Друга світова війна стала найбільшою трагічною подією єврейської історії. На думку багатьох дослідників, загинуло близько 6 млн осіб, з яких майже 2 млн склали євреї Радянського союзу в межах 1941 року. Півтора мільйона євреїв були знищені у роки цієї страшної війни в Україні. Скільки горя, мук, крові, життів людських за цими цифрами!
Нацистська Німеччина хотіла нав’язати людству свою систему цінностей – расистську ієрархію, за допомогою якої винищувалась арійська раса і знищувались люди за національною ознакою. Саме такого тотального винищення в роки Другої світової війни зазнали євреї.
Будь-яке переслідування та знущання над людиною –злочин, а коли йде знищення людей за національною ознакою – це геноцид. Саме таке страшне і нелюдське явище, яке відбулося у період війни, отримало назву – Голокост.
Голокост, як одна з найстрашніших трагедій, тісно переплітається і з історією Шепетівщини.
Трагічні події на Шепетівщині
Шепетівське єврейство, як усі, проживало в західному регіоні України; Воно не змогло вчасно евакуюватися в глиб СРСР, бо зробити цього просто не встигло. Початок війни був раптовим і неочікуваним для населення Шепетівки. Вже 22 червня 1941 року Шепетівка зазнала бомбардувань нацистської Німеччини, а 4 липня німецькі війська заволоділи містом.
Із перших днів окупації німецько-фашистські загарбники розпочали в місті арешти, розстріли, наведення «нових» порядків.
25 липня 1941 року Ф. Екельн, шеф СС та поліції, наказав 1-й бригаді СС «очистити смугу Рівне – Новоград-Волинський від розпорошених бійців 124-ї дивізії Червоної Армії та від інших ворожих груп». В результаті цієї операції було знищено 1658 єврейських чоловіків та жінок у Новоград-Волинському.
На лінії Горохів – Луцьк – Рівне – Новоград-Волинський діяла зондеркоманда 4-а під керівництвом штандартенфюрера СС Пауля Блобеля, архітектора за фахом. У результаті пошуку «радянських активістів» було вбито багато євреїв по лініях залізниці, в населених пунктах, у т.ч. Шепетівці.
У звіті старшому начальнику СС поліції групи армії Південь писали:
«Операция по очищению района Ровно-Шепетовка завершена. 370 русских и 1643 еврея расстреляны как подстрекатели и их пособники».
Місто Шепетівка під час окупації стало центром Шепетівського гебітскомісаріату, до якого увійшли Шепетівський, Полонський, Берездівський та Славутський райони. Очолював гебі – урядовий радник, доктор Ворбс. Окупаційна влада негайно розпочала запроваджувати так званий «новий порядок»: запроваджувалась комендантська година, всьому цивільному населенню наказувалося здати зброю та радіоприймачі, усі мешканці, починаючи з 15-річного віку, повинні були стати на облік «біржі праці», вводилися різного роду податки для населення.
Для виконання різних специфічних завдань, викликаних потребами та запитами окупаційного режиму, була створена окупаційною адміністрацією система поліційних органів, яка забезпечувала наведення порядку та здійснення контролю за його дотриманням. Окупанти не могли обійтися без послуг осіб, які знали місцеві умови й володіли певними професійними навичками. З перших днів окупації в Шепетівці створили каральні поліційні органи – гестапо (державна таємна поліція), СС (охоронні загони нацистської партії), СД (служба безпеки), поліція порядку, жандармерія, допоміжна поліція і суд.
Як пояснює історик, етнополітолог, знавець єврейської історії В. Нахманович про допоміжну поліцію:
«Це поліція в перші часи її виникнення складалася з добровольців із числа військовополонених, набраних у таборах. Формально цих добровольців набирали з людей українського походження, але реально ніхто цього, звісно, не перевіряв – хто вони насправді. У подальшому до поліції в значній кількості зголошувались просто місцеві мешканці, молодь, колишні службовці НКВС. Для когось це була професійна робота, для когось – просто можливість існувати, бо це була гарантована робота, оклад, пайок, одяг і таке інше…»
Шепетівську окружну поліцію очолював Міллер Едуард Марганович, Шепетівську окружну жандармерію – обер-лейтенант Кестель. Була в місті і кінна жандармерія, під командуванням Гофмана, що прибула в Шепетівку з Кракова і відзначилась тим, що стала особливо ненависна шепетівчанам.
В кожному центрі округу для охорони залізниць створювалась ще окрема поліційна структура – баншутполіцай, під керівництвом німецького керівника. Але невдовзі охорону військових ешелонів довелося покладати на німецькі війська. Восени 1941 року розпочали формувати шуцбатальйони – охоронні частини з місцевих добровольців. Спочатку всі шуцмани створювались як суто охоронні формування, озброювалися тільки гвинтівками і не були повноцінними батальйонами. Проте пізніше, в 1942 році, тобто з активізацією дії партизанів, за ініціативою місцевих властей на їх озброєння почали надходити ручні та станкові кулемети, міномети.
У цей самий час набір у шуцбатальйони відбувався з військовополонених. В Шепетівці було два табори для радянських військовополонених. Один табір, так званий літній, знаходився на території колишньої авіазенітної частини (нині вулиця Судилківська). Там було 15 тисяч військовополонених. Інший знаходився неподалік вокзалу (нині вулиця Залізнична, територія військової частини). Цей табір був розрахований на 20-30 тис. осіб. Комендантом табору був оберфельдфебель Розенталь, начальник табору – обер-лейтенант Коварик.
Набір військовополонених до німецьких формувань відбувався у такий спосіб: до табору прибувала група німецьких чи українських офіцерів, які займались формуванням частини, що, за допомогою коменданта або просто викликаючи за списком, пропонували вступати до української добровольчої частини, де вони одержуватимуть повне забезпечення і зможуть «зі зброєю в руках боротись за щасливе майбутнє свого народу у Новій Європі». Записувались не тільки українці, а й росіяни, білоруси, євреї і навіть кавказці.
Єврей Ізраїль Бружеставицький згадував що перебував у шепетівському таборі для військовополонених як «син» кубанського козака і татарки.
Відомим є факт того, що Інокентій Смоктуновський теж перебував у цьому таборі.
Особливо багатонаціональним був козацький «легіонний табір» (Legionslager) у місті Шепетівка. У військовополонених вибору, як такого, не було зовсім, адже перед ними здебільшого стояли два варіанти – життя на службі нацистів, або муки та смерть в таборах.
На початку окупації міста, влітку 1941 року, гітлерівці ще не поводились як мародери, робили вигляд турботи про місцеве населення. Вони відновлювали зруйноване господарство, бо Третій Рейх потрібно було годувати, працювали підприємства (про що свідчать архівні джерела): шепетівський лісозавод і шепетівське надлісництво, шкіряний завод, машинно-тракторна станція, залізниця. Було сформовано місцеву службу по будівництву, організовувалося постачання населення споживчими товарами:
«На один продуктовий талон у Шепетівці громадяни отримували 5 кг крупи та 750 гр. солі. Діти, задіяні на виробництві, отримували половину норми дорослого працівника. В місті, в реєстрі отримання хліба, було видано 978 кг хліба та продуктів, перебувало 1639 працівників; вартість одного кубометра води складала 1 крб 50 коп. (до початку війни 1 кубометр коштував 80 коп.), вартість одної кіловат-години – 1 крб 75 коп. (до війни – 1 крб)».
Зовсім по-іншому, з особливою жорстокістю, окупаційна влада відносилась до єврейського населення. Євреїв позбавляли власності. Зокрема, закривались та конфісковувались їхні ремісничі майстерні й магазини, сільськогосподарський інвентар, вози. Євреям наказано було здавати кольорові метали (зокрема – вироби з бронзи, міді, цинку, дорогоцінних металів). На євреїв накладалися контрибуції, їхню працю використовували на примусових роботах.
У перші місяці окупації німецькі загарбники найперше, що зробили – ретельно зібрали всі данні про єврейське населення Шепетівки. До цих даних, зокрема, вносилося: місце проживання, місце і рік народження, родинний стан, професія, працездатність.
Перші зачистки
Та найстрашніше чекало євреїв Шепетівщини попереду. Невдовзі відбувається перша зачистка від єврейського населення. 27 липня 1941 року комендантом міста був виданий наказ про збори усіх осіб єврейської національності. 28 липня о 10 годині усі євреї Шепетівки зібралися біля старої поліклініки. Скидалось на те, що в більшості з них так і не спрацював одвічний інстинкт самозахисту. Ще вдосвіта люди різного віку: малі діти, старенькі, підлітки, жінки, чоловіки, матері з немовлятами, каліки йшли в невідомість. Адже вони звикли, що всі нещастя світу періодично ставлять їм на карб.
До вантажних автомобілів почали відбирати та садовити молодих і сильних чоловіків та жінок, мабуть, з міркувань, що вони могли становити загрозу німецькому «новому порядку». Одружених жінок і тих, у кого були діти, поки що не чіпали. Коли колону автомобілів завантажили, вона попрямувала в ліс, на Західну околицю Шепетівки. Там, у лісі, перед розстрілом поліцаї людей роздягли, познімали золоті та срібні прикраси, і солдати 45-го резервного поліційного батальйону виконали вирок – знищили того дня більше 800 євреїв.
Це був перший розстріл, але, на жаль, не останній. Невдовзі гітлерівські загарбники відношення до мирного населення поміняли. Якщо на початку війни німецька влада ще якось намагалася приховати свої справжні наміри, то вже згодом вони побачили звіряче обличчя гітлерівського режиму. Гестапівці почали полювати за всіма, хто підозрювався у непокорі окупантам. З будь-якого приводу вони брали заложників. Шепетівський гебітскомісар Ворбс оголосив, що за «ворожі» німецькій державі дії... «відповідальним буде населення кожного разу, якщо жителі не віддадуть винуватців, 20 заложників з їх числа будуть розстріляні».
Фашистські кати розстрілювали цілі сім’ї. Ще до оголошення наказу головного політичного відділення рейхскомісаріату України, підписаного Є. Кохом, 5 вересня 1941 року про створення гетто в містах, де євреї становили велику частину населення, масові розстріли продовжувались 20, 23 серпня та 1 вересня 1941 року. Як свідчать джерела, солдатами 45-го батальйону було розстріляно близько 600 євреїв з Шепетівки та села Судилкова.
Окупанти відкрито насміхались над релігійними почуттями віруючих євреїв. Особливо вразливим було становище рабинів: їх били, штовхали, заставляли топтати священні книги, релігійні тексти. Крім того, кожного дня поблизу синагоги розстрілювали 10-15 осіб, яких на тому ж місці закопували.
Шепетівське гетто
У другій половині місяця, приблизно 20 грудня 1941 року, було створено гетто. Німці організовували мережу гетто по всій окупованій Україні з тим, щоби скупчити єврейське населення, налагодити нагляд за ним та полегшати подальше виконання наказів німецького керівництва. Хоча пояснювали вони свої дії, більш ніж цинічно, тим, що захищали єврейське населення від актів насильства з боку не євреїв. Начальників шепетівського гетто був Свояченко..
У центральній частині міста «на трьох спеціально відведених вулицях, огороджених колючим дротом, було сконцентровано 6000 осіб, 4000 з них – діти. Сюди ж були загнані євреї з містечка Судилків. Неймовірна їх скупченість призводила до туберкульозу, шлунково-кишкових захворювань, епідемії черевного та висипного тифу. Влітку 1942 вони були розстріляні.»
Перенаселення, голод, епідемії були не єдиними проблемами. Особливо нестерпними були житлові умови в гетто. Проживали євреї в невеликих одноповерхових будинках по декілька сімей, бо зігнано сюди було все навколишнє єврейське населення містечка. Найстрашнішою для євреїв видалась зима 1941 року: у кімнатах на стінах наріс шар льоду. Не вистачало дров для опалення, тому, рятуючись від холоду, палили у пічках все, що могло горіти: меблі, одяг, дошки з підлоги. Умови проживання були нестерпні. Мешканці гетто місяцями не вмивались, їх заїдали воші. У не пристосованих до життя умовах, без тепла, достатньої кількості їжі, елементарної санітарії, допомоги, євреї масово гинули. Важко читати розповіді очевидців, мешканців міста, про нестерпне життя в гетто. Просто не віриться, що на території нашого міста відбувалося таке страшне і нелюдське явище як Голокост.
Розповідає мешканка Шепетівки Сікуліна Марія А., 1924 року народження:
«Ми проживали в роки війни в районі станції Шепетівка-Подільська, це недалеко від єврейського кварталу, де знаходився табір з євреями. Їх туди зігнали, як стадо худоби. Це було справжнє пекло – люди сотнями помирали. Умови проживання людям створили в міському гетто жахливі. Ми бачили, що багато євреїв голодували. Спочатку вони ще щось продавали зі своїх речей, або обмінювали на харчі, та вже потім, мабуть, у них нічого вже не залишилось. А за межі гетто виходити заборонялось. Траплялось, що підлітки знаходили якісь лазівки і наважувалися перелазити за огорожу. Щоб попросити щось поїсти. Якщо поряд не було поліцаїв, місцеві давали їм, що мали на ту пору з собою. І хоча не дозволялося надавати будь-яку допомогу, під загрозою розстрілу, знаходили якісь можливості і допомагали.
Ми у той час були молодими, не завжди розумом могли оцінити небезпеку життю і робили непередбачувані вчинки. Так, до табору потрапила одна з наших шкільних подруг Дора Клець, і ми з подругою вирішили встановити з нею зв’язок. Нічого іншого не придумали як підійти до вартового поліцая і попрохати у нього допомоги. Він спочатку вагався, але, згодом, підізвав єврейського хлопчика і наказав йому позвати Дору. Її знайшли, але вона дуже злякалась і поспілкувалась з нами лише декілька хвилин. На наступний день ми принесли передачу, але вона не вийшла. Треба було бачити її нажахані очі! Вона тільки запитала: «Навіщо прийшли?» Зробила жест, що їй нічого не треба: «Йдіть вже».
Місцеві часто просто кидали за огорожу щось з їжі: картоплю чи бурячок. Я сама бачила, як жіночка, на відстані руки́, поклала торбинку в ямку біля самої огорожі. Мама, коли дізналась про те, що ми вчинили, страшенно розхвилювалась і заборонила близько підходити до огорожі.»
Коли організували гетто, мешканці все зрозуміли і сприйняли це так, що з нами буде так само – вони перші, а ми другі. Німці їх знищать, а потім нас. Тому с перших же днів окупаційного режиму гітлерівці наштовхнулися на сильний опір мешканців міста. Це і відмова служити третьому рейху, не з’являлися на реєстрацію до біржі праці навіть під загрозою смерті. Існує один із документів, що засвідчує, як фашисти набирали на роботу для Шепетівського залізничного вузла. Староста славутської районної управи писав:
«…управа надсилає відношення на ім’я кам’янського і цвітоського старост, у якому просить відрядити одного поліцая в ці села, щоб допоміг вислати потрібних для депо Шепетівка майстрів.»
Не завжди поліцаї поверталися з таких «експедицій» живими. Юні месники вчинили замах на начальника шепетівської жандармерії Кйонінга. Почали боротьбу перші підпільні групи, розгорнувся партизанський рух.
Фашисти сатаніли, почали чинити розправи над непокірними. Розстріли, знущання над єврейським населенням не припинялось. І машина за машиною їх везли в ліс (місце масових розстрілів євреїв м. Шепетівки) і там розстрілювали.
В січні 1942 року в гетто зігнали близько 2000 євреїв із с. Судилків. Пізніше почали знову звозити євреїв з ближніх Шепетівського, Полонського та Славутського районів.
В пам’яті мешканців на завжди залишиться і така картина: колона євреїв із гетто, одягнених в ошатні костюмчики й сукенки, які вони носили на свята чи богослужіння, а попереду колони – рабин, йдуть вулицею Славутською в сторону лікарні. Йдуть разом на смерть... Найстрашніший момент в житті міста… 25 червня 1942 року, було розстріляно 824 єврея. Ці люди трагічно і передчасно пішли з життя неприродним шляхом тільки за те, що були євреями, більше ні за що…
На думку дослідника Голокосту Л. Когана, більшість тих, кого вели на розстріли, не опиралися, не просили захисту. Знущання, приниження і страх – робили їх спокійними перед обличчям смерті. Можливо, втрати єврейського населення могли б бути меншими, якби не такою масовою була єврейська покірність.
Дослідник історії нашого краю П. Я. Слободянюк задає це ж питання:
«Чи не внаслідок такої покірності тисячі євреїв мовчки, без опору, йшли на смерть?»
Неможливо не згадати й оминути про долю дітей гетто. Вона була особливо важкою і повною безвиході. Беззахисні малюки ставали першими жертвами. Їх могли забрати у батьків, змусити до непосильної праці, вчинити наругу над дівчатами. Так, 27 червня 1942 року, у містечку Славута, недалеко Шепетівки, фашисти зігнали з інших районів євреїв в гетто на площу. Людей «сортували»: чоловіків окремо, жінок окремо, матерів з грудними дітьми окремо. На території гетто, неподалік брами, була глибока криниця, яка стала братською могилою для майже 200 маленьких дітей. Фашисти і поліцаї виривали дітей з материнських рук і живими кидали в криницю на очах їхніх матерів і рідних; жах обійняв усіх, хто став свідком цієї жорстокої розправи над дітьми. Досі неможливо свідкам згадувати цю трагедію, вчувається плач приречених немовлят з того колодязя... Здригається душа від кожного такого свідчення. Надзвичайно важко читати розповіді про знущання, масові розстріли і нестерпне життя в гетто. Та все більше з’являлось масових захоронень навколо міст і селищ.
В книзі І.О. Ткача «Полум’ям війни обпалені» у спогадах пенсіонерки з Почапок Є.С. Дмиш, тоді 12-річної, йдеться про хутір Баранівку в урочищі Лисин (це між околицями сіл Почапки і Садки) - , куди, за її словами, привозили на розстріл євреїв із Шепетівського гетто, з навколишніх сіл, з Острога та Славутського району. Пам’ятає, що три (з чотирьох) величезні ями були доверху заповнені вбитими, до ста чоловік у кожній… Хочеться зауважити, що кожен такий спогад, кожна подібна розповідь має своєрідне особливе значення, і з кожним роком зростає в ціні, оскільки живих свідків тих подій стає все менше.
«Остаточне вирішення єврейського питання»
20 січня 1942 було ухвалене рішення німецького командування про так зване «остаточне вирішення єврейського питання». Згідно з ним, з літа 1942 року почалася друга хвиля винищення євреїв Волині. Начальник поліції СД в генеральній окрузі Волинь-Поділля, штурбанфюрер Достор Пютц 31 серпня 1942 року наказав закінчити «єврейські акції» протягом п’яти тижнів. Після цього фашистська машина знищення євреїв запрацювала на повну силу. До шепетівського гетто звозили усіх євреїв, що ще залишилися в ближчих Полонському, Славутському районах, в невеликих поселеннях і селах. 6-го та 10-го вересня 1942 року для них усе закінчилось масовими розстрілами у лісі, праворуч від дороги на Новоград-Волинський (т. зв. 603-й кілометр).
У селищі Гриців, що на Шепетівщині, проживала чимала єврейська громада. Напередодні Другої світової війни тут мешкало 1095 євреїв, було побудовано дві синагоги, відкрито єврейське училище. У 1931 році місцева єврейська громада навіть створила колгосп, який налічував 1550 осіб. З самого початку окупації німецькими військами місцеве єврейство зазнало жорстоких принижень і знущань. Насамперед, усі євреї змушені були повісити великі Давидові зірки на двері будинків. Згодом десятеро єврейських юнаків та дівчат були заарештовані й кинуті у місцевий став, звідки вони не врятувалися. Через тиждень було розстріляно ще 10 молодих євреїв.
4 серпня 1941 року, на світанку, до Грицева прибула частина 10-го мотополку СС, яка здійснила акцію страти 268 місцевих євреїв. Через 25 років (!) тодішній командир 1-го батальйону даного полку Роберт Кінстлер про ті дні згадував:
«Зібраних людей на вантажівках відвезли до яру за 1-2 кілометри від села…, середній вік жертв коливався від 30 до 50 років».
Частину євреїв, які вціліли, нацисти перегнали до Старокостянтинівського гетто, де згодом позбавлено життя ще близько 400-м грицівським євреям.
Таким чином, у серпні 1941 року конвеєр смерті на Хмельниччині лише набирав обертів. Загалом за роки німецько-радянської війни на території нашої області нацистами було закатовано і вбито понад 126 тисяч євреїв. (за матеріалами Музею пропаганди міста Шепетівки).
Страшні цифри Голокосту
Страшна війна – це пекуча рана, що болить і досі чи не в кожній єврейські родині в Україні. У багатьох близькі загинули під час масових розстрілів.
Офіційно кількість жертв нацистського режиму у Шепетівці підрахували представники Надзвичайної державної комісії зі встановлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників і їхніх спільників і заподіяних ними збитків громадянам, колгоспам, громадських організаціям, державним підприємствам СРСР відразу після звільнення міста від нацистів. Саму ж надзвичайну державну комісію створено було Указом Президії Верховної Ради СРСР ще 2 листопада 1942 року, й існувала вона до 1951 року. Так, в акті від 10 травня 1944 року зазначено:
«Поховання мало площу близько 1 га. На місці поховання існує 7 могил прямокутної форми, розміром до 45 х 4 метри. У могилах, в залежності від їх розмірів, поховано від 150 до 2000 трупів. На основі даних судово-медичних актів про кількість могил та їх розмірів, комісія встановила, що в могилах поховано не менше 3000 осіб мирного населення Шепетівки. Крім того, поховання існували за міським кладовищем біля с. Судилків, на площі біля поліклініки, біля синагоги, на залізничній станції, на подвір’ї колишньої в’язниці «СД» та інші. За попередніми оцінками, у них поховано близько 8000 осіб цивільного населення».
Загалом, за 952 дні окупації міста було розстріляно та закатовано більше 10 000 шепетівчан, у тому числі 6000 осіб з них були євреями.
За сучасними оцінками, достовірність кількісних показників у звітах і навіть у державних актах є сумнівною. Бо чимало місць масових розстрілів, розташованих у віддалених ярах, лісах, полях, піщаних кар’єрах у той час ще залишались непозначеними і невідомими, а ті, хто фіксував кількісні показники, часом вдавалися до заокруглення, збільшення або зменшення даних, в тому числі й щодо жертв у місті Шепетівка.
Поліцаї та колаборанти
Друга світова війна – це період, котрий залишив у свідомості, долях людей багато болючого, досі незнаного. Катастрофа єврейства, вчинена на нашій землі, нині лише починає вивчатися. Шкода, що втрачено час, багато документів; померли, загинули свідки; ті, котрі виїхали в еміграцію, довгий час не могли називати усіх фактів, імен. Нерідко деякі сучасні дослідники намагаються штучно сформувати образ головного відповідального за Голокост – українця, чи то поліцая, чи то націоналіста.
Історик Тімоті Снайдер взагалі відніс територію України до «кривавих земель», де вбивство величезної кількості людей сприймалося як буденні справи через звичку до «банальності зла», – вислів, поширений завдяки книзі Ганни Аренд.
Це надзвичайно не справедливо по відношенню до українців, які так само жорстоко, як і євреї, постраждали в роки окупації від німецько-фашистських загарбників.
Що ж до питання участі української допоміжної поліції у знищенні євреїв, цієї теми торкалося багато дослідників Голокосту та Другої світової війни, його ж необхідно ще вивчати, досліджувати, щоб розвінчувати міфи, долати стереотипи, стираючи «білі плями в історії».
Так, встановлено, що в Шепетівці українські поліцейські брали активну участь в арештах та вигнанні євреїв з їхніх домівок, вони охороняли місця концентрації та розстрілів євреїв. Основну ж відповідальність за знищення євреїв, звичайно, несуть німецькі структури. Але без допомоги поліцаїв, які добре орієнтувалися на місцевості, знали локальну мову, у нацистів не вийшло би здійснити геноцид у таких масштабах.
Більшість із поліцаїв залишили про себе недобру пам’ять як у серцях мешканців гетто, так і у мешканців міста. На жаль, не вдалося встановити данні багатьох осіб, причетних до єврейського геноциду у місті. Звісно, дослідження Голокосту триває.
З матеріалів кримінальних справ, заведених на поліцаїв після війни, ми дізнаємось, що у своїх свідченнях вони визнають себе винними у знищені шепетівських євреїв і докладно описують, як брали участь в арештах напередодні акцій, у конвоюванні їх до місця страти й у збиранні речей загиблих.
Після масового розстрілу у вересні 1942 року євреїв у місті майже не залишилось, проте поліція продовжувала їх шукати.
Вивчення архівно-слідчих справ Шепетівських поліцаїв триває. Відомі, наприклад, факти про Болека Ковалевського. Він з перших днів німецької окупації, став служити при гестапо, виконуючи особливі доручення – арешти підпільників, розстріли в’язнів. Разом із німецьким капітаном, брав участь у розстрілі євреїв шепетівського гетто.
1960 року Болека заарештували в Польщі, а 13-16 січня 1962 року в клубі Шепетівського цукрозаводу відбувалася показова виїзна сесія Хмельницького обласного суду, що засудила його до страти.
З одного боку, Голокост є злочином нацистів, а з іншого – місцеві мешканці добровільно чи під примусом брали участь у проведенні тих вбивств. І нам ще так необхідно дослідити такі випадки.
