Репресії та цензурні переслідування української культури в Росії у другій половині XVII–XVIII століть були провісником дискримінаційних законів ХІХ століття: Валуєвського циркуляра 1863 року і Емського указу 1876 року, які забороняли вживання української мови на сторінках художніх творів, наукових праць, у театрі тощо.
Валуєвського циркуляр
Валуєвський циркуляр був таємним розпорядженням російського уряду про заборону друку літератури українською мовою. Після остаточного знищення царатом української державності (ліквідація гетьманського правління, зруйнування Запорозької Січі, самостійної правової системи в Україні, запровадження загальноросійського адміністративно-територіального устрою та ін.) вищезгаданий циркуляр, автором якого був міністр внутрішніх справ П. Валуєв, засвідчував колоніальне політичне становище України.
Як стверджує історик права Валерій Чехович, самодержавна Росія за допомогою циркуляра продовжила політику зросійщення і репресій, поставивши не лише авторське право, а й українську культуру поза законом. До друку українською мовою дозволялися лише твори красного письменства. Випуск навчальної літератури та інших книжок було заборонено.
Царська цензура під різноманітними приводами обмежила друкування навіть художньої літератури. Було закрито недільні школи, газету «Чернігівський листок», адміністративних репресій зазнали О. Кониський, П. Чубинський, П. Єфименко, В. Лобода, С. Ніс та інші українські діячі.
Емський указ
Наступним актом лінгвоциду стало підписання 30 травня 1876 року Емського указу російським царем Олександром ІІ у м. Емс про заборону друку та поширення книжок українською мовою. Цей акт називають також «указом Юзефовича», помічника куратора Київського учбового округу, який надіслав цареві доповідну записку про так званий український рух, у якому він вбачав «замаскований соціалізм» і «неприховане зазіхання на державну єдність Росії».
Прийняття ганебного антиукраїнського Емського указу стало справжнім російським дикунством на тлі європейської цивілізації. Мета − знищення української культури, мови та національної ідеї, перекреслення факту існування 25-мільйонного українського народу.
Про це свідчать витяги із указу:
«І. Не допускать ввоза в пределы Империи, без особого на то разрешения Главного Управлення по делам печати, каких бы то ни было книг, издаваемых за границею на малорусском наречии.
2. Воспретить в Империи печатание, на том же наречии каких бы то ни было оригинальных произведений или переводов…
…6. Усилить надзор со стороны местного учебного начальства. чтобы не допускать в первоначальных училищах. преподавания каких бы то ни было предметов на малорусском наречии.
7. Очистить библиотеки всех низких и средних училищ в малороссийских губерниях от книг и книжек, воспрещаемых 2-м параграфом настоящего проекта.
8. Обратить серьезное внимание на личный состав преподавателей в учебных округах Харьковском, Киевском и Одесском, потребовав от попечителей сих округов именного списка преподавателей с отметкою о благонадежности каждого по отношению к украинофильским тенденциям и отмеченных неблагонадежными или сомнительными перевести в великорусские губернии, заменив уроженцами этих последних.»
Також було закрито українські громади, припинив діяльність Південно-Західний відділ Російського географічного товариства у Києві, заборонено видання газети «Київський телеграф», усунено від роботи професорів Київського університету М. П. Драгоманова, Ф. К. Вовка, М. І. Зібера.
Вищезгаданий указ став черговим актом шовіністичної політики російського самодержавства, спрямованої на посилення національного гноблення українського народу.
Його реалізація супроводжувалася новими репресивними заходами:
- 24 лютого 1881 року заборонено друкування статей, у яких писали про необхідність відзначення пам’яті Т. Г. Шевченка, а також про викладання у народних школах і виголошення церковних проповідей українською мовою;
- 21 грудня 1885 року і 24 грудня 1889 року заборонено друкувати українські твори «кулішівкою»;
- 30 березня 1889 року визначено порядок внесення змін до каталогу заборонених українських творів «злочинного змісту» (каталог складено 1889 року);
- 10 серпня 1890 року та 12 липня 1891 року посилено вимоги щодо неухильного дотримання правил російського правопису під час видання українських творів;
- 10 січня 1892 року заборонено переклад українською мовою російських творів і посилено цензуру щодо української літератури.
До речі, Емський указ так і не було офіційно скасовано. Він утратив чинність лише 17 жовтня 1905 року з виданням так званого «Маніфесту громадянських свобод» уже Миколою II.
Незважаючи на усі спроби імперців і більшовиків, українська мова не лише вижила, а й стала державною після відновлення незалежності України. Однак українофобія з боку сучасної Росії нікуди не зникла. Лише на території РФ проживають кілька мільйонів українців, але вони не мають можливості ані навчатись в українськомовних школах, ані відвідувати українські культурні центри. Також під прикриттям захисту «прав рускагаварящіх» росіяни намагаються захопити якомога більшу частину нашої держави та придушити українську мову і культуру, як це було здійснено у Криму та на Донбасі.
Нинішній президент Росії фактично повністю копіює вчинки царя Олександра II, який легалізував придушення української культури, мови та національної ідеї. У ХХІ столітті Україна знову зазнає мовних репресій, на тимчасово окупованих територіях повторюються події минулих століть, відбувається знищення української мови та писемності: рашисти спалюють бібліотеки та знищують україномовні книги, запроваджують навчання російською мовою, а також її офіційне використання. Наприклад, нещодавно радник мера Маріуполя Петро Андрющенко заявив, що окупаційна влада міста скасувала літні канікули для школярів, щоб вони протягом цього часу проходили навчання за російською програмою.
Переконані, коли повернено свої території, то вдасться знову відновити використання української мови.
Музей пропаганди
