11 квітня 1945 року війська 3-ої армії США звільнили в`язнів одного з найбільших нацистських концтаборів Німеччини – Бухенвальду. За весь час існування у цьому концтаборі та його 139 зовнішніх філіях ув'язнили більше 280 тисяч людей, із яких понад 56 тисяч були закатовані або розстріляні.
Протягом 1933 – 1945 років у Німеччині та на окупованій території Європи діяли понад 44 000 нацистських місць примусового ув’язнення. За 12 років у табори Третього Райху потрапили більше 20 мільйонів людей різних національностей. Майже 12 мільйонів ув'язнених загинули.
У той період Україна не мала незалежності та була розділена між іншими державами, тож українців, які потрапили до концтаборів, в офіційних документах часто ідентифікували як росіян, поляків, румунів, чехів тощо. Тому неможливо визначити точну кількість ув'язнених і загиблих українців. За твердженням УІНП, у концтаборах СС перебували сотні тисяч наших співгромадян, водночас більше мільйона перебували у таборах для військовополонених.
Шепетівщина
Під час окупації Шепетівки, яка тривала з 4 липня 1941 року до 11 лютого 1944 р., нацисти організували каральні поліційні органи, в’язницю, єврейське гетто і два табори для військовополонених. Євреї були першими у списку на знищення, їх масово розстрілювали в місті та навколишніх селах.
Родина Дейкалюків, яка проживала у селі Миньківці, втратила дім і переховувалась у близьких. Однак нацисти схопили Дейкалюка Павла Дмитровича і замучили його в Шепетівці. Як пригадує його донька Віра у листі:
"...німці вислідили батька і кинули в Шепетівську тюрму. Де й закатували. І тепер він навіки у братській могилі при в'їзді в Шепетівку по шосе на Новоград-Волинський. Він знав, що ми остались спалені, но живі і з тюрми передав теплий платок, кірзові сапоги, на яких були краплини крові, піджак чоловічий. А потім їх всіх порозстрілювали. Там земля три дні ворушилась. Значить вони не всі були побиті. А потім все стихло. І не стало нашого татуся...".
За документами, які зберігаються в Державному архіві Хмельницької області, відомо, що станом на січень 1942 р. в Шепетівському гетто ув’язнили фактично 6 000 євреїв, більшість із яких були дітьми. Також туди перевели близько 2 000 мешканців Судилкова та інших сіл нашого району. В’язнів гетто часто залучали до важкої праці й морили голодом, не надавали медикаментів для лікування інфекційних і вірусних хвороб, які поширювались у таборі. За найменші провини людей карали побоями чи смертю, а восени 1942 р. нацисти розстріляли всіх ув’язнених.
У матеріалах, зібраних державними архівами Хмельницької та Київської областей, вказано, що в окупованій Шепетівці було організовано два табори, у яких утримували військовополонених – №357 і №301. Шталаг №357, який знаходився на території авіаційного містечка по Судилківському шосе, діяв у нашому місті до листопада 1942 р., після чого його перевели до Полтави. Всередині табору, де щомісяця перебували від 11 до 14 тисяч ув’язнених, панували голод, антисанітарія і звірства наглядачів. У братських могилах поховано понад 9 000 радянських військовополонених.
Шталаг №301 був переведений до Шепетівки зі Славути, його розмістили на території військового містечка недалеко від залізничної станції. Наприкінці 1942 р. там ув’язнили 16 тисяч військовополонених, на початку 1943 р. – понад 23 тисячі людей, у червні 1943 р. – майже 8 тисяч. Табір діяв до останніх днів нацистської окупації, у братських могилах навколо поховано до 12 тисяч людей.
Зі спогадів Кащеєва Іллі Яковича, який потрапив до шталагу №301 18 грудня 1943 р.:
«…усіх офіцерів розмістили в одній казармі на 3-му поверсі. Наступного дня о 6 ранку військовополонені вийшли у двір, який був огороджений двома рядами колючого дроту. Нас повели на площадку, влаштували годування. Наш раціон складався із 150 гр. хліба, наполовину змішаного з тирсою, і 500 гр. рідкої маси, яку називали «баландою» і якої ніколи не вистачало для всіх. Через це в черзі завжди була метушня, тому німці й поліцаї били нас спеціальними палицями по голові. Після сніданку знову заганяли в казарми і ставили ззовні охорону.
Санітарний стан казарм був поганим, приміщення не опалювалось, полонених заїдали комахи, яких було неможливо позбутись. Хворих і слабких відводили за межі табору і кидали в яму з водою, близько 50 людей за день. Більшість товаришів були настільки виснаженими, що не могли самостійно пересуватись, їм допомагали сильніші, підтримували їх фізично і морально.»
Ув’язнених змушували копати траншеї для братських могил, ховати загиблих, заготовляти дрова та ін. Коли німецька армія почала відступати, близько 1 500 полонених солдатів і офіцерів повели під конвоєм до Славути, розмістили в бараках, із яких Іллі Кащеєву вдалося втекти.
Достеменно невідомо, скільки мешканців Хмельницької області потрапили до нацистських місць ув'язнення. За дослідженнями істориків, понад 470 тисяч жителів Хмельниччини були закатовані або розстріляні у концтаборах, а також у таборах для військовополонених.
