Іван Сторожук народився 21 травня 1980 року в місті Шепетівка у сім’ї Сторожуків Василя Дмитровича та Тетяни Володимирівни. В дитинстві та юності багато часу проводив у бабусі в селі Сенігів, де полюбляв рибалити, ходити в ліс по гриби, допомагав по господарству. Тато прищепив інтерес до техніки: вчив водити мотоцикл та машину. Іван зростав дисциплінованим хлопцем, разом з друзями займався спортом. У 1997 році, після закінчення загальноосвітньої школи №4, вступив до Полонського училища та здобув освіту електромеханіка. Так дитячий інтерес до техніки переріс у професійну діяльність. Згодом пішов працювати водієм на цукрозавод, потім – у корпорацію «Сварог Вест Груп», опісля став займатися вантажними перевезеннями по Україні. У вільний від роботи час таксував.
У 2007 році зробив пропозицію коханій дівчині Ірині, яка і стала його дружиною. Відтоді вони крокували по життю разом у мирі та злагоді. Він дуже хотів дітей, адже став своїм двом племінникам, Олександрі та Івану, хрещеним батьком. І ось у 2008 році у молодого подружжя народилася донечка Валерія, а у 2013 році Господь подарував їм ще й синочка Андрійка. Іван обожнював свою дружину та дітей, ні в чому не відмовляв своїм дорогим людям, казав: «Мого кохання вистачить на всіх».
Завжди був для усієї своєї родини міцною опорою: люблячим чоловіком, уособленням батьківської любові для дітей, турботливим сином та онуком матері й бабусі, надійним старшим братом молодшій сестрі. За словами рідних, знав, як розв’язати будь-яку ситуацію, завжди був готовий допомогти та підтримати.
У лютому 2025 року отримав повістку та, не роздумуючи, з’явився до центру комплектування та соціальної підтримки, а звідти відбув на навчання у Дніпропетровську область. Для подальшого проходження служби Івана Васильовича направили до 106-ї окремої бригади територіальної оборони 88 шепетівського батальйону на посаду водія електрика 1 стрілецького взводу 2 стрілецької роти.
У бойових буднях Іван Васильович завжди тримався гідно, ніколи не жалівся на труднощі. На питання дружини завжди відповідав “4.5.0.” або “плюс”, тепло відгукувався про побратимів, казав, що усі хлопці дуже добрі та тримаються один одного.
Неодноразово отримував подяки та грамоти від командування за старанність, патріотизм, самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності, зразкову військову дисципліну, сумлінне виконання службових обов’язків.
І на війні проявлялася його безмежна любов та турбота: попадаючи в місто, завжди відправляв посилку з цукерками дітям, а дружині замовляв доставку квітів. Робити приємні сюрпризи навчав і сина, телефонував йому і наказував зустріти маму з квітами. Разом з Іриною планував дати освіту дітям та придбати власний будинок. Часто зв’язку не було, проте Іван завжди давав про себе знати через повідомлення. Родина з нетерпінням чекала вересня, коли він мав приїхати у відпустку.
23 липня Ірина пережила страшні години невідомості, не отримуючи жодної відповіді від коханого чоловіка, а на наступний день страшна звістка занурила у горе всю родину.
Виконуючи бойове завдання із забезпечення заходів національної безпеки та оборони, відсічі та стримуванні збройної агресії російської федерації, солдат Сторожук Іван Васильович загинув в Сумській області. Обірвалися мрії, плани, життя… Лишилися сум та сльози рідних, лишилося багато несказаних слів, які вилилися у лист дружини.
– Ваник – так називала лише я… Відколи тебе не стало, усі дні злилися в один. Жахливе пекуче відчуття порожнечі, критична нестача кисню, безкінечний відчай і апатія. Знаєш, я сьогодні знову дивилася у небо… Мені там хотілося побачити тебе, мені так хотілося почути твій голос. Всі дні без тебе – це порожнеча.
Ваник, я досі не вірю, що не зможу більше поговорити з тобою. Як прийняти те, що більше не зможу тебе обійняти, поділитись дрібницями дня? Усе навколо триває, а в мені – порожнеча. Ти завжди сміявся, коли казав, що на вихідних я сплю надто довго. А тепер мовчиш назавжди. Як так? Світ без тебе став іншим. Тиша голосніша, ніж будь-коли, а спогади, як ніж у серце і водночас єдине, що гріє,
Знай…
«Я досі ще чекаю на дзвінок…
Не встигли за життя договорити.
Яким болючим став мені урок.
Моментом кожним вміти дорожити.
Я досі ще чекаю на дзвінок…
Почути голос рідний.
Якби обняти ще бодай разок
На серці стало б затишно і легко
Я досі ще чекаю на дзвінок…
Завжди були між нами метри…
Які стають коротшими за крок.
Коли розлука настає від смерті.
Я досі ще чекаю на дзвінок.
Змиритись важко, боляче прийняти
Якби обняти ще один разок
Ніщо не гоїть рани від утрати.»
Я знаю, там, наверху, на небі будеш ти, по кому я буду сумувати решту свого життя.
«Прийди у снах і забери хоч трішки болю,
Поговори зі мною, про усе на білім світі,
Я сподіваюся не буде боліти, якщо хоч так, але побачуся з тобою
Прийди до мене розкажи про кожну битву,
Я буду слухати, дивившись прямо в очі
Прийди до мене хоч одної ночі, мій янголе, почуй мою молитву
У снах прийди, давай побудем разом!
Давай хоч там будемо сміятись і радіти
Кричати голосно немов маленькі діти
Прошу, тебе, прийди у снах»
Іван Васильович був щирою, відкритою, цілеспрямованою людиною, понад усе любив родину та життя, був хорошим товаришем та бойовим побратимом, завжди готовим прийти на допомогу іншим. Він назавжди залишиться взірцем хоробрості та стійкості, тим, хто плекав нам право на життя, майбутнє та світлий мирний завтрашній день.
Українці виборюють це право найвищою ціною – ціною життів Героїв.
Ні слова, ні сльози не можуть здолати глибокого горя рідних, близьких та друзів воїна.
Громада поділяє цей невимовний біль втрати.
Герої не вмирають!
