У ті жорстокі роки люди помирали від голодної смерті, хоча 1932 рік був урожайним. У колгоспних коморах лежала не одна тонна зерна, ще більше відправляли на експорт за кордон, водночас українських селян звинувачували у «зриві хлібозаготівлі».
Політика колективізації радянського режиму викликала опір українського народу. Селян насильно заганяли у колгоспи шляхом терору та пропагандистської війни з незгодними, на яких режим вішав ярлики «куркулі», «буржуазні націоналісти», «контрреволюціонери» та знищував цих людей.
Історики зафіксували близько 4 тисяч масових виступів селян на початку 1930-х років проти колективізації, політики оподаткування, пограбування, терору та насильства органами влади.
Небезпеку бунтів та повстань для існування СРСР добре усвідомлювали у Кремлі. Не бажаючи втратити Україну, радянський режим вибудував план винищення частини української нації, замаскований під плани здавання хліба державі. Йшлося про повне вилучення усіх запасів зерна, а потім — конфіскацію інших продуктів харчування та майна, як штрафи за невиконання плану. Перетворивши Україну на територію масового голоду, режим перекрив усі шляхи до порятунку.
Сам же Сталін на пленумі політбюро ЦК партії у листопаді 1932 року назвав причиною провалу хлібозаготівель і голоду в Україні «проникнення в колгоспи і радгоспи антирадянських елементів з метою організації шкідництва і шантажу», тобто звинуватив в організації голоду самих же українських селян.
Радянська пропаганда з самого початку ретельно приховувала всі факти про Голодомор, а державна статистика характеризувалася замовчуваннями, перекрученнями та фальсифікаціями. Ряд радянських документів свідчать про незадовільний стан обліку померлих від голоду та вказівки влади не вказувати причини смертей від голоду.
Кремлівське керівництво заборонило державним органам та закладам фіксувати у документах справжню причину смерті людей від голоду. Зокрема, 6 лютого 1933 року з’явилася партійно-державна директива:
«Категорично заборонити будь-якій організації вести реєстрацію випадків опухання та смерті у результаті голодомору, крім органів ОДПУ».
Давались негласні вказівки записувати у документи заявлені родичами смерті від голоду словом «невідомо».
У 1934 році надійшло нове розпорядження: всі книги ЗАГСів про реєстрацію смертей за 1932–1933 роки відправити у спецчастини. Радянська влада вилучала та знищувала метричні книги записів смертей 1932–1933 років та архівні документи з інформацією про смерті від голоду.
СРСР застосовував політику інформаційної блокади та дезінформації щодо масового голоду. Згадування про голод було оголошено карним злочином, який карався ув’язненням на 5 років в ГУЛАГ. Покладання вини на владу каралось на смерть. Заперечення Голодомору було першим вагомим прикладом застосування радянською владою гітлерівської пропагандистської техніки великої брехні.
Сталіну «вдалось досягти неможливого: придушити всі розмови про Голод… Мільйони помирали, але населення співало хвалу колективізації», зазначив історик та письменник Едвард Радзинський.
Заперечення та замовчування Голодомору відбувалось в офіційній радянській пропаганді від самого початку і до 1980-х років.
Голод 1932–1933 років — не така вже й далека історія, щоб про неї судити лише за документами. У багатостраждальній Україні залишалися живі свідки геноциду нашого народу, які згадували про ті страшні часи.
Голодомор 1932–1933 років на Шепетівщині
Вже у грудні 1932 року на Шепетівщині почали помирати з голоду. Найважчим періодом були зима і весна 1933 року. Люди їли товчену кору дерев, солому, перемішану з гнилою перемерзлою капустою, котів, собак, щурів, а потім перейшли на слимаків, жаб, кропиву і зрештою помирали від важких шлункових захворювань.
Очевидці тих страшних подій залишили свої спогади.
Любашевська Ніна Іванівна, 1922 р. н. із с. Плесни пригадує:
«Це були дуже важкі роки. В селі було дуже голодно, їли гнилу картоплю. У людей дуже пухли ноги, багато помирало. Люди їли навіть один одного. Часто валялись по вулицях. Не було кому робити труну, бо були всі дуже слабі. Тому померлих клали просто на підводу, везли на «могилки», викопували одну яму і клали всіх в одну яму. У сусідів від голоду померли батько і мати. У них було п’ятеро дітей. Після смерті батьків дітей забрали в інтернат.
У нашій хаті було що їсти, бо була корова. Збирали гнилу картоплю, пекли пампушки. Коли зазеленіло жито і пшениця, то збирали і пекли також пампушки. Так і вижили».
Гусинський Іван Йосипович, 1928 р. н. із с. Рилівки:
«Пам’ятаю, як ми малими збирали і сушили листя дерев, товкли його в ступі, потім змішували з водою, як галушки, але воно ніяк не ліпилось. Ще ми робили пампушки з березових бруньок, пили березовий і буряковий сік.
Мої односельчани ловили їжаків, вужів, жаб. І їх довго варили чи смажили перед тим як споживати. Їжаки були смачні, соковиті, їх довго ще вживали в їжу після голоду».
Сікорська Ядвіга Миколаївна, яка народилась 1 березня 1925 року в с. Білополі, згадує:
«Моя мама, Вельбіцька Марцеліна, мала своїх чотирьох дітей: Владика, Анелю, Зою і мене та забрала в свою хату до 20 сиріт. Уздовж хати зробили великий піл (ліжко), на якому вони всі спали. Годувала їх лушпинням гороху. Коли набридло лушпиння, то вони брали його у пелену, несли у село, міняли на хліб і картоплю. Коли приносили додому, то діти на своїй картоплині писали першу букву свого імені. Тоді мати пекла цю картоплю в печі.
Мама ходила один день в колгосп на роботу, то їй давали казанок привареної вики, а на другий день йшла на роботу в радгосп – то давали хлібину. Так врятували 24 дитини. Серед них пам’ятаю Столярчук Настуню, Петрука Мішу, Прошак Ганку та Ковальчука Петра».
Свідчення про допомогу односельчанам у часи голодомору 1932–1933 років Полончука Василя Григоровича, жителя с. Хутора:
«В часи голоду людям було дуже важко. В селах на вулицях не бродили так, як зараз коти й собаки. Ловили мишей, кротів, а то й комах їли. Дуже добре помню, як ходили збирати щавель і вже мама натопчуть його і картоплиною затруть і кажуть: «не бігай по всій мисці». А ми хочемо зловити ж той кусеньочок картоплини…
Десь у когось закопано було трішки пшона чи жита, то давали по жменьці, і то родичі родичам. От так, як у нашого тата свояк Караван Петро Кіндратович жив багатше от і частенько сховував від нелюдів житка або пшона, то й кожен раз нам дасть жменьку, а то патинки нам приносив. Отаке було…».
Назвати точне число загиблих від голоду на Шепетівщині неможливо. Матеріали, які збереглися, засвідчують, що у Грицівському районі голодна смерть скосила 6000 осіб, в Шепетівському – понад 5000 осіб, переважно старих людей і малолітніх дітей.
Найвища смертність зафіксована в окремих населених пунктах району, а саме: у с. Хуторі в 1933 році – 124 особи (для прикладу, у 1931 р. – 11 осіб), у с. Білополі того ж року – 90 осіб (у 1930 р. – 19), у с. Плесні – 94 особи, у с. Хролині – 111 осіб, у с. Судилкові – 87 осіб, у с. Брикулі – 21 особа (із 120 дворів).
За останніми висновками комплексної судової експертизи встановлено, що комуністичний тоталітарний режим під час геноциду 1932–1933 років знищив близько 10 млн. 500 тис. українців.
У роки Голодомору Україна зазнала неймовірних національних втрат. Адже було знищено кращий національний генофонд, цілі пласти національної культури і духовності.
Четверта субота листопада в Україні визнана Днем пам’яті жертв голодоморів. Меморіальні заходи проводяться як в Україні, так і поза її межами. Щороку цього дня проводиться всеукраїнська акція «Запали свічку».
Світлана МАКСИМЧУК, наукова співробітниця Музею пропаганди.
