І якщо яскравий футбольний спалах Джумбера згаснув разом із його творінням, то Романов після Темпу непогано грав у Запоріжжі, а згодом залишив по собі значну спадщину в Житомирі. Про димові шашки в роздягальні у Мукачевому, образу Джумбера та зцілення після промови Секеча – в інтерв’ю Юрія Романова для Футбол 24.
"Охороняв секретний об’єкт, звідки Гагарін стартував у космос"
– Працюю дитячим тренером з 2001 року, – каже Юрій Володимирович. – Фактично одразу після завершення кар’єри обрав цей фах. 1998-го я зазнав травми хрестоподібних зв'язок, зробив операцію. Намагався ще повернутися у футбол, але наступного року вирішив закінчити.
– У вас була ціль стати дитячим тренером?
– Так, я мав таку мету. Трохи селекціонером попрацював у Поліссі, але потім став тренером.
– Вас насамперед знають завдяки роботі з Данилом Сіканом, якому ви дали дорогу у великий футбол. Хто з ваших вихованців ще міг піти його шляхом?
– Більше на такому рівні не заграв ніхто, хоча цікавих хлопців вистачало. Данило поїхав з Житомира у Карпати, кар’єра пішла у правильному напрямку. Я радий, що Сікан обрав цей варіант. Йому карпатівський стиль був близьким. У мене грав ще один хлопець з великими перспективами – Андрій Островський. На жаль, він рано закінчив кар’єру, почав працювати у ДЮСШ Полісся тренером. А з перших днів повномасштабного вторгнення Андрій пішов захищати Україну. Також відзначу Дениса Бланка, який зараз грає у футзал за кордоном. Він теж мав серйозний потенціал.
Сікан і Романов
– Коли ви згадуєте свій старт у футболі, то розумієте, що вам бракувало належної освіти?
– Я й не мріяв стати футболістом. Народився у Новограді-Волинському, невеличкому містечку, яке нині Звягелем називається. У 10-му класі я почав їздити в Житомир, брав участь у футбольних турнірах, але все змінила армія. Мене обіцяли відправити у спортроту в Бердичеві, проте я опинився на Байконурі, де ракети запускають.
– Футбольного м’яча взагалі не бачили?
– Охороняв секретний об’єкт поруч із майданчиком, звідки Гагарін стартував у космос. Два роки без жодного натяку на футбол. Прийшов з армії і зібрався вступати у політехнічний інститут до Києва. Мій перший тренер почав відмовляти: "Який політех? Давай у педінститут в Кам’янець-Подільський. Гратимеш у команді на колективи фізкультури". І він мене переконав. Потрапити у серйознішу команду було нереально. За географічно найближче – хмельницьке Поділля – грали такі кити, як Степан Юрчишин та Анатолій Саулевич. Ну куди мені?
– Ви навіть не спробували себе там?
– Микола Шершун, батько Богдана, влаштував мені перегляд у команді Мирона Маркевича. Проте у Поділля я не пробився і на додачу захворів, тож повернувся до навчання – я був студентом четвертого курсу. Згодом мені влаштували ще один перегляд – цього разу в Теофіполі. У цей райцентр на Хмельниччині мого друга Євгена Рибака покликав Леонід Ковалець, старший брат Сергія.
– У Теофіполі ви лише у футбол грали?
– Ми з другом Женею виступали на КФК, але водночас нам запропонували попрацювати вчителями фізкультури у вільний час – так тривало півтора року. То була звичайна теофіпольська школа. Мені на той момент було 25 років і зрозуміло, що про професійний футбол я не думав.
"Хочеш, замість грошей "Запорожець" піджену?", – пропонував Джумбер"
– Далі була Шепетівка?
– Мені про цей варіант розповів той таки друг Євген: "У моїй рідній Шепетівці з’явився цікавий чоловік на ім’я Джумбер, власник будівельного кооперативу. Поїхали, нехай подивляться на нас".
– У Шепетівку їхали без жодних сподівань?
– Там організували виставкову гру, де переглядали футболістів ледь не зі всієї Хмельницької області. Я відіграв непогано, тож мені запропонували залишитися. Я познайомився з Джумбером Нішніанідзе і зрозумів, що це людина, яка любить футбол. А його брат Шота дуже прихильно ставився до мене, тож у Темпі я почував себе максимально комфортно.
Джумбер Нішніанідзе (ліворуч)
– Джумбер – постать, про яку варто було б написати книгу. Що б ви хотіли про нього у цю книгу додати?
– Він був порядним керівником, щедрим, виконував усе обіцяне. Пригадую, як привіз у Шепетівку десять іномарок. Серед них і "Опель" для мене. Квартиру однокімнатну мені дав. Якось за сезон Джумбер пообіцяв мені певну суму – умовно 25 тисяч купонів. "Хочеш, я тобі замість грошей "Запорожець" піджену? Він більше коштує", – запропонував Нішніанідзе. Машину я отримав, але їздити на ній не планував. Мій друг Євген вирішив відкупити цього "Запорожця". На отримані гроші я придбав собі холодильник. Залишив на кілька днів на стадіоні, а коли прийшов забирати, то холодильника не знайшов. Сперли! (Сміється)
– Як ви розійшлися з Джумбером?
– Не дуже добре. Коли команду очолив Леонід Ткаченко, то я втратив місце у складі. Хоча до цього йшов серед найкращих гравців ліги за оцінками в газеті "Український Футбол". Новий тренер приїхав зі своєю партією гравців, тому це не заважало позбавити мене, капітана, місця у старті. Поїхали на збори, усі поєдинки сиджу на лавці. Під кінець зборів Джумбер запитав Ткаченка, чому я не граю. Тренер поставив мене у склад на перший матч сезону 1993/94 проти Таврії. Відтоді я почав у Ткаченка стабільно грати, але відчуття того, що так триватиме тільки до першої помилки, не покидало.
– Де ви провалилися?
– У Донецьку з Шахтарем. Я діяв на позиції останнього захисника, віддав неточний пас, ми пропустили гол. Після моєї помилки було ще кілька передач, але формально мене можна було звинуватити. Майже одразу я втратив місце в основі. Зрозумів, що мій час настав. А тут якраз Арсен Аваков поїхав у запорізьке Торпедо: "Надєїн на тебе чекає, приїжджай". Я підійшов до Джумбера, отримав останню зарплату і сказав йому про своє бажання піти.
– Президент образився?
– Я пояснив, чому хочу залишити команду. Однак Джумбер, мабуть, мене не зрозумів.
– Ви більше не бачилися до його смерті?
– У Житомирі якось перетнулися. Потиснули руки одне одному та й усе.
"Підеш туди – вб’ють. Залишишся тут – задихнешся"
– Разом із Темпом ви пройшли шлях від обласної команди до представника Вищої ліги, який завершив сезон на 9-му місці. Хто з футболістів шепетівської команди вас найбільше вразив?
– У Темпі в різні періоди вистачало сильних виконавців: білоруси Георгій Кондратьєв та Сергій Гомонов, грузинські брати Капанадзе, а ще Сергій Скаченко та Арсен Аваков.
– У чому, на ваш погляд, унікальність Капанадзе?
– Фантастична робота з м’ячем, удари з обох ніг, класна психологія: спокійні, врівноважені. Пригадую, як їх тільки-но привезли, відпрацьовуємо удари на тренуваннях. Джумбер стежить за процесом з трибун і тільки вигукує: "Давайте на найкрасивіший гол! 100 доларів переможцю". Автанділ і Таріел таке витворяли! Ловили м’ячі у повітрі та били і правою, і лівою. Я не міг повірити – що за футбольори приїхали?
– Який тренер для Темпу зробив найбільше?
– Іштван Секеч. Неймовірний мотиватор, великий авторитет. Одного разу я відчув біль у пахових кільцях. Джумбер повіз мене у Москву, в ЦІТО. Там запропонували зробити операцію. Проте існував ризик супутніх проблем для здоров’я. Я відмовився, вирішив терпіти біль, хоча це доволі складно – ні кашляти, ні чхати спокійно не можеш. У такому стані готуюся до першого матчу з Приладистом, нашим конкурентом за вихід у Другу лігу. "Називаю тебе у складі, а ти після розминки скажеш мені, як почуваєшся. Якщо буде погано, внесемо корективи", – запропонував Секеч.
– І як?
– Іштван Йожефович видав таку промову на установці, що я забув про біль. Там звучало і про те, що "танки мають літати", і про те, що це "наш останній бій". Ну він умів правильні слова підібрати. Я вийшов на поле, руки трясуться від хвилювання, але біль минув. Просто щезнув безслідно. Відтоді пахові кільця мене ніколи не турбували і я дотепер не можу пояснити цей феномен. Відзначу ще одного наставника Темпу – Сергія Доценка, екс-гравця Динамо 70-х. Мабуть, це перший тренер у моїй кар’єрі, який детально пояснював тактику. Це тепер на дошках усі схеми малюють, а 1993-го про це можна було тільки мріяти. Доценко заборонив бити по горобцях, навчив мене правильно розпочинати атаки.
– Виступи за Темп на аматорському рівні вам чимось запам’яталися?
– Найцікавіше було, коли ми зі згаданим Приладистом боролися. Поїхали у Мукачево на вирішальний матч. На трибунах – аншлаг, але Роман Григорчук забиває переможний гол і Темп виграє 1:0. Я щасливий дякую за гру суддям, вітаюся з капітаном Приладиста Віктором Мокрицьким, моїм земляком зі Звягеля. Дивлюся у бік роздягалень, а там мої партнери пробігають через коридор з мукачівських вболівальників, котрі починають їх бити. А я ж останній на цьому шляху. "Все, приплив", – думаю.
– Як рятувалися?
– Дивом встиг проскочити у роздягальню. Ніхто особливо не святкував, але ми почувалися щасливими, що всі в безпеці. "Відійдіть від вікна", – раптом скомандував Секеч. Ця вказівка пролунала вчасно, бо невдовзі до нас залетів камінь, а за ним димова шашка. Її хтось з пацанів встиг викинути, але слідом прилетіла друга. Кімнатка маленька, нас багато. За дверима реве натовп. Підеш туди – вб’ють. Залишишся тут – задихнешся. Кілька людей закрилися у душовій. Хтось почав вириватися в коридор. Я нічого не бачу, сльози ллються. Тільки чую, як хтось під руки бере, з роздягальні витягує.
– Хто?
– Два міліціонери! Почали тягнути мене на світло. У підсумку з боями ми прорвалися, але місцеві пообіцяли нам зустріч на дорозі. Мовляв, ми із Закарпаття не виїдемо і нас перестрінуть на перевалі. Довелося чекати і сидіти в засаді. На трасі знайшли якийсь кабак, Джумбер приніс туди два ящики вина і ми перечекали бурю.
"У мене було два матчі, коли все залітало – програли 0:6"
– Ви згадували про Авакова, який на ваших очах у Торпедо став найкращим бомбардиром чемпіонату. Як щодо суперників – хто був найкращим нападником Вищої ліги 90-х?
– Віктор Леоненко. Приємно, що в одному з випусків "Українського Футболу" він назвав мене серед найсильніших захисників чемпіонату. Я був шокований, що Леоненко відзначив мене в інтерв’ю. Інший топ-нападник – Сергій Ребров. На голову нижчий за мене, але як стрибав! Людина могла спіймати вертикальну подачу в найвищій точці. Я не міг виграти в нього жодної верхової боротьби. Третій форвард – Олег Таран, який закінчував у Запоріжжі. Віковий, але дуже майстерний.
– Наприкінці кар’єри ви переїхали у житомирський Хімік, який потім називався Поліссям, та встигли стати клубною легендою.
– У мене народився син, батьки мешкали на Житомирщині. Вирішив, що настав час повертатися. Починаючи з 1995-го, я встиг провести півтори сотні матчів за Полісся.
– А ще у Житомирі ви забили свій єдиний гол на професійному рівні. Пам’ятаєте його?
– Аякже. Луцькій Волині Віталія Кварцяного. Руслан Соболевський подав з флангу, я пірнув і потрапив у ціль – забив у падінні головою. Я завжди грав у командах з хорошими нападниками, тому моїм завданням було зовсім не забивання голів. В принципі, у Житомирі я виступав з багатьма хорошими футболістами. Наприклад, Ігор Якубовський – справжня глиба! Знав його ще по Шепетівці. Або Валерій Софілканич – також сильний виконавець. І таких майстрів вистачало.
– У вашій кар’єрі траплялися поєдинки, коли напад суттєво переважав оборону з вами на чолі. У першому чемпіонаті Темп сенсаційно переміг Таврію 1:0, але в другому колі майбутній чемпіон знищив вашу команду – 6:0.
– Трапляються такі матчі, коли все залітає. У мене було таких два матчі в житті. Наче непогано граєш, але сюди все залітає, а туди – нічого. Таврія забила усе, що могла.
– Другий матч який?
– Житомирській Хімік програв у Охтирці 0:6. Але цим футбол непередбачуваний і цікавий.
– Якщо врахувати, що на професійному рівні ви дебютували у 27 років, кар’єрою задоволені?
– Я встиг зіграти 300 матчів. Мене майже не змінювали – переважно грав по 90 хвилин. Одного разу натрапив на статистику зіграних хвилин. Практично всі поєдинки відбігав від дзвінка до дзвінка. Пізно розпочав, але довго виступав.
– Та й жодної червоної картки ви не отримали?
– Так, лише кілька жовтих. Для останнього захисника це нетипово. Я просто не був грубим гравцем. У нас в Темпі цю роль виконував Сергій Сечин. Міг жорстко завалити суперника і кричати судді: "Нічого не було!" (Усміхається). Справжній боєць!
