У 1932–1933 роках офіційна влада СРСР офіційно заперечувала факт загибелі мільйонів людей від голоду в Україні, надто у зв’язку зі «Законом про п’ять колосків», та іншими схожими актами, які зробили голод інструментом державної політики проти українців. Сталін наказав керівництву республіки відмовитися від благодійної допомоги, що її пропонували країни світу, часто — за сприяння українців — емігрантів. Звичайно, приховувати факти геноцидів та інших своїх злочинів проти людяності радянській імперії було не звикати, але занадто багато їх було.
Правда, так чи інакше, виходила назовні, розповсюджувалась по світу. Коли ми читаємо документи, або переглядаємо відео про злочини сталінізму, потрібно розуміти, що вони здійснювалися комплексно і послідовно. Апофеозом цих злочинів став Голодомор. Спробуємо прослідкувати, як пережили цей жахливий геноцид українців мешканці нашого краю.
Основними причинами голоду на Шепетівщині були: агресивна колективізація, надвисокі податки, шалені темпи хлібозаготівлі, за допомогою яких з місцевих мешканців викачували всі запаси зерна, а також ряд законів, через які голод переріс у Голодомор. Назвати точне число загиблих від голоду неможливо, по-перше, через те, що первинні статистичні матеріали про природний рух населення знищені війною.
По-друге, аналіз вцілілих документів показує, що сільради в ті роки не могли вести точний облік природного і механічного руху населення у зв’язку з масовою втечею селян з регіонів, охоплених голодом. І, звичайно, радянська влада забороняла лікарям у графі «причина смерті» вказувати голод або виснаження.
Частина втрачених документів про Голодомор в Шепетівському районі була свідомо знищена органами НКВС, або може знаходитися у тих російських архівах, які досі закриті для дослідників. Матеріали, які збереглись в облдержархіві, засвідчують, що в Шепетівському районі голод скосив від 5 до 6 тисяч людей. Переважно це були діти і люди пенсійного віку. Найвища смертність була зафіксована в окремих селах району, а саме:
- в селі Хутір померло 145 людей,
- у с. Білопіль — 122 людини,
- у с. Хролин — 111 людей,
- у с. Плесна — 178 людей,
- у с. Судилків — 87 людей.
Це неповні дані за два роки Голодомору 1932–1933 рр. У міському бюро РАЦСу (ЗАГСу) оригінали довоєнних метричних книг не збереглися, і повної картини про Голодомор на Шепетівщині немає, але пошукова робота в цьому напрямку велася працівниками музеїв, вчителями історії, краєзнавцями ще з початку 1990-х років, і продовжується дотепер. Цінними свідченнями тих страшних подій залишаються усні джерела історії — спогади очевидців, які пережили Голодомор, і пізніше розповіли про це. Ось деякі з них.
Драч Дмитро Степанович, 1912 р.н.:
«Шепетівський колгосп «Більшовик» був організований у 1929 році. Господарство молоде, а тому план хлібоздачі державі йому було виконати не під силу. Тоді було вирішено збирати лишки у людей. Це і стало початком страшного лиха, адже всім було відомо, що цих лишків не було ні в колгоспників, ні в одноосібників. Самою страшною була весна 1933 року. Люди били худобу, яка ще залишалася, коней, збирали в лісі кропиву, подорожник, спориш, липовий цвіт. Ловили буслів і їжаків, дерли кору з дерев. Але це не допомагало. Вмирали цілими сім’ями. Сусідські родини Мусійчуків і Ящуків вимерли повністю».
Кучинський Іван Станіславович, 1922 р.н.:
«Померлі від голоду вмирали на вулицях Шепетівки, під тинами, в ровах, на залізничному вокзалі, на дорозі до лісу. Коли їх стало багато, місцева влада доручила їздовому лікарні, на прізвище Тріска, збирати їх і ховати за мостом через річку Гуску, де потім влаштували «Комсомольський парк». За таку роботу Тріска додатково мав 200 г хліба на день. У 1937 р. його розстріляло НКВС, щоб позбутися небажаного свідка».
Таку велику кількість померлих у Шепетівці можна пояснити і тим, що саме місто тоді знаходилось у прикордонній зоні з Польщею і тому сюди зі Східної і Центральної України ринув великий потік голодних людей, щоб виміняти цінні речі й одяг на хліб та інші продукти. Багато хто з них померли від голоду, або стали жертвами злочинів, навіки залишившись на Шепетівській землі.
Охрімець Ганна Данилівна, 1918 р.н., село Судилків:
«В голодний рік мені було дванадцять років. В мами нас було семеро дітей. Я, як найстарша, ходила на роботу на цукрозавод. Там давали по 200 г чорного хліба, і я несла його додому молодшим братам. Мама ходила в м. Гриців по олію, яку потім міняли на крупу. Ще ми ходили на стару скотобійню по кров, але охоронці нас звідти виганяли. З семи дітей у родині вижило двоє».
Миронюк (Дудар) Ольга Олексіївна, 1926 р.н., село Хролин:
«Сім’я в нас складалася з шістьох людей. Батько, мати і нас четверо дітей. В нашій родині всі вижили, а от родина нашої тітки, майже повністю вимерла. Моя тітка, на ті часи, жила заможно. Її родину в 1932 р. розкуркулили, все майно забрали, чоловіка заслали на північ. Вона залишилася з дітьми сама. Дітей було аж семеро, чи восьмеро, зараз вже не пам’ятаю. У ті страшні роки вижило тільки двоє з них — Гелько і Ольга, їхнє прізвище було Садовнік».
Ковтонюк Марія Остапівна, 1929 р. н. с. Вишневе:
«В той страшний час із хати мого батька, Ковтонюка Остапа, забрали черепицю, просто скинули, повантажили на підводу і вивезли, тому що моя бабуся не хотіла йти у колгосп. Забрали також двоє коней. Виручили нас сусіди, Броль Ганна Оксентіївна дала снопи обмолоченого жита, а її брат Броль Матвій допоміг подати їх на гору і перекрити нашу хату. Ще одна сусідка, Яремчик Ганна, мала родичів в Америці, які пересилали їй гроші. Продукти харчування їхні родина купувала в «Торгсині» то вона нам приносила муку, крупи. Корову нашу забрали в колгосп. Я щовечора бігала до Заторської Мотрі Сидорівни, в неї була корова і вона давала мені кварточку молока. Тяжкий був час, але люди ділилися останнім».
У СРСР заборона на інформацію про голод діяла до горбачовської «перебудови». Попри всі заяви влади про перегляд і часткове скасування історичної цензури, сам Радянський Союз (як і сучасна путінська росія, його спадкоємиця) завжди стояв на принципах брехні, насильства і цинізму. Пам’ять про комуністичні злочини зберігали й українці діаспори, передавали її своїм нащадкам від 1933 року до сьогодні. В Україні ж вшанування пам’яті жертв Голодомору стали можливими лише з розпадом Радянського Союзу та відновленням незалежності України.
Традицію запалювати свічки у вікнах своїх будинків, так звану акцію «Свічка у вікні», у 2003 році запропонував дослідник Голодомору Джеймс Мейс: «Навіть сім десятиліть опісля, свічка, що мерехтить у вікні, видається мені гідною відповіддю». Ці вогники символізують скорботу і пам’ять про мільйони загублених життів українців та одночасно віру в те, що подібне ніколи й ніде не має повторитися.
Володимир Волянюк, науковий співробітник Музею пропаганди
