Не пішов з життя, а увійшов у безсмертя: до Небесного війська провели Квітку Миколу

Народився Микола 15 вересня 1970 року в селі Волиця.

З 1977 по 1985 рік навчався у Губелецькій восьмирічній школі, а згодом продовжив здобувати знання у Головлівській середній школі, яку закінчив у 1987 році. Саме там формувався його характер, там він мріяв про майбутнє — щире, світле, справедливе. Мріяв змінити світ на краще.

З 1991 по 1996 рік навчався у Національному аграрному університеті, здобув фах зооінженера. Бо любив усе живе. Бо мав чуйне серце, наповнене любов’ю до природи, до тварин, до цієї благословенної землі, яку згодом боронитиме — аж до останнього подиху.

Майже тридцять років Микола Миколайович працював у Славуті.

Починав пожежником — коли палали чужі домівки, він кидався у вогонь, ризикуючи власним життям, щоб урятувати інші.

У 1998–1999 роках працював робітником з ремонту меблів у 7-й школі.

А з 2000 по 2013 роки — глазурувальником на комбінаті «Будфарфор». Його руки завжди були в роботі, його душа — в родині. Коли треба було заробити на хліб для своєї сім’ї, їздив на заробітки за кордон. Але серце завжди залишалося тут — на рідній землі. Бо тут його коріння, тут усе найдорожче.

Тут — його кохана дружина, яка сьогодні стоїть поруч з нами, з серцем, розірваним болем.

Тут — його донька, яка втратила не просто батька, а найкращого друга, найнадійнішого захисника.

Микола був надзвичайно працьовитим, товариським, доброзичливим. Він був душею компанії, завжди з відкритим серцем і щирою усмішкою. І водночас — глибоко справедливим. Не терпів кривди, завжди стояв за правду. Таким його знали й таким пам’ятатимуть.

А потім прийшла війна.

Страшна, несправедлива, жорстока. Ворог прийшов на нашу землю, палить наші домівки, вбиває наших людей. І як кожен справжній чоловік, Микола не залишився осторонь.

23 січня 2023 року він був мобілізований до лав Збройних Сил України.

Служив номером обслуги відділення зенітного ракетно-артилерійського дивізіону військової частини А4056. Захищав мирне небо над нами. Захищав право кожного з нас жити вільно, говорити рідною мовою, дихати повітрям свободи.

Він воював там, де найгарячіше. На передовій, де йдуть запеклі бої. Там, де гинуть найкращі. Там, де немає страху — лише гідність, обов’язок і любов до України. Бо коли Батьківщина в небезпеці, справжній син не вагається — він іде. Як чоловік. Як батько. Як Герой.

19 травня 2025 року в районі населеного пункту Покровськ Донецької області мужній український Воїн загинув, виконуючи бойове завдання.

Він віддав життя за те, щоб ми могли стояти тут — вільно, гідно, зі сльозами, але без кайданів. Щоб наші діти могли сміятися, гратися і не чути вибухів. Щоб українська пісня і слово лунали у кожному куточку нашої землі.

Микола Миколайович не пішов з життя. Він увійшов у безсмертя. Він став частиною великої армії Небесних Воїнів, які захищають Україну з висоти. І коли ви побачите зірку на нічному небі — згадайте, можливо, це він посміхається вам згори.

Коли почуєте шелест листя на дереві, яке він посадив — зупиніться й прислухайтесь: це він говорить до вас.

І коли ваші діти запитають, що таке справжня мужність — розкажіть їм про Квітку Миколу Миколайовича.

Схиляємо голови перед його світлою пам’яттю. Дякуємо йому — за його силу, за його серце, за його жертовну любов до України.

Поховали Героя у селі Волиця Улашанівської громади.

Міський голова, виконавчий комітет, депутати Славутської міської ради та вся Славутська громада висловлюють щирі співчуття рідним та близьким українського Воїна.

💔 Нехай пам’ять про мужнього Воїна живе вічно в наших серцях і серцях наших дітей. Нехай його жертва не буде забута, а його приклад надихає нас бути кращими, бути гідними його подвигу.

Пресслужба Славутського МВК