Сповідь на камені

У навчальних закладах безліч гарних чудових малюнків, сувенірів, декори, соняшники, мальви, ясне сонечко, ставки, мальовничі хатки, стрункі тополі… А за вікном – Гриців. Селище біля двох величезних замулених забруднених сміттям, побутовими стоками калюж – ставків.

Центр села, пам’ятка природи Хоморські граніти. Помиляєтеся, мийка автомобілів. Якась дивна прачечна, де сиплеться примітивний пральний порошок у річку. Дітям, які купаються і тисячам тисячам людей, які живуть вниз по течії. Дивна манія чистоти. 

І ще застолья (пікніки) після яких не треба прибирати, навіть мити посуд, просто все залишається там. Чомусь селищна рада окрім турботи про багатодітних сімей, пристарілих жителів ще й дитсадок, лікарня, повинна прибирати за бенкетами. За здоровими, повнолітніми, досить сильними дядьками у яких радісне життя: пиво, горілка, шампанське, шашлики…

Може я видумую? Гляньте у куші, а то просто під ноги. І що , дитячі іграшки?... 

А ще у селі популярні вогнища, в яких палять пластик. Та все це дрібниці у порівнянні з хімізацією навколишніх полів. І все це в річку, ставки, калюжі, в грунтові води, колодязі, в борщ та дитячу кашу. Ви голосували за політичну силу, яка і надалі обіцяє вас отруювати не фекаліями якимись, а витонченою хімією, яка викручує ДНК. 

Не об’їзну дорогу роблять, а у центрі поремонтували, щоб далі ту ж дорогу товкти, шумлячи, димлячи, пилячи людей, які нічого не мають до їх хімічних бізнесів. Спочатку землю хитро, нишком видурили в селян, а після її отруюють разом з водами наземними і підземними. І ще створюють образ успішних, багатих і великодушних, лізучи у політику. Хоча уже і горобцям відомо: політика і бізнес, - це суміш огидна. 

Справжні політики повинні витягувати, вискубувати із великого нахабного бізнесу кошти для людей. Бізнес повинен жахатися політиків. Бізнес і політика це різне, протилежне. Бізнес – це егоїзм. Політика в демократіях – це служити середнім людям. Тим, хто не маніпулює, не робить оборудок з землею, майном, грошима, а своєю працею, творчістю створює матеріальні блага. Тих, хто закладає основу добробуту та високої якості життя. 

І ви думаєте, що це усі жахи? Є дещо гірше, – це пасивність людей. Навіть освічених, навіть інтелігенції. Не бажають організовуватися в громадські організації, ні на які збори не збереш. Усі такі скептики, усі такі терті. Чи може їх витончені смаки не терплять якихось провінційних самопальних лідерів? Тут я згоден – усі ми не столичні люди. Там відбір кращих із мільйона, а тут що є, те є. Та все ж нам потрібно організовуватися, вислуховувати один одного, вчитися один в одного, вникати у справи, проблеми. Бо ми можемо стати гіршими ніж провінціали, - ми можемо перетворитися в темне бидло, якому все рівно. Ознаки якого уже спостерігаються зараз.

Настає час. Якщо ви собі не потрібні, то ви нікому не потрібні. Самі робіть собі владу. Або, як колись, що подадуть зверху. Або як зараз. Де більше зомбуючої реклами, присмаченої подачками. Це легко. Лежимо, чи сидимо і пасивно приймаємо щось, що ласкає уяву. А потрібно активно йти, діяти, дискутувати, вислуховувати, самому захищати свій погляд на проблему і у напрузі виборювати своє. Якщо ж усе буде як є, світ піде далі вперед, і нам залишиться тільки нарікати на владу в Києві, на місцях, на всесвітню змову, подружню зраду, тільки не на себе. Усе, що в світі напрацьовано, буде проходити мимо, бо кому потрібні ті, хто сам собі не потрібний. Багато сіл на Україні виглядають уже не «по-українськи», а «по-європейськи». А ми застряли совдепівськими пенсіонерами у часах брежнєвських між розваленим Леніним і якимось дебелим танком у центрі села. 

Маленький приклад – лісове озеро. Ми отримали невеликий тендер з умовою розвитку. Ми ж левову частку зусиль тратимо на підтримку чистоти. Хто захоче нам допомагати? Якщо усе йде на прибирання за здоровими дядечками, які везуть на свої гулянки масу скла, пластику і не просто, а в перемішку зі смердячими об’їдками. З владою важко мати справу, це як граніт сірий і непохитний… В документах числиться «кар’єр». Та насправді зараз це не кар’єр – це справжнісіньке озеро. Вода сягає родючого грунту. Є маленький струмок, що витікає з озера. Це не кар’єр, де вода десь там, внизу, над якою нависає десятиметрова товща каміння… Там відпочивають усі школярі, там жінки з малюками плескаються. Це громадське місце. Де не палять, не п’ють спиртне, де неприпустима нецензурна лайка і зеківський шансон не горланить з хриплих динаміків. Лісове озеро – це храм природи і поводитися тут треба, як у храмі.

Владу заклинило на віки-вічні. Кар’єр. Не підлягає, не позволяє… Копошіться далі, хробаки… Може б ми взялися. Є багато людей, які раді добру справу підтримати. Та з однієї сторони – темне бидло зі своїми мензурками, а з другої – імпотентна влада. Бидло треба наказувати. Владу ж треба розумно вибирати. І усією громадою контролювати та наглядати. Як відповідальні батьки наглядають за дітьми і добрий господар контролює нанятих працівників.