«Тиха українська ніч. Голубе небо. Зірки вражають», - класика, великого російського поета Пушкіна. «Реве та стогне Дніпр широкий, сердитий вітер завива», - український фольклор. Зовсім різні картини сприйняття: види ззовні і зсередини. Цим літературним порівнянням я лише хочу підкреслити розбіжність історично сформованого уявлення  про українців як про покірливих тихих  «малоросів», про окра’їну  патріархальної російської провінції  з замріяними українцями про власну «самостійність», наповнену бунтівною внутрішньою енергією. На жаль, але Росія до сьогоднішнього дня ніяк не бажає розлучитися з образом, виплеканим роками імперської свідомості, незважаючи на цілий ряд подій, які, здавалося б, мали відкрити очі на справжній стан речей. Не заглиблюючись в часи тепер уже далекі, зупинюся на фактах новітньої історії. Одним із підписантів «Біловезьких угод» був перший президент України Л. Кравчук. І якщо  Єльцин підписав цей епохальний документ всупереч думці народу - в РРФСР за збереження СРСР на березневому референдумі 1991 року проголосували 71 % виборців, то президент України фактично погодив...

6.12.2013 року група учасників шепетівського майдану від імені шепетівчан встановили перед міською радою гарбуз .

  Отже, який же «шлях» у Росії? Чим обумовлений?  Насамперед - великою територією і багатонаціональним складом населення, що проживає  у своїх історичних ареалах , що має різні традиції, мови, історію, релігію. Для «утримування» всіх разом, потрібен якийсь «цемент». І у цього  «цементу » є тільки одна назва - сила і домінування . Ці поняття можуть «маскуватися» і в абсолютній монархії, і в тоталітарному режимі, і в комуністичній ідеології (коли на першому місці стоїть не класове , а національне питання ), і навіть у демократії. Три перших моделі Росія пережила, але вони не могли існувати вічно. Сьогодні утворився якийсь вакуум. З одного боку - життєздатність демократичної моделі очевидна. Але, Росія не може жити тільки демократичними цінностями. Ці цінності не вирішують національного питання. А «ризикнути» по Леніну ... Ризикували вже не раз в СРСР. І що ? .. Більше «ризикувати» ніхто не хоче. Ось і виходить , що в Росії треба поєднати непоєднуване...

Посмотрел выпуски новостей. Наших и российских. И понял, что штатные журналисты ничего не понимают! Ни у нас, ни в РФ. А может быть понимают, но страшно признаться самим себе в том, что это вышел Народ. Впервые за всю историю независимой Украины! Что нынешний Майдан - это совсем не то, что было в 2004! Уже никому не придет в голову орать «Яценюк, ТАК!» или просто поменять премьера и разойтись по домам. Что для тех, кто мерзнет в Киеве главным является не вопрос «продаться Европе» или «остаться с Россией»,   как это мерещится путиноидам. Что Европа для нас - это всего лишь надежда, хоть как-то убрать или пошатнуть задолбавшую всех систему власти ЗДЕСЬ! А вовсе не визы или сказочно возросший уровень жизни в результате ассоциации...   Что уже всем понятно и очевидно: прежние иллюзии, если они у кого-то и были - разогнаны «Беркутом». Что Власть в Украине окончательно и навсегда оторвалась от реалий жизни...

Натрапив на цікавий пост одного хлопця, який їздить по Україні і самотужки шукає різні речі під землею за допомогою металошукача.

ПАВЛО ТИЧИНАНа майдані коло церквиреволюція іде.— Хай чабан! — усі гукнули,—за отамана буде. Прощавайте, ждіте волі,—гей, на коні, всі у путь!Закипіло, зашуміло —тільки прапори цвітуть… На майдані коло церквипосмутились матері:та світи ж ти їм дорогу,ясен місяць угорі!