Розділ Суспільство

Герой Січового Стрілецтва Іван Андрух

Автор Олександр Лукашук Дата29 серпня 2021

29 серпня 1921 р., після кількох допитів та смертного вироку більшовицького трибуналу, відійшов у вічність український військово-політичний діяч, командир полку Дієвої армії УНР, співзасновник Української військової організації Іван Антонович Андрух. Сотник Січових Стрільців не один раз відвідував Шепетівку, у серпні 1919 р. брав участь у наступальних операціях армії УНР на шепетівському напрямку. Останній раз Іван Андрух відвідав Шепетівку наприкінці квітні 1921 року. Звідси він від’їжджав до Польщі на зустріч з С. Петлюрою, Є. Коновальцем та Ю. Тютюником.

Народився Іван Антонович 25 березня 1892 р.(За іншими даними 1896 року) в селі Болестрашичі, Перемишльського повіту в Галичині (тепер — у складі Польщі) в сім’ї Пелагії й Антіна Андрух. Навчався в класичній гімназії в Перемишлі. Після її закінчення Іван вступає до Львівської політехніки, але закінчити її не встиг у зв’язку з початком І світової війни. Саме тоді, у 1914 році, він був викликаний до австро-угорської армії, вступив до Легіону Українських Січових Стрільців. За бойові заслуги був нагороджений Медаллю за Хоробрість 2-го класу та підвищений до рангу підхорунжий Легіону УСС.

На початку вересня 1916 р. у бою на горі Лисоня (неподалік від Бережан) отримав поранення й потрапив до російського полону. Утримувався в концтаборі для військовополонених в Царицині та Дубовці (нині — Волгоградська область).

Після Лютневої революції і поваленням самодержавства, 25 листопада 1917 р., з ініціативи Є. Коновальця в Києві, із полонених-українців австрійської армії розпочалося формування Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців. 18 січня 1918 р. підхорунжий І. Андрух разом з іншими полоненими-галичанами прибуває в Київ, стає одним із старшин куреня СС. В цей час його підвищують до звання чотар. Під час першої більшовицько-української війни курінь СС зарекомендував себе як один із найбоєздатніших і найдисциплінованіших частин української армії.

У березні 1918 р. курінь був розгорнутий в полк Січових стрільців, а Іван Андрух очолив одну із сотень.

За часів Гетьманату німецькі війська роззброїли Січових Стрільців і ця формація фактично припинила своє існування. І. Андрух і ще близько 700 стрільців несуть службу в Окремій Запорізькій дивізії генерала О. Натієва. В цей час він служить у бомбометній сотні 2-го Запорізького полку Армії Української Держави. Згодом очолює 3-ю кулеметну сотню цього ж полку.

Наприкінці вересня 1918 року, після дозволу гетьмана Павла Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців Армії Української Держави, Іван Андрух на чолі своєї сотні виїхав до Білої Церкви, місця формування загону. З кінця листопада 1918 року командував куренем 1-го полку Січових стрільців військ Директорії з яким брав участь у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського.

В 1919 р. І. Андрух займає посаду начальника штабу 1-ї дивізії Січових стрільців. Під час бою з більшовицькими військами під Бердичевом був важко поранений, через що не зміг прийняти участі в оборонних боях за Шепетівку. Після одужання, у серпні 1919 року, вже як командир 1-го полку Січових Стрільців, брав участь у наступальних боях проти більшовицьких військ в районі Шепетівки, Новоград-Волинського. У середині вересня 1919 року 10-а дивізія, в складі якої перебував 1-й полк І. Андруха, відійшла до Полонного, де перебувала до середини жовтня. Згодом, вона була передислокована в район Жмеринки, де брала участь в бойових операціях проти денікінців від Вапнярки до Старокостянтинова.

Після розпуску формації Січових стрільців у грудні 1919 р. Андрух перебував в таборах інтернованих українських вояків в Луцьку. Згодом, полковник Євген Коновалець добивається того, щоб частину старшин Січових Стрільців звільнили з правом виїзду до Чехо-Словаччини. Так, Іван Андрух опиняється в Празі, де навчається в Політехнічному інституті. Одночасно вступив до української бригади в німецькому Яблонному. Тут він проводить організаційну роботу серед українського вояцтва, зокрема в напрямку продовження боротьби з більшовиками. В цей час І. Андрух належить до найближчого оточення команданта корпусу УСС, полковника Є. Коновальця. Він стає одним із засновників Української Військової Організації, його призначають крайовим командантом УВО на Східних Українських Землях.

Восени 1920 р. Іван Андрух, під псевдонімом Авраменко, виїжджає в Наддніпрянську Україну для підняття повстання проти більшовиків. Проживав у місті Київ і працював чиновником у Райсоюзі. А вже в березні 1921 р. він стає одним із засновників Всеукраїнського Центрального Повстанського Комітету, головою якого був Іван Чепілко. Від імені комітету Іван Антонович їздив за кордон, зустрічався з С. Петлюрою та Ю. Тютюнником, а ще був ініціатором створення Військової Організації Січових Стрільців (згодом перейменована в УВО) в Другій київській школі «червоних старшин».

В кінці червня 1921 р., через зраду одного з членів «ЦУПКОМу» Олександра Грудницького «Вернигора», органи ВУЧК викривають Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет й жорстоко карають його учасників. 28 серпня 1921 року 130 осіб отримують різні міри покарання, 45 — засуджені до розстрілу. Серед страчених за участь у «Цупкомі» був також 25-річний сотник І. Андрух. Наступного дня вирок був виконаний в підвалах Лук’янівської в’язниці. Ймовірно всіх учасників Всеукраїнського Центрального Повстанського Комітету, в тому числі Івана Антоновича Андруха, було захоронено в братській могилі Лук’янівського кладовища в Києві. Так згасло життя патріота України, Героя Січового Стрілецтва Івана Андруха.

Реабілітований 29 липня 1996 року.

Науковий співробітник Музею пропаганди Олександр Лукашук