Фотоекскурсія музеєм Миколи Острвоського від Дмитра Сімагіна. Експозиції
Отже, переходимо до внутрішніх приміщень та експозицій нашого супернеповторного музею.
Спочатку, як і в кожному подібному закладі, ви маєте пройти через вестибюль. Черг при продажу вхідного квитка, як ви розумієте, тут немає. В далекі радянські часи відвідувачі перед початком екскурсії залишали свої прізвища та назви міст, звідки вони приїхали, у спеціальному журналі. Здається, це було необов’язково, але ніхто не відмовлявся.
Не знаю, скільки всього було заповнено журналів і куди вони потім поділися, але до доби Інтернету вони не дожили.
Всі приміщення, від входу до останньої зали, витримано у єдиному архітектурному стилі.
На першому поверсі музею є невелика зала на 200 чоловік. Стандартної комплекції, зрозуміло, оскільки замість стільців тут стильні дерев’яні лавочки.
В основному саме тут відбуваються усі політично-громадські конференції, зустрічі з київськими депутатами та письменниками, усілякі культурні заходи, вечори пам’яті та навіть рок-концерти. Хоча в Шепетівці є і Будинок культури з великою залою на 500 місць.
Усього, за словами співробітника музею, зала використовується в середньому 60-70 разів щороку.
На протилежній від входу стіні у залі висить великий барельєф СаміЗнаєтеКого. З шаблею, будьоновкою та книгою. Напевно, це символізує не тільки сюжет роману “Як гартувалася сталь”, але й біографію Островського, частина з якої була просто-напросто міфологізована.
Про плями в біографії письменика трохи пізніше, а зараз ще пару фотографій з першого поверху. Крім зали тут існує молодіжний клуб, приміщення якого у 90-ті роки встигло побувати кафе-баром.
Зайти до клубу, нажаль, не вдалося, оскільки там нікого не було, а приміщення було закрито.
На фото вхід у туалет. :)
Також тут є службові приміщення, кімнати яких розташовані по колу.
Ладно, давайте вже піднімемося до залів другого поверху.
Навіть на сходах лампи просто чумові. Такі ви точно ніде не купите.
Початок екскурсії. За задумом, відвідувач мав пройти експозиції музею по колу і спуститися на перший поверх тими ж сходами. Але у 90-х роках останній сегмент у цьому шляху було вилучено. Чому так сталося – незабаром дізнаєтесь.
Оформлення музею здійснювали 80 художників з різних міст України під керівництвом киян: архітектора А.Ф. Ігнащенка та художника А.В. Гайдамаки. Як бачите, все досі виглядає дуже по-сучасному та витриманим у єдиному стилі.
Можна сміливо сказати, що найбільшу цінність музею складають аж ніяк не експонати, а художньо-монументальне оформлення.
Свідоцтво про народження майбутньного письменника та макет будинку, у якому його родина жила до переїзду в Шепетівку.
Праворуч на фото виставка-конкурс малюнків учнів шепетівских шкіл, який організовано однією з місцевих компаній.
Серед наступних експонатів шкільний атестат юного Миколи та пара документів про діяльність більшовиків в Україні.
Незрозуміло, що має означати ця швейна машинка. Задум художника іноді важко розгадати.
Оскільки головна тема роману Островського – боротьба за встановлення Радянської влади, перші стенди оформлені в дусі Громадянської війни 1917-1922 рр.
Все ніби висить у повітрі. Дуже вражаюче. Кожен раз дивуюсь, який оригінальний та самобутній стиль оформлення.
Будьоновка – головний убір, у якому завжди уявляли Павку Корчагіна.
До речі, радянська влада настільки міфологізувала та прикрасила образ самого письменника, що він почав зливатися зі своїм літературним персонажем. Наприклад, російська частина Вікіпедії досі пише, що Микола Островський пішов на фронт добровольцем, отримав там важке поранення і так далі…
Це неправда. У 1920 році Микола Островський не воював під Львовом, а увесь цей час працював в буфеті шепетівського залізничного вокзалу. Слід визнати, він правдиво про це пише у своїй автобіографії. Товстий шар комсомольського гламуру нанесли на біографію письменника вже після його смерті та подавали довгий час це всій країні як правду.
А ось оформлення наступного стенду натякає, очевидно, на будівництво легендарної вузькоколійної залізниці у Боярці під Києвом. У епізоді книги про це теж є багато неточностей, але не слід забувати, що це художній твір і письменник має повне право трохи прикрасити. Втім, в радянський час культ книги Островського був настільки великим, що сюжет сприймався майже як документальна розповідь.
.
Загалом, роман “Як гартувалася сталь” не можна назвати шедевром, але читається він легко та цікаво. Обрали його комсомольською іконою на багато десятиліть не за літературний стиль, а за важке ідеологічне навантаження, яким просочена майже кожна сторінки роману.
В його сюжеті проявлялися ідеї, які дуже потрібні були для виховання радянської молоді: класова боротьба, демонізація усього національного та релігійного. Життя, згідно ідеї роману, треба насамперед присвячувати будівництву комуністичного суспільства.
Через те, що в романі Островського всі українці, які боролися за незалежність, представлені головорізами, покидьками та бандитами, з урахуванням нинішної політичної ситуації “Як гартувалася сталь” цілком могли б включити до шкільної програми.
Але тут є певна річ, що цього не дозволить зробити. На своїх сторінках Островський також вкрай негативно змальовував священників. А оскільки сьогоднішня регіонально-комуністична шантрапа давно та серйозно співпрацює з УПЦ МП, книга для школи не підходить.
Вид з вікна. За задумом я хотів сфотографувати з даху музею, але, оскільки директора не було, довелось попросити екскурсовода лише відкрити вікно.
Якісь артефакти радянської доби. На відміну від острозьких музеїв з їхніми старовинними книгами, історична цінність експонатів не дуже значна.
Реконструкція кімнати, де жив Микола Островський останні роки. На стіні висить карта Іспанії, в якій тоді почалась громадянська війна. Письменник любив слухати радіо та просив відмічати на карті лінію фронту.
Оформлення стендів плавно переходить від післявоєної реконструкції до індустріалізації 30-х років.
Видання книг, в тому числі різними мовами. Загальна кількість тиражів роману “Як гартувалася сталь” перевалила за 36 мільйонів примірників. У різні роки було відзнято п’ять фільмів за сюжетом книги: три радянських (у 1942, 1956 та 1975 рр.), югославський у 1988 році та китайський 20-серійний телесеріал у 1999 році.
Радянський кількасерійний телефільм 1975 року знімали в Шепетівці. Роль Павки Корчагіна віддали Володимиру Конкіну, який кілька років потому зіграв Шарапова у культовому телефільмі часів СРСР “Місце зустрічі змінити не можна”. Як згадують шепетівчани, у вільний від зйомок час Конкін любив ходити на шепетівські дискотеки. :)
А от китайські товариші до Шепетівки не доїхали – знімали в основному у Боярці. За свідченнями українських акторів, зйомки відбувались як на справжньому китайському конвеєрі – з 8-ми ранку до 10-ої вечора.
Хоча китайці потім і подарували комплект DVD Міністерству культури України з надією, що цей телешедевр перекладуть українською, цього, зрозуміло, ніхто у нас робити не став.
На тракторі під звуки музики.
Не знаю, скільки усьго бюстів Островського в музеї, але багато. А от патефон на стіні – дійсно креативно.
Так ніби і не скажеш, що це оформлювалося більше 30 років тому. Вигляд сучасної арт-інсталяції.
Стенд, присвячений рокам Другої світової війни.
Слід зауважити, що в сусідньому краєзнавчому музеї експонати більш цікаві. Тут, як бачите, головна цінність у художньо-монументальному оформленні та неповторній архітектурі.
Оформлення стендів поступово розповідає про 70-ті роки – часи будівництва та відкриття музею.
Супутник афігенний.
Символічний ключ від музею, перерізана урочиста стрічка з відкриття та брошури. Незрозуміло тільки, що означають ці дві рапіри.
Пам’ятні значки про музей та Островського. Колись тут десь був орден Леніна, але зараз його щось вже не видно. Хоча, можливо, просто не помітив.
Продуктовий набір космонавта. Оскільки з моменту відкриття музею у 1979 році минуло 33 роки, можна припустити, що на смак ці продукти краще не пробувати.
Взагалі, цілком можливо, колись частину музею віддадуть під якусь галерею. Як на мене, одну залу з експонатами про книгу та Островського треба залишити в сучасному стані, а в іншій залі замість цих чорних кубів з незрозумілими космічними сніданками відкрити галерею сучасного мистецтва.
Але при цьому обов’язково залишити художнє оформлення над всіма кубами – це найбільша цінність.
.
Останні стенди повинні нагадати відвідувачам музею про “будівництво століття” (на момент відкриття музею, звісно) – БАМ. Тема з Павкою Корчагіним у черговий раз знадобилася для стимулювання ентузіазму комсомольців при будівництві залізниці в Сибіру.
У квітні 1974 року Байкало-Амурська магістраль була оголошена всесоюзним ударним комсомольським будівництвом. Саме тоді починаєтся і будівництво музею та, очевидно, остаточно був затверджений архітектурний проект з темами експозицій.
Про БАМ в Шепетівці вже ніхто не згадує. Та й в Росії ця зілізнична гілка не виправдала всіх сподівань. Місто-столиця БАМу – Тинда давно стало депресивним, чисельність населення якого зменшилась з 62000 у 1989-му до 37000 у 2011-му. Але в Шепетівці, як бачите, пам’ять про комсомольський ентузіазм залишиться над цими стендами назавжди.
Останнє оформлення присвячено війні в Афганістані. Відразу кидається в око саморобність, незграбність та художній несмак. Все одно, що довірити малограмотному учню перемалювати Джоконду.
Очевидно, це кінець 80-х років чи початок 90-х. В будь-якому випадку це не автентичне оформлення. На моменнт відкриття музею з усіма експозиціями до початку радянського вступу в Афганістан залишалося ще півроку.
Останніми роками навколо постаті Островського з’явилась нова фішка. Він став взірцем для людей з обмеженими можливостями. Що цікаво, не тільки в Україні, але й в Росії. З 1992 року квартира-музей Миколи Островського в Москві перейменована на Державний музей-гуманітарний центр “Преодоление” (Подолання) імені М. Островського.
Хоча експозиція про письменника залишилась, сайт центру свідчить, що в основному його площі використовуються під виставки та різноманітні мистецькі заходи.
Музей Островського в Боярці теж перейменований на місцевий краєзнавчий. Лише в Сочі та Шепетівці все залишилось по-старому. Про Сочі важко щось сказати – там невеличкий будинок, де письменник жив деякий час. А в Шепетівці, самі бачите, монументальний гігант. Може колись і його профіль якось трохи змінять, але всьому всій час. Не за цієї влади.
До речі, на фото виставка робіт людей з обмеженими можливостями.
Останній сегмент у колі був на початку 90-х років вилучений з експозицій. Зараз тут находиться урочиста зала реєстрації шлюбів.
На мою думку, це було правильне рішення. Замість сірого Будинку культури, де реєстрували наречених до цього, шепетівчани отримали хоч якусь можливість доторкнутися у своєму житті до відмінного зразка справжньої архітектури та мистецтва, яким є будівля музею Миколи Островського.
Все. З музеєм треба прощатися. Через років п’ять обов’язково знову завітаю. Так що шукайте орден Леніна (це я жартую).
Коментарі