Від лікаря-анестезіолога до фронтового героя
До війни Олег був звичайним лікарем-анестезіологом у Шепетівці, створив родину, виховував трьох синів, мав житло і машину. Але у 2014 році, коли почалася війна, він вирішив іти добровольцем. Не сказавши нічого дружині, він написав заяву до військкомату. Так почався його шлях у Збройних силах України.
На передовій довелось одразу зіштовхнутись із жорстокою реальністю: перші поранені, відсутність досвіду роботи з бойовими травмами, емоційна напруга та відповідальність. Але Олег швидко став своїм у підрозділі і зарекомендував себе не лише як професіонал, а й як людина з великим серцем.
"За весь період моєї служби в медичній роті ми не втратили жодного військовослужбовця на етапі евакуації", — з гордістю згадує майор.
Пекло на «нулі»
З початком повномасштабного вторгнення 2022 року Довгань знову на передовій. Його медична рота працює в найгарячіших точках, зокрема на Донеччині, де йдуть запеклі бої. Евакуація поранених часто відбувається під обстрілами, а дронові атаки та заміновані дороги ускладнюють кожен виїзд.
"Зараз я керуюсь не правилом золотої години, а золотої доби. Якщо встигаємо евакуювати пораненого протягом першої доби — це вже успіх", — каже лікар.
Навіть під час інтерв'ю Олег отримує дзвінок: його колеги щойно витягнули пораненого зі стану клінічної смерті. Цей випадок — не виняток, а щоденна реальність військових медиків.
Людяність на війні
Найемоційніші моменти — це історії тих, кого вдалося врятувати. Один із поранених, маючи тяжку травму живота, під час евакуації читав вірші й співав «Ой у лузі червона калина». Виявилось, що він — батько п’ятьох доньок, дружина померла, а він добровольцем пішов захищати Україну. Такі миті назавжди залишаються в серці.
Жінки на передовій та підтримка родини
У підрозділі Довганя чимало жінок-медиків. Вони на рівні з чоловіками евакуюють поранених, працюють на стабілізаційних пунктах. Олег говорить про них з величезною повагою:
"Це не просто медсестри — це матері, дружини, які проявляють неймовірну стійкість. Я ними пишаюсь і низько вклоняюсь".
Його власна дружина також медик. Усі роки, поки чоловік був на війні, вона самотужки виховувала трьох синів. Саме вона стала його особистим тилом і джерелом сили.
Про майбутнє і мрію
Олег мріє, щоб війна якнайшвидше завершилася. Після перемоги хоче повернутись до мирного життя, можливо, зайнятись сільським господарством, брати участь у суспільно-політичному житті країни. Але головне — щоб Україна залишалася єдиною.
"В єдності — наша сила. Коли ми дивимось в одному напрямку, коли наші цілі спільні — ми непереможні", — переконаний Олег Довгань.
Ця історія — не лише про війну і біль, а про самопожертву, людяність, віру і неймовірну силу духу. Вона — про Україну, яка тримається завдяки таким, як Олег Довгань.
