«Скільки ж тут яблунь, напоєних щедрим літнім теплом!»

Лише на перший погляд Черкащина – край унікальних шевченківських місць, української автентики, запаморочливих дніпровських краєвидів – здається віддаленою від Шепетівки. Утім, насправді навіть село Шевченкове, де Тарас Григорович народився (це місце не настільки «розкручене», як Канів, місце його вічного спочинку), можна відвідати й назад повернутися за добу.

…Шевченкове справляє враження «обжитого» й затишного поселення. У центрі – різні адміністративні й навчальні споруди, кілька крамниць, працюють кафе. Коли Тарас Григорович тут народився, село називалося Керелівкою. Навідалися сюди, бо хочемо побачити «об’єкти» Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка».

Нас «зустрічає» невеличкий придорожній монумент Тарасові-юнаку. Це коли йому, так би мовити, тринадцятий минало і пас ягнята за селом. До речі, вівчарством у ХІХ столітті українці займалися масово, ця справа давала хороші прибутки. Тож коли це знаєш, чужі упередження про «народ свинопасів» можуть розсмішити. До речі, «палицю» та «ягня» з пам’ятника у 2015 році поцупили невідомі, тож їх тут, вочевидь, замінили репліками.

Неподалік центру села видніється могила батька Тараса – Григорія Івановича Шевченка. Він помер, коли Тарасу було 11 років. Багато літ мине відтоді, як Тарас разом із молодшим братом Йосипом упорядкують могилу батька. Поховання це було на цвинтарі. Проте за радянських часів його зруйнували. Неподалік спорудили школу.

Стара церква у селі Шевченковому не збереглася. Знаємо, що неподалік неї знаходилася хатина, яку Яким Бойко придбав для родини свого зятя Грицька Шевченка. У цей дім потім влучила блискавка й він згорів.

Зараз на місці хати – пам’ятник Тарасові Григоровичу.

Паркуємося біля музею. Його споруда порівняно нова, зведена у 1930-х. Складається з п’яти кімнат, із яких можна подивитися лише дві.

Експозиція містить чимало цікавинок. Ось – прижиттєве видання шевченкових «Гайдамаків». Далі – стенд із світлинами села Керелівки більш як столітньої давнини. Є стіл, змайстрований Грицьком Шевченком.

Звісно ж, можна побачити, як виглядали батьки Тараса Шевченка, його велика родина. Тут і автопортрет письменника, вишиванки із ним.

Покидаємо музей і йдемо до Шевченкової хати.

Поріг її високий, тож при вході треба схилити голову. Поринаємо у затишну оселю. Навряд чи колись вона була настільки прибраною і доглянутою, хіба що по святах. Бо ж: гамір, діти, повно роботи. Але зараз тут спокійно, пахне запашним сіном. Рушниками уквітчані вікна, накриті скатертиною стіл і скриня…

Поряд – садок Тарасового батька. Так, це туди у дитинстві Тарас Григорович так часто втікав і потім згадував, що не рівня тому саду навіть Петергоф.

У цьому саду є могила матері малого Тараса, Катерини. Її не стало, коли йому було усього 9 років. Померла жінка у серпні 1823-го, сорокарічною. Катерина заповідала бути похованою у саду на своєму обійсті. Через це діти мали можливість частіше бувати на могилі матері. Отой образ матері Тарас пронесе через усе своє життя. Бо батько уже в жовтні того ж року приведе додому мачуху, а та, маючи своїх трьох дітей, не змогла стати доброю до чужих. У головах похованої Катерини Бойко (Шевченко) завжди ріс кущ калини.

Скільки ж тут яблунь, напоєних щедрим літнім теплом! Дерева переважно нові. Адже, коли прийшла радянська влада, повирубували селяни свої неймовірні сади, бо не змогли платити непосильні податки. «Нове» колгоспне життя стало їм ще гіршим, ніж панщина.

Заходимо до єдиної вцілілої тут старовинної хати. Споруда, що датується кінцем XVIII століття, належала дякові Совгирі. Саме у нього малий Тарас навчався грамоти. Нині цей дім накритий скляним куполом.

Ох, і вгрузла хата у землю. Час невблаганно йде…

Не від добра Шевченки поверталися до Керелівки. Тут пройшли дитячі й ранні підліткові роки Тараса, тут він робив перші кроки у малюванні. Вугликом малював по стінах, лавах, на столі. Побачене у селі Тарас Григорович «пронесе» через багато своїх творів. Навіть хату запалюватиме саме ту, з Керелівки, хоч вона і не дійшла до наших часів.

…Канів. Щоб потрапити на Тарасову гору, де похований письменник, треба здолати понад 340 сходинок. Це все одно, що на 12 поверх піднятись. Але воно того варте. Там, нагорі, вам відкриються вражаючі краєвиди. Видно і Дніпро, і «кручі».

Це зараз сюди може прийти кожен. А на сторіччя від дня народження Шевченка, у 1914 році, російська влада не пускала на Тарасову гору нікого. Місце поховання письменника оточили озброєні жандарми.

Відкриваємо двері музейного приміщення. Колись його спроектував видатний український архітектор Василь Кричевський, однак влада країни Рад швидко позбавила споруду неповторності. У 2010-х, за часів Януковича, зробили капітальний ремонт музею. Втім, «напартачили», тож довелося багато що переробляти.

Усі найбільші цінності, які раніше експонувалися у нижній, підвальній “кімнаті”, нині сховано, бо йде війна. У верхніх залах – виставки художників. Багато екскурсій, тіснота.

Тож «вириваємося» на свіже повітря і прямуємо туди, де розміщувався перший музей, прозваний Тарасовою світлицею. У цьому будиночку, в окремій кімнатці, майже півстоліття мешкав наглядач могили Ядловський, аж по 1933 рік.

Тарасова світлиця на Тарасовій горі колись була першим музеєм. Кажуть, що Леся Українка власноруч вишивала для неї рушники. Хоча й хворіла тоді, у 1880-х, але із замовленням Одеської громади впоралася. Нині у світлиці пахне сонцем і сіном, затишно і дуже спокійно.

Саме тут, у Каневі, колись існував і чернечий монастир, де доживали віку українські козаки. Вічний спочинок у цих місцях знайшов й Северин Наливайко.

Робимо ще кілька світлин і… ловимо себе на думці, що йти звідси не хочеться.

Проте спускаємося звивистими стежками з шевченківських місць Канева у його центр і просимо жіночок, котрі сидять на зупинці, посунутися, бо хочемо сфотографувати стенд із мапою міста. Ті дивуються, але  прохання виконують.

Уже за якусь хвилину вони зникнуть у автобусі й місто цілком спорожніє. Субота, підвечірок. Ми, так і не повечерявши, вертаємось на залізничний вокзал, аби встигнути на вечірній поїзд додому.

Руслана МАРЦЕНЮК, спеціально для «Шепетівського вісника», Черкаська область.

Як їхати до Шевченківських місць

У Шепетівці зупиняється щоденний пасажирський поїзд Івано-Франківськ – Черкаси. О четвертій ранку сідаєте на нього, а через 7 годин виходите у Корсуні. Звідти до Канева – ще десь 60 кілометрів їхати автобусом чи машиною. Із протилежного боку – село Шевченкове. Туди шлях коротший на третину.

Ввечері, о пів на восьму, з Корсуня відправляється потяг Черкаси – Івано-Франківськ. Повернення до Шепетівки забирає трохи більше шести годин. Відтак, на всю подорож йде неповна доба.