Від дерев’яного затишку до кам’яного неокласицизму
Ще у середині XIX століття Плужне мало зовсім інший вигляд. Завдяки малюнкам віденського майстра Генріха Пеєра, ми знаємо, що первісна садиба князів Яблоновських була одноповерховою та дерев’яною. Це був класичний «старосвітський» двір під високим ламаним дахом, оточений суворим французьким парком, де з 1740-х років панував спокій та розмірений лад.
Справжня архітектурна революція почалася, коли маєток перейшов у власність графа Бенедикта Емануеля Тишкевича. Новий власник вирішив створити тут неокласицистичний шедевр. Палац спроєктували на мисі, який з трьох боків обіймали води штучного ставу. Завдяки цьому рішенню будівля здавалася островом, що велично підіймався над дзеркальною гладдю води.
Цікавий факт: Граф Бенедикт Тишкевич був не лише меценатом, а й одним із піонерів світової художньої фотографії. Він мав професійні студії в Парижі та Литві, а його роботи отримували золоті медалі на виставках у Філадельфії. Ймовірно, він особисто фіксував інтер’єри Плужного на фотоплівку, що було неймовірною технологічною розкішшю для того часу.
Архітектурний силует та «Маяк» для гостей
Палац у Плужному, увічнений на літографіях Наполеона Орди, вражав продуманістю деталей:
- Домінанта: Чотириярусна оглядова вежа з плоским дахом. Вона слугувала не лише прикрасою, а й орієнтиром — її було видно за багато кілометрів, і вона працювала як своєрідний маяк для гостей, що під’їжджали до маєтку.
- Фасад: Глибокі лоджії, парадні сходи у кілька десятків сходинок та велика тераса на колонах, що спускалася прямо до води.
- Ландшафтний парк: Старий французький сад за Тишкевичів перетворився на пейзажний парк англійського типу. Тут росли рідкісні екзотичні дерева, а алеї були продумані так, щоб з кожної точки відкривався новий вид на палац та став.
Скарбниця мистецтва та «Чорний лицар»
Плужне було не лише житлом, а й справжнім музеєм. Сюди з Кривина перевезли знаменитий архів Яблоновських та одну з найкращих нумізматичних колекцій краю. У залах, серед рідкісних стародруків, на відвідувачів споглядав із полотна князь Владислав Яблоновський, одягнений у чорний стрій лицаря-храмівника (Мальтійського ордену).
Маловідомий факт про врятовані цінності: Хоча більшість майна загинула, частина унікального архіву та деякі стародруки завдяки зусиллям родини та істориків пізніше потрапили до Національної бібліотеки у Варшаві та Кракові. Це дозволило дослідникам бодай частково відновити історію роду Яблоновських.
Духовний центр: Костел Святого Антонія
Невід’ємною частиною палацового ансамблю був костел Святого Антонія Падуанського, зведений ще Яблоновськими. Він слугував родовою усипальницею. Це була велична споруда, що доповнювала архітектурний ландшафт села. На жаль, у радянські часи храм розділив долю палацу — його було понівечено та перетворено на господарське приміщення, що призвело до втрати внутрішнього оздоблення та поховань.
Кінець величі: 1919 рік
Кінець золотої доби Плужного був раптовим і жорстоким. У 1919 році більшовицькі загони вдерлися до маєтку. Палац, який будувався десятиліттями, пограбували за кілька днів. Те, що не змогли винести, — нищили на місці. Палац підпалили, і він кілька днів палав над ставом, ставши символом загибелі шляхетської культури Волині.
Письменниця Зофія Коссак-Щуцька, яка була свідком занепаду волинських маєтків, у своїй повісті «Пожежа» залишила пророчі рядки:
«…гордовите Плужне Тишкевичів підносить до неба обпалені стіни ніби рамена скривдженої людини. Це все — є наш край, який треба залишити… Відійдемо, але на прощання поберемо вічну віру і любов тієї землі».
Пізніше радянська влада остаточно стерла залишки величі: руїни стін розібрали на будівельні матеріали для місцевих господарчих споруд. Сьогодні на місці палацу — лише порожнеча, але історія Плужного продовжує жити як символ втраченої цивілізації, де колись перетиналися європейське мистецтво, лицарські традиції та висока естетика.
