Із рук в руки
Вперше про Гриців згадується в історичному акті від 1547 року, коли він належав князя Збаразьким і знаходився у заставі ( в презиску) в 200 копах грошей (600 карбованців) у Богохвала Івановича Лабунського. У 1547 році, 29 жовтня за наказом короля Сигизмунда Августа, староста Кременецький Щасний (Фелікс) Герцик, Петро Михайлович Семашков, Іван Хребтович присудив Б.І.Лабунському тимчасове користування Грицевом всупереч бажанню його брата Василя Лабунського мати це помістя.
Після смерті Б.І.Лабунського, заставного власника Грицева, а може бути, ще й за життя Гриців престає бути тимчасовим його володінням і повністю переходить у руки дійсного власника – князя Миколи Андрійовича Збаразького, бо сини Богухвала, Михайло і Христофор Лабунські, за нижче згаданим актом, є особами чужими для Грицева.
Від князів Збаразьких Гриців перейшов у володіння князів Острозьких, а саме князю Костянтину Костянтиновичу Острозькому, воєводі Київському.
В 1570 році відбувається розподіл його помість між синами кн. Янушель, каштеляном Краківським, власником Старого Костянтинова, і Олександром, воєводою Волинським, власником помість ключа Полонського, до складу якого входив і Гриців. У цьому розподільчому листі згадуються помістя Гриців і с. Онишківці.
Від князів Острозьких після їх зникнення в 1620 році Гриців перейшов до їхніх родичів кн. Заглавських, а від них близько 1673 р. дістався на короткий час князям Вишневецьким, а потім князям Любомирським.
Від князів Любомирських Гриців на короткий час, на самому початку ХVІІІ століття перейшов до рук Сарадського воєводи Яна З Іванович Одровоїж-Пенісіжка, графа Римської імперії, як це видно з акту від 26 січня 1702 року. Тут йдеться про те, що в Грицеві стала насильно вводитися унія, яка зустріла сильний спротив з боку місцевих, споконвіків православних мешканців, про що й говориться в скарзі від Йосифа Карасевича на дворян Стефана і Андрія Кромно-Петровських, які управляли Грицівським маєтком, що разом із селянами вигнали його з містечка.
Звідси видно, що близько 1702 року, коли Гриців дістався графу Одровоїж-Пенісіжку, людині римо-католцького віросповіданя, тут у Грицеві стала вводитися унія.
Невдовзі Гриців від князів Одровоїж-Пенісіжків знову перейшов до рук кн. Любомирських. У ризниці Грицівської церкви збереглися дві єрекції з підписом князя Любомирського, що були дані 27 квітня 1752 року священнику Грицівської Свято-Миколаївської церкви Стефану Горецькому В Грицівському замку.
Ера Грохольських
В другій половині 1752 року містечко Гриців разом з прилеглими селами було куплене поміщиком Михайлом Греф-Грохольським у князя Станіслава Любомирського ( з тої пори і до Великої Жовтневої соціалістичної революції Гриців належав фамілії Греф-Грохольських). Шляхтич Міхал Грохольський (народився граф у 1704 році) з Грабова гербу Сирокомля, земський суддя Брацлавського воєводства, був одружений з Анною Радзімінською. Опісля Міхала Гриців дістається його синові Мартину (Марціну) Грохольському (1727-1807), воєводі Брацлавському, одруженому на Цицелії Мичка-Холонєвській. Марцін відписує Гриців наймолодшому з чотирьох синів – Людвікові (1784-1869), одруженому на Марії Боворовській.
Син Михайла Грохольського, Мартин Михайлович, успадкував маєток свого батька і, крім того, придбав ще нові маєтки. На той час він займав посаду каштеляна, а потім став воєводою Брацлавським. У 1782 році він збудував у Грицеві розкішний палац у стилі рококо і оточив його великим садом.
Грохольські були останніми володарями Грицева. Вони багато уваги приділяли будівництву церкви, панського палацу, але не турбувалися про тих, чиїми руками все це створювалось – про кріпаків, а після 1861 року – залежних селян. Грохольські і копійки не відпускали на будівництво нової школи, яка знаходилась у звичайній селянській хаті. Там навіть не було звичайної дерев’яної підлоги».
Лише в 1871 році в Грицеві було відкрито однокласне сільське училище, а в 1907 його було перетворено в двокласне училище з трьома вчителями. В 1912 році в ньому навчалося всього 106 хлопців і 37 дівчат, тоді як населення Грицева ще в 1905 році складало 4489 осіб (524 двори). На утримання училища у 1912 році виділялося від казни 1236 карбованців, від земства – 164 карбованці, від громади – 300 карбованців.
Після смерті Мечислава Гриців перейшов до молодшого з синів – Володимира Грохольського.
Рід Грохольських був дуже знаний на Україні, а повернення нині імен видатних особистостей до лона багатонаціональної української культури стає можливим лише в останні десятиліття. До таких особистостей ми по праву віднесемо й Володимира Грохольського – графа та громадського діяча.
Народившись у Грицеві, Володимир навчається в знаменитій гімназії в Мітаві (зараз Єлгава, Латвія), згодом у Дерптському університеті (Тарту, Естонія) та Київському університеті ім. Святого Володимира, здобуваючи юридичну освіту. Після закінчення Київського університету жив та працював у Києві та Грицеві. Сфера діяльності – сільське господарство, громадське та політичне життя. Його ім’я стоїть серед засновників сільськогосподарських товариств у Старокостянтинові і Луцьку. Він був віце-головою Київського сільськогосподарського товариства.
Пік його громадської діяльності припадає на 1905 рік, коли йог обуло обрано депутатом Першої Державної Думи. Після її розпуску Володимир Грохольський повертається до Києва, де засновує першу в Україні польську газету «Дзеннік Кійовскі». Перший її випуск вийшов з друку 1 лютого 1906 року. У 1909 році Володимир Грохольський у зв’язку з хворобою вимушений був залишити роботу і виїхав за кордон на лікування. Помер Володимир Грохольський 3 липня 1914 року і похований у Грицеві.
Оскільки Володимир був неодружений, останнім дідичем Грицева став його брат Стефан, який теж не мав дітей. На ньому й вигасла лінія поміщиків Грохольських.
Маєток останнього володаря містечка Гриців
Міхал Грохольський в місцині, де стояв колись замок Збаразьких, розпочинає будувати садибу. Її проект зберігся в давніх зібраннях Станіслава Августа, що знаходиться в кабінеті гравюр Варшавського університету. Згідно проекту, будівництво реалізовано частково: головний корпус палацу мав зв’язуватись крутими галереями з двома бічними павільйонами. Але елементи паладіянського стилю – галереї – не були збудовані. Сам палац побудований згідно проекту дещо у спрощеному вигляді. Закінчити будівництво, напевно, завадила смерть фундатора. Остаточно завершити розпочате зумів син Міхала – Марцін у 1782 році, відмовившись від багатьох ідей.
Згідно проекту, двоповерховий корпус палацу мав вигляд прямокутника із високим чотирьохсхиловим дахом. Парадний фасад у центральній частині чітко окреслений ризалітом з відтятими і виділеними вертикальними пасами і кутами. На першому поверсі ризаліт має двері й прямокутні вікна, а на другому – п’ять високих вікон-дверей (порте-фенетре), які містилися в неглибоких нішах вгорі.
Ризаліт увінчаний широким профільованим карнизом, закладена низька стінка аттика з багатою різьбою двох картушів з гербами Сирокомля й Корчак Грохольських і Хлонєвських, а також графська корона. На краях стінки аттики поставлено кам’яні вази. Покривав ризаліт ламаний мансардовий дах з вазою в центрі.
Надзвичайно красивою, з багатою ліпниною була загальна зала другого поверху, зі стелі якої звисала кришталева люстра. Меблі із магонію виготовляли місцеві майстри.
Історичну й культурну цінність у палаці представляла книгозбірня, яка містила геральдичну й історичну літературу, родинні архіви. Мистецьку цінність становила галерея польського живопису, колекція фігурок з порцеляни, кришталь і старі вироби із срібла.
Поблизу палацу, з правого боку, Людвік Грохольський збудував у ХІХ столітті садибну каплицю в стилі неоготики за проектом Костянтина Фроель-Платтера. Квадратна, висотою з палац, а на всіх кутах виступали вежки, покриті гострокутними шоломами. Чільний фасад у горішній частині закінчувався вежею-дзвіницею зі шпилястим хрестом.
Інтер’єр каплиці прикрашала скульптура з білого мармуру, яка стояла у вівтарі – непорочне Зачаття Найсвятішої Діви Марії знаного волинського скульптора Оскара Сосновського.
Навпроти палацу, з протилежного боку великого партеру-травника, стояла в’їзна брама із двох кількаметрових пілонів і двох нижчих брам з хвіртками. Обидва пілони декорували з обох боків парними колонами, а вгорі на широких карнизах – скульптурними фігурами.
Огорожа садиби – дерев’яні штахети, вмонтовані в муровані обтиньковані кам’яні стовпи із кам’яними кулями. До брами в’їжджали по мосту, перекинутому через рів, залишений з давніх оборонних валів і ровів замку.
Пейзажний парк (біля 20 гектарів) лежав обіч паркового фасаду,збігаючи по пагорбку до ставу, утвореного річкою Хоморою.
