Жителі Ізяславської громади прощались із 48-річним прапорщиком родом із Ізяславщини, командиром відділення технічного забезпечення взводу забезпечення артилерійського дивізіону Комонюком Юрієм та 41-річним ізяславчанином, старшим лейтенантом, командиром з мотопіхотного взводу мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону Крошком Олександром.
Найстрашніше у світі — це війна. Вона стирає межі між життям і смертю, між надією і відчаєм. Знищує без жалю все: міста, долі, родини, майбутнє. Їй байдуже, хто перед нею — дитина чи воїн, жінка чи старенька мати. Байдуже на статус, вік, переконання…
Дванадцять років тому ніхто й подумати не міг, що війна, яку розпочато російськими окупантами проти України, триватиме вже одинадцятий рік. І що буде такою кривавою, цинічною і безжальною. Російські окупанти не знають меж: обстрілюють пологові будинки, нищать школи, лікарні, вбивають дітей, мирних жителів і захисників… Їм не важливі сльози, зламані долі, розбиті серця…
Але саме завдяки нашим незламним захисникам Ізяславщина й досі залишається островом спокою серед моря пекла. Для когось війна — це щоденні новини чи тема для розмови. А для наших оборонців — це окопи, кров, втрати, боротьба за кожен клаптик рідної землі. Це не просто випробування — це подвиг щодня. Бо лише той, хто бачив війну зблизька, знає її справжню ціну.
Наші захисники стали живим щитом між нами і ворогом. Щитом, щоб ми жили, щоб наші діти не бачили жаху війни, не спали у підвалах, не ховалися від обстрілів, щоб ми мали змогу прокидатися в тиші і мирі.
Та війна не втомлюється забирати життя…
Двоє мужніх захисників стали частиною новітньої історії України. Двоє Воїнів Світла, душі яких тепер стоятимуть на варті Небесного воїнства… Вони могли б і далі будувати, жити, виховувати дітей, мріяти і творити. Але замість мирного життя — фронт. Замість буденних справ — зброя в руках. Замість спокійного та мирного життя — рання смерть воїна. Вони не думали про себе — вони захищали Україну, свою землю, свою громаду, наші із вами світанки. Залишались вірними присязі до останнього подиху.
Сумно грав духовий оркестр два дні підряд на Ізяславщині. Тужили церковні дзвони… Над домовинами Воїнів Світла схиляли голови в тузі та журбі згорьовані рідні, друзі, побратими, небайдужих мешканців громади. Море квітів лягало до ніг соколів, яким через вороже військо варварів не судилося пройти довгу й щасливу дорогу життя. Прозвучали військовий салют і «Ще не вмерла України…». Руки дружин Воїнів Світла стискали синьо-жовтий стяг — символ останньої вдячності й шани, який вручив їм військовий…
Для родин — це непоправна втрата. Для громади — це незгасний біль. Для України — це втрата відважних синів, які мали би творити завтрашній день, проте стали символом жертовності й мужності.
Та світла пам'ять про Юрія та Олександра житиме вічно. У серцях рідних, побратимів, кожного вдячного мешканця громади.
Бо Воїни Світла не вмирають — вони стають зорями, які освітлюють нам шлях у темряві війни.
Фото зі прощання з Комонюком Юрієм
https://shepetivka.com.ua/novyny/podii/17749-2-dni-proshchan-na-shepetivshchyni-u-zasvity-pishly-komoniuk-yurii-ta-kroshko-oleksandr.html#sigProIdae445a58f0
Фото зі прощання з Крошком Олександром
https://shepetivka.com.ua/novyny/podii/17749-2-dni-proshchan-na-shepetivshchyni-u-zasvity-pishly-komoniuk-yurii-ta-kroshko-oleksandr.html#sigProIde020d27cfa
Ізяславська міська рада
