14 березня в міському будинку культури відбулося фольк-шоу серед старшокласниць нашого міста під назвою "Дівчина-весна". Сам захід позиціювався не як конкурс краси, але так як традиційний конкурс "Міс Шепетівка" за останній рік так і не проводився, тому більшість учасниць вважали, що це саме та подія, на якій обиратимуть найкращу дівчину міста. В підсумку через нерозуміння концепції цього шоу багато дівчат відверто не розуміли вибору суддів, які присудили перемогу учениці 10 класу НВО№2 Прохорчук Катерині. В соціальних мережах та зокрема на нашому форумі почались гарячі дискусії з приводу результатів конкурсу. Всі обмінювались своїми думками щодо кандидатур переможців, обдумували гіпотези щодо корупційної складової, або навіть відверто ображали переможницю. Тому ми спробували розібратись в ситуації і взяли інтерв'ю в дівчини-весни Прохорчук Катерини.

Для початку розкажіть будь ласка про себе.

Звуть мене Прохорчук Катя. Я учениця 10 класу НВО№2, займаюсь журналістикою. Закінчила музичну школу по класу академічного вокалу, близько 9 років присвятила спортивно-бальній хореографії. На даний момент є членом театрального гуртка "Дзеркало", дипломантом Всеукраїнського фестивалю юних-читців гумористів "Посміхнемось щиро Вишні", призером численних олімпіад та конкурсів з української мови та журналістики. От так, розхвалила себе, як хотіла :)

Розкажіть як ви потрапили на конкурс?

Якогось дня мені зателефонувала завуч школи і попросила підійти в будинок культури, начебто є до мене якась важлива справа. Не розуміючи на що я йду, зібрала речі і пішла. Коли прийшла і відкрила двері танцювального класу, то побачила кілька дівчат, які обговорювали щось. Підійшла, привіталась і тут почула, що це ніби конкурс краси. Пішла до директора будинку культури, щоб відмовитись від участі, тому що я з тих дівчат, хто доводить свою значущість у соціумі розумом, ерудицією та інтелектом, а не кривляннями на сцені під світлом софітів. Проте прийшовши наступного дня до школи вислухала 15 хвилинні моралі на тему того, що краще, ніж я честь школи не представить ніхто. Тут мені пояснили, що це не конкурс краси, як я думала, а фольк-шоу "Дівчина-весна", в якому зовнішність не відіграє значної ролі, а оцінюється волосся, харизма і артистизм. так і погодилась :)

Оцінюється волосся?

Так, саме волосся, а радше, його довжина. Адже знаємо, що колись красу дівчини визначали за доглянутістю її волосся. Тому купити професійний шампунь треба об'овязково.

Як проходила підготовка до конкурсу?

До конкурсу я спочатку не віднеслась серйозно, тому не робила нічого, проте, коли залишалось 2 дні я зрозуміла, що варто б почати роботу. Дякую своїй мамі, яка швиденько набрала матеріал для пошиття фінальної сукні і занесла його до ательє. Щодо індивідуального конкурсу, то вирішила бути оригінальною - піти від супротивного, ідеалізувати будь-який образ - абсурдно, а от наголосити на тому, на кого не хочу бути схожою мені здалось безпрограшним варіантом. Власне, так і сталось, мій керівник - Гуменюк Наталія Володимирівна, яка займається театральним гуртком "Дзеркало" допомогла мені у втіленні цієї ідеї. Обрала для мене підходящий матеріал, в якому б я могла показати свою акторську майстерність. Довелось вчити гумореску Євгена Дудара "Чудик", яка має досить не маленький об'єм за один вечір. Вважаю, що перемогу здобула тому, що "зіграла на контрастах".

Тобто підготовкою учасниць організатори конкурсу не займались?

Чому ж ні? У нас були талановиті постановники, які займались підготовкою групових номерів.

Хто саме?

Талімончук Вікторія Іванівна та Натілія Василівна розкривали нам свої секрети успіху: вчили нас дефілювати, розказували як краще поводити себе на сцені

Скільки днів проходила підготовка?

Моя підготовка була близько 3 днів, а от організатори почали займатись з учасницями значно раніше, приблизно за 14 днів до початку конкурсу

А вам не пояснювали чому обрали саме вас?

Навіть при оголошенні результату було сказано - за артистизм

Учасниць відбирали по одній із кожної школи?

Не від кожної школи був представник, а от, наприклад, з технікуму та ліцею було одразу по 2 учасниці

Чому так?

Мабуть дівчата самі захотіли спробувати свої сили

А з вашої школи більше ніхто не хотів взяти участь? 

Я не намагалась вникнути в такі подробиці, мені сказали, що треба - значить треба.

А взагалі однокласники та друзі зі школи як поставились до вашої участі? 

До речі, вони до останнього не знали, що я прийматиму участь в цьому конкурсі. Коли розказала - не повірили. Вони знають моє відношення до подібних конкурсів, тому в їхніх головах ніяк не вкладалась інформація, що я йду на перекір своїм принципам. Вони підтримували мене, і навіть коли я почала стикатися з наслідками цієї перемоги, то захищали

А хто вас підтримував в залі на самому конкурсі?

Мої рідні та друзі. Наскільки мені відомо, то в залі були присутні учні 6-9 класів з моєї школи.

Які у вас були відносини з іншими учасницями конкурсу?

Цього питання я довго чекала. Спочатку мені здавалось, що нормальні, хоча зауважу, що на конкурс я прийшла не подруг шукати. Але от коли оголосили про мою перемогу, то мої уявлення про "нормальні відносини" різко змінились. Більшість дівчат-конкурсанток почали говорити про те, що моя перемога не справедлива і куплена. Звісно я розумію, що кожна хотіла виграти і сподівалась на те, що буде кращою. І коли їхні сподівання не здійснились, то почались необрунтовані звинувачення. Від деяких навіть вислуховувала погрози про те, що обріжуть мені волосся, порвуть всі костюми і т.д. Не в образу іншим учасницям, але у мене також були свої фаворитки і зараз думаю доцільно буде про це сказати. Це Зарубіна Настя та Заєць Мирослава. Не знаю як вони віднеслись до того, що я перемогла, але моя думка від цього залишається незмінною. Дівчатка обоє наділені природною грацією, харизмою та красою. Їхні індивідуальні номери були варті уваги глядачів. Але такі конкурси - річ суб"єктивна, можливо я сподобалась журі більше, ніж вони і тому сталось так, як сталось.

А організатори конкурсу були в курсі про ці погрози?

Це не нова для них тема. Після кожного подібного конкурсу відбувається одне і те ж

До речі коли був останній конкурс Міс Шепетівка?

Здається у 2010 році. Але фольк-шоу "Дівчина - весна" - це не аналог "Міс Шепетівка"

Ви казали, що займаєтесь журналістикою. Як давно? Чому саме нею? 

Близько 2-3 років. Журналістика для мене - це не просто дитяча мрія, а, радше, стиль життя. Так, можливо з уст шістнадцятирічної дівчити це звучить занадто голосно, але я сподіваюсь, що мої прагнення не будуть марними і я отримаю свій щасливий квиток у багатогранний світ журналістики. І внесемо корективи, не стиль життя, а сенс)

Які вже маєте здобутки в цій царині?

Перемога в міському конкурсі науково-дослідницьких робіт МАН в секції журналістики, кілька публікацій в місцевій пресі, власний телерепортаж з актуальної теми, який довгий час транслювався по місцевому телеканалі і головне, перемога на обласному етапі турніру юних журналістів.

Повернімося до конкурсу, що вам дала перемога в ньому?

Абсолютно нічого) Це не та перемога, яка дає якісь привілеї.

Ну прямо ж так нічого...

А що? Купу людей, які висловлюють свої антипатії в різних формах? Приховану заздрість суперниць? Тому що, якби не заздрили, то не обговорювали цю тему так активно

Ну не варто все так драматизувати, в кінці кінців ви даєте інтервю нам. А взагалі ви на щось сподівались? які були ваші очікування?

Ніякої драми в моїх словах немає, звичайна константація фактів. Ні на що, як я писала вже вище, то йшла на конкурс не за перемогою, а задля того, що потрібен був просто представник від першої школи.

На цьому ми вирішили завершити наше спілкування. Від шепетівського сайту ми хотіли би привітати Катерину з перемогою, та побажати їй подальших успіхів на ниві журналістики, творчого натхнення та гідно носити звання "дівчина-весна". Прикро, що конкурси подібні фольк-шоу "Дічина-весна" нерідко завершуються образами та погрозами в сторону переможниці від інших учасниць. Я гадаю батькам потрібно звернути увагу на цю проблему, потрібно активніше зайнятись вихованням своєї дитини, адже конкурси проходять і вже через кілька днів їх ніхто не пам'ятатиме, а ось дівчатам така поведінка в майбутньому може принести гіркі наслідки.

З історією нашого міста повязане імя видатного діяча УНР, будівничого української армії Миколи Олександровича Капустянського. У роки першої світової вйни М. Капустянський командував піхотним полком, проходив службу на різних керівних посадах, займався штабною роботою. На початку 1917 р. у чині полковника виконвував обов'язки начальника штабу дивізії. Наприкінці 1917 р. за власним бажанням був переведений до 34-го армійського корпусу, яким командував генерал П. Скоропадський. Невдовзі корпус став називатися 1-м Українським.

Далеко в минуле відійшли роки військо­вого лихоліття, проте в ім'я миру, в ім’я життя ми повинні пам’ятати, що вистраж­дала наша країна у роки війни. На преве­ликий жаль, все менше залишається оче­видців тих подій. Про подвиги героїв-виз- волителів нагадують лише братські моги­ли — іменні та безіменні. Про долю одного із захисників Вітчизни я хочу розповісти.

Михайло Васильович Протазанов на­родився у 1912 році у м. Домодєдово Мос­ковської області. До війни і на її початку працював водієм на підприємстві міста. У лютому 1943 року був призваний до лав Червоної Армії і направлений до складу 654-го полку 148-ї стрілецької дивізії. З серпня 1943 року почав брати участь у боях. Спочатку був командиром відділення, а потім — помічником командира взводу. У середині вересня 1943 року зазнав бойо­ве хрещення при форсуванні річки Десни та звільненні м. Чернігова.

У листі він писав своїй матері: «Мамо, ми йдемо степами України і виганяємо німецьку нечисть. Мені особисто довелось зустрітись з німецьким танком. В руках було дві гранати і автомат. Я кинув гранату і танк зупинився на місці».

На початку жовтня йшли запеклі бої на західному березі річки Прип’ять. У листі додому він писав: «Четвертого жовтня мені довелось брати участь у штиковому бою з німцями. Я особисто знищив дев’ять німців. За цей бій мене представили до нагороди».

Наприкінці грудня 1943 року М.Прота­занов пише у листі своїй сестрі: «Ти запи­туєш, чому я весь час на передовій. Якби мене поранило, тільки тоді я поїхав би у шпиталь, але мене не бере жодна ворожа куля. На своєму рахунку маю 21 фріца. Мене нагородили орденом Червоної Зірки і ме­даллю «За відвагу».

У січні 1944 року Михайло Васильович написав додому чотири листи. В одному із них він писав: «Уже підійшли до старого кордону. Будемо бити ворога на його землі і викорчовувати, щоб не залишилось від нього і духу».

У цей час розпочалось визволення Ше­петівщини. Разом з іншими бійцями його направляють у розвідку. У районі станції Майдан-Вила та села Михайлючки вони взя­ли у полон і привели в розташування війсь­кової частини німецького обер-лейтенанта.

У листі до матері він пише: «Мамо, ми йдемо вперед, скоро розіб’ємо ворога і повернемося додому. Дванадцятого січня у мене були неприємності: під Шепетів­кою було вбито мого найкращого товари­ша. В другій половин січня почались бої за Шепетівку. Місто кілька разів перехо­дило із рук в руки. Ми бились у вуличних боях, і коли наша частина увійшла в місто, німці почали контратаку, нас оточили тан­ками. Боєприпасів залишилось мало. Бійці, помираючи, просили, щоб ми по- мстилися за них».

...Становище було вкрай важким. Ми­хайло Протазанов з дозволу комбата бере групу бійців і вдирається на позицію во­рога, захоплює кулемет та боєприпаси до нього і повертається назад.

Згодом бійці зайняли кругову оборону в багатоповерховому будинку на території військового містечка. Неодноразові спро­би німців штурмом увірватись до будин­ку успіху не принесли. Тоді вони облили будинок гасом і підпалили його. Нашим бійцям потрібно було з боєм прориватись до своїх. Під градом куль і снарядів вони вийшли з оточення у район залізничної станції.

Коли Шепетівку було звільнено, М.Про­тазанов прийшов до цього будинку, по­прощався із загиблими товаришами. У тому бою 27 січня 1944 року він оробисто знищив близько 50 гітлерівців. Після того бої за Шепетівку продовжувались. А 11 лютого 1944 року місто було звільнене від ворога.

Наприкінці хочеться навести зміст на­городного листа, який стосується заги­белі Михайла Протазанова.

«У бою 10 лютого 1944 року при про­риві лінії оборони гітлерівців він йшов у перших рядах наступаючих підрозділів, закликаючи своїм прикладом бійців на наступальний прорив. А коли у критич­ний момент бою фашистський автомат­ник направив свою зброю на командира батальйону капітана Клочкова, М.В.Про­тазанов, передбачаючи неминучу смерть командира, в одну мить закрив його своїм тілом і загинув смертю хоробрих...».

Війна - це тисячі смертей, це розру­ха, це вбиті горем матері та сироти. І люди повинні знати свою історію, щоб творити нове, щасливе життя.

О. ЛУКАШЕНКО, голова районної ради ветеранів.

Коресподенти газети "Є" поцікавилися долею танку, який хотіли продати в Грицеві Шепетівського району

 «До вас звертається учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни з Хмельницького. Читав на шпальтах вашого видання матеріал про танк у селищі Гриців Шепетівського району, який місцева влада хотіла продати за борги комунального підприємства. Знаю, що потім самохідну артилерійську установку (САУ) все ж таки небайдужі люди відвоювали і її повернули жителям Грицева. Щоправда, ви писали, що на колишнє місце її не повернули, хоча районні чиновники обіцяли, що САУ знову поставлять на постамент. Мені, як людині, що пройшла фронт і на очах якої загинув не один солдат цікаво довідатися чим завершилася уся ця історія.

З повагою, Олександр Петрович, м. Хмельницький».