: «випив трохи — нічого страшного». Але за цим часто ховається чиясь смерть на дорозі. І ми знову і знову виписуємо штрафи, бо є правила, і вони для всіх! І ті, кого зупинили, кого змусили відповідати за свої дії, — кричать. І не просто — ображають, виливають злість, звинувачують, інколи махають кулаками, погрожують. Бо ми їм незручні, не дали «домовитися», не відвернулися, не зробили вигляд, що нічого не сталося. І в результаті — поліцейський, як завжди, «винен», бо обійти закон не вдалося. Бо завадив «вирішити питання». Але якщо ми цього не будемо робити — хто тоді? Якщо ми почнемо мовчати і заплющувати очі — буде хаос. І в ньому потонемо всі, - зазначає Віталій Васильович.
Війна — ще одне випробування
Справжній виклик прийшов із війною. Віталій неодноразово записувався у добровольчі формування, прагнучи бути не спостерігачем, а захисником. У 2024 році на пів року був у відрядженні, ніс службу на півночі країни як стрілець-снайпер. А щойно повернувся — знову добровільно вирушив у нове відрядження.
Записався до зведеного батальйону НПУ, служив на Сумщині у складі групи прикриття БпЛА та евакуації. Його завдання були небезпечними: вирушали в місця прильотів, евакуйовували постраждалих, контролювали підступи до позицій. Каже:
«У першому відрядженні було спокійніше, а тут — постійне напруження. Ми були в зоні реальної небезпеки».
Але найбільше Віталія вразило не те, як свистять міни над головою, не звуки пострілів, не втома після безсонних чергувань. А те, що на лінії зіткнення не всі раді бачити «своїх»:
- Приїжджаєш, ризикуючи життям, щоб захищати — а у відповідь навіть не холодні погляди й мовчання, а питання: «чого ви тут?». Але ми стоїмо, бо знаємо, за кого і за що боремось. І навіть якщо нам не дякують — ми все одно будемо тримати свій фронт.
Віталій каже, що в нього є заради кого його тримати: вдома на нього чекають дружина Інна і 6-річна донечка Ріана. Саме вони — його тил, опора і мотивація боротися.
Свої заслуги у зоні бойових дій Віталій Кузьмук не афішує, не перебільшує. Кидає кілька звичних і сухих фраз:
«Усе було добре. Працювали».
Але кожне його слово — відлуння справжньої скромності та мужності.
- Ми не супергерої. Ми — люди в формі, які кожного дня виходять на вулицю, щоб тримати порядок. І дуже хочеться, аби нас бачили не тільки тоді, коли зручно когось звинуватити, а й тоді, коли ми рятуємо, захищаємо, оберігаємо. Бо ми для цього й прийшли в поліцію, - наостанок зазначає лейтенант поліції.
Шепетівське районне управління поліції
