Віталій Дячук народився 13 жовтня 1989 року в місті Шепетівка. У родині зростав разом зі старшим братом Романом. Мама, Антоніна Миколаївна, присвятила своє життя вихованню синів, працювала у дитячому садочку «Світлячок». А ще Віталій мав поряд людину, яку щиро поважав і вважав рідною: Анатолій Степанович, який став мамі чоловіком, а хлопцям — справжнім другом і підтримкою.
Віталій ріс спокійним, доброзичливим хлопчиком. Відвідував дитячі садочки «Світлячок» і «Дюймовочка». Навчання розпочав у місцевому ліцеї, де виявив себе, як здібний і старанний учень. У дитинстві він захоплювався музикою: навчався у музичній школі по класу фортепіано й у 2005 році успішно її закінчив.
Музика була не просто заняттям — вона відкривала в ньому чутливу, глибоку натуру. Малювання стало ще одним проявом його внутрішнього світу — світлого, гармонійного. Та особливо вирізнявся його хист до мов: Віталій легко опановував іноземні мови, а польську знав досконало. Після закінчення школи вступив до Рівненського державного гуманітарного університету на спеціальність «іноземна філологія». Мріяв викладати або перекладати — обирати свій шлях у мирному світі, де цінуються розум, мова, культура. Але життя внесло свої корективи.
У 2010 році Віталій підписав контракт зі Збройними силами України. Служив на Рівненщині. Був дисциплінованим, витривалим, відповідальним. Та коли термін служби завершився, повернувся до цивільного життя, працював на будівництві. Чимало років провів за кордоном, працюючи тяжко, але гідно, щоб забезпечити себе та свою родину.
З першими вибухами повномасштабного вторгнення, коли над країною зависла загроза, Віталій не вагався жодної миті та негайно повернувся додому. Вже 26 лютого 2022 року був у Шепетівці. Зустрівши маму на порозі рідного будинку промовив : «Приїхав тебе захищати». Захищати родину, дім, землю — це був його свідомий вибір. У нього був гідний приклад — старший брат Роман, який ще з 2021 року служив у 95-й десантно-штурмовій бригаді. І ще один приклад — Анатолій Степанович, який у перші дні війни теж пішов добровольцем та проходив службу у 88 батальйоні. Однак через укомплектованість підрозділів Віталія тоді до війська не взяли. Сидіти на місці він не міг. Поїхав на Київщину, де долучився до відбудови зруйнованих об’єктів.
Там розпочався новий життєвий етап — зустрів кохану Тетяну, з якою створив родину, мріяв про спільне майбутнє. Віталій був світлою людиною — доброзичливою, спокійною, щирою. Мав особливе почуття гумору, вмів підбадьорити, підтримати, усміхнутися навіть у найважчі моменти.
Любив природу, захоплювався риболовлею, збирав гриби, мріяв про власний будинок, про затишну родину, про мирне життя.
14 листопада 2024 року Віталія було мобілізовано до лав ЗСУ. Спершу пройшов навчання на Черкащині, а згодом був направлений на Сумщину, де ніс службу на кордоні. Він мужньо виконував завдання, був відповідальним, надійним побратимом.
У лютому 2025 року його відпустили лише на кілька днів додому, бо у Віталія народився другий син Олексійко. І хоч часу було обмаль, ті хвилини стали найсвітлішими та найціннішими для чоловіка. Він повернувся на фронт з новою силою — боронити майбутнє своїх дітей.
Йому довелося пережити поранення, лікування. Але, ледь одужавши, попри біль і втому, повернувся назад — до побратимів, до свого обов’язку.
20 травня востаннє написав мамі коротке: “Все добре, працюю…” Після цього зв’язок обірвався. Материнське серце відчуло тривогу. Старший брат Роман негайно розпочав пошуки.
25 травня родина отримала гірку звістку – 23 травня 2025 року на Сумському напрямку внаслідок бойових дій, виявивши стійкість і мужність, інспектор прикордонної служби 2 категорії – навідник другої групи автоматичних гранатометів гранатометного відділення третьої прикордонної комендатури швидкого реагування, старший солдат Дячук Віталій Вікторович загинув.
Без батька залишилися двоє синів — Ілля та маленький Олексій. Обидва були його гордістю, його надією, його мотивацією жити, будувати, захищати. Віталій дуже хотів бачити, як зростають його хлопці, як стають дорослими, сильними, щасливими. Він мріяв дати їм усе найкраще — любов, підтримку, приклад справжнього чоловіка. Олексій з’явився на світ, коли батько вже був на війні. Він ще не встиг запам’ятати батьківські обійми, його перші кроки, перші слова вже звучатимуть у тиші, без сильної руки, яка мала б вести його життям. Але поруч із синами завжди буде пам’ять про батька — як про світлу, добру, сильну людину. Як про тата, який любив їх понад усе.
Овдовіла молода дружина Тетяна, їхня спільна дорога тільки починалася — будівництво дому, народження сина, плани на майбутнє. Та війна забрала її коханого, залишивши лише спогади, біль і маленького сина, у якому тепер — усе, що залишилось від великого кохання.
У невимовному горі залишилися батьки. Мама Антоніна Миколаївна втратила частину свого серця, свою надію, свою опору. Старший брат Роман — приклад, найближча душа, побратим, болісно переживає втрату того, з ким ділив радість, труднощі й війну.
Важко знайти слова втіхи й підтримки для рідних, близьких та знайомих бійця. Це невимовний біль та непоправна втрата, яку не пробачимо окупанту і ніколи не забудемо.
Герої не вмирають!
Вмирають вороги!
Шепетівська міська рада
