Його серце перестало битися 22 липня 2025 року в одному із медичних закладів Дніпропетровщини. Попри всі зусилля лікарів, попри його велику волю до життя — невблаганна доля обірвала нитку земного буття… Із собою вона забрала не просто солдата. Вона забрала чоловіка, батька, дідуся, друга, сина України…
Поминальний дзвін пронизував тишу. Нескінченний людський потік — сльози, тиша, в якій кричала душа… Церемонію прощання з воїном звершили священнослужителі Православної Церкви України у місцевому храмі.
Коли військові несли на руках труну з тілом Олександра, земля ніби завмерла. На колінах, зі сльозами та з болем у серці, люди прощались із Воїном Світла. Бо так, як його проводжали – з молитвою, зі свічками, з розпачем – проводжають тих, кого боляче відпускати.
Востаннє пролунав скорботний військовий салют – символ шани й вічної пам’яті. Над Клубівкою, над рідною землею, над кожною душею, що прийшла вшанувати захисника, розляглась луна цих пострілів — як печатка вічності, як голос історії…
Олександра Ткаченка поховано з усіма військовими почестями на Алеї пам’яті біля Воїнів Світла села Клубівка. Там, де тиша говорить більше за слова, де священна земля береже найвищу жертовність.
Нам важко усвідомити, що слова "ніколи", "назавжди" стали болючою реальністю. Бо як навчитися жити без того, чий голос живе в пам’яті? Як змиритися із відсутністю того, чия присутність була опорою?
Сьогодні Олександр — у строю вічності. Його душа — поряд з побратимами, котрі оберігають нас вже із небес. А його подвиг — безсмертний. Його ім’я вписано у книгу незламності й любові до України.
Немає таких слів, які змогли б загоїти рану втрати. Але залишиться світла, глибока пам’ять про людину з великим серцем. І допоки пам’ятаємо, до тих пір він з нами.
Світла пам’ять, низький уклін і вічна шана Воїну Світла Олександру Ткаченку.
