Розділ Культура

Ці сервізи бачив кожен, та не кожен знає їх історію

Автор Лілія Линник Дата10 квітня 2021

Різні цікаві речі передають люди до Музею пропаганди. Одні з них розповідають чиюсь родинну історію, а деякі є свідками тих чи інших подій. Нещодавно до музею потрапили предмети столового посуду та різноманітні статуетки, які користувалися неабиякою популярністю в радянські часи.

Старше покоління пам’ятає, що з кінця 1970-х років в СРСР почав проявлятися гострий дефіцит продуктів харчування, одягу та предметів побуту і вже тоді з’явилися такі слова як «блат», «дістати», «віддячити», «чорний хід», «з-під поли», «викинули», «купити у спекулянтки», а слова «дефіцит» та «імпорт» стали звичними радянського соціуму брежнєвської епохи. Зазвичай, купувалось не те, що було потрібне, а те, що «дають».

Наявність у сім’ї продуктів категорій «дефіциту» та «імпорту» свідчило не лише про матеріальний достаток, а й про соціальний престиж. В категорію дефіцитних для населення в різний час потрапляли житло та окремі категорії товарів, таких як продовольчі товари, автомобілі, електронні прилади, взуття, шпалери, туалетний папір тощо. У нових квартирах престижно було мати «стінку», килими, посуд, кришталь, який закупляли, бо «ще дітям будуть».

Багато хто пам’ятає і столові сервізи «Мадонна». Цей посуд став символом 70-х. Про ці блюдця, тарілки, горнятка та заварники мріяла ледве не кожна господиня. Якщо комусь пощастило придбати це диво, то воно красувалось на самому почесному місці – в серванті «стінці», яка теж була одним із символів добробуту і мрією кожної родини. Використовувати сервіз не дозволялось, лише протирати пил та фотографуватись з ним. Цей сервіз був умовним показником заможності родини. А ще він був дуже «дефіцитним». Проте, не кожен мав можливість його придбати, тому серванти наповнювались тим посудом, який вдавалося «дістати» - зазвичай, це були різноманітний посуд, келихи, статуетки, вази.

Полонський завод художньої кераміки

На теренах нашого краю великою популярністю користувались вироби Полонського заводу художньої кераміки. Саме вони, здебільшого, наповнювали серванти, перетворювалися в сімейні реліквії і зберігалися як зіниця ока, передаючись від покоління до покоління. Не всім щастило придбати ці вироби, тому вдавалися до хитрощів і знайомств, «діставали» недекоровані вироби і вже всіма способами надавали йому привабливого вигляду, щоб можна було покрасуватися наповненим сервантом.

Спогади записано 3.03.2021р. та подано мовою оригіналу. За проханням очевидців, прізвища не називаємо:

«…Скільки пам’ятаю себе, вдома все було пов’язано з керамікою. В 90-х роках батьки працювали на заводі в керамічному цеху. На зарплату їм давали посуду і вони приносила додому не розмальовані статуетки, і ми вечері всі сиділи і їх розкрашували – бровки, очки, ці рибки великі з маленькими. В кожного була кісточка і оце малювали. В кого на заводі був доступ до «золота» (золота фарба) то вони продавали і ми в них купляли і обводили золотом «кайомочку». А ще були турнетки – круглі підставки схожі на хлебніцу на ножці. На неї ставили тарілку чи чашку вона крутилася і кайомочка получалася рівна.

На заводі діставали посуд. Спочатку некондицію, пізніше уже гарний глазурований з золотом. Вдома випалювали у чотирьохвідровій каструлі, яка була перероблена під піч. Каструля стояла в погребі, вона була не одна, в кого дві, і три мали. Всередині вони обклеювались азбестом і брали спеціальну проволку з якої накручували спіраль відповідного розміру, щоб посуда добре нагрілась. Працювали вони від електрики, а так як ці цехи були через хату, то постійно ходили перевіряючі – контролери РЕСУ.

Ще на посуд наносили деколь – паперові наклейки, які теж діставали на заводі. Але вони були не дуже гарної якості, бліді, часто морщились і скручувались при випалюванні. Пізніше почали передавати з Туречини, була налагоджена лінія поставщиків. Ці вже краще лягали і краще випалювались. З Ленінграду передавали глазур з переливом. З часом , коли був налагоджений збут, посуд їздили купувати в Баранівку, Тернопіль, Коростишів – там можна було купити «чистий» посуд. Возили продавати в Москву, на Урал. На все життя запам’ятаю як тягнув десять «рабих» сумок в московському метро. Приїзжали з однокласником на вокзал, там були бабки які брали на квартиру в них ночували, а потім возили на базар, і на вокзалі на пероні торгували. Возили в Москву, але ще возили і в Тольятті, Мурманськ, Владивосток. На третій полці в 93-х ховалися від рекету, то іноді здавалось, що спина до теї полки приросла. Возили в рабих сумках в основному, перемотували бумагою, Пізніше уже в ящиках з під сігарет, то вже було краще. Просто треба було чим плотніше скласти. Саме краще заробляли на сервізах, але возили і тарілки, кружки, що було.

Спогади записано 15.03.2021р. та подано мовою оригіналу:

«…Нам привозили різний посуд – білий, «чистий» з Полонного і наклейки різні – фрукти , овочі, мадонни. І ми віддавали його на завод «Літейний» де цей посуд випаювали. Моя кума там працювала, то я давала її цю посуду і вона вже там випалювала. Наклейки ці клеїли не тільки на керамічний посуд а й на металевий - на всякі миски, лотки, кружки емаліровані, на відра. І навіть оцинковані відра покривали емаллю і клеїли на них теж різні накейки. Вони були не такі вже гарні, але все одно було гарно. Ну хто на що хотів, на те і клеїв. На плитку на кухнях, у ванній. Пізніше десь в кінці 90-х років,був дуже модний чорний посуд з золотом. Такі були чайні і кофейні сервізи, їх було дуже мало, то був справжній дефіцит. Вони називались «Серенада». Такі можна було дістати тільки по великому блату. А ще було «літьйо» це було нууу дуже дорого. Це така посуда, що на світлі просвічувалась, вона була дуже тоненька. Це тільки дуже «модні» могли її мати. В основному її робили в Полонному по хатах, і привозили нам».

Уривок зі спогадів. Записано 15.03.2021р. та подано мовою оригіналу:

«…25 липня 2008 року завод припинив свою діяльність. За 10 років після закриття звідси вивезли все цінне, що було можливо, а що не вкрали, то зруйнували. Вікна, забиті фанерою, замість цехів — рівна земля..
І тоді полончани збирали посуд гуртовими партіями, вантажили в машини та їхали, хто куди. Мої ж полонські знайомі розповідали, що довозили порцеляну аж до Тюмені…».

Ось такі свідки радянської повсякденності є в колекції нашого музею. Свідки життєдіяльності Полонського заводу художньої кераміки, тотального дефіциту та бажання жити «як всі».

Завідувачка краєзнавчим відділом музею Лілія Линник

Коментарі (3)

This comment was minimized by the moderator on the site

Прикро але з заводу лишились рожки да ножки! Память вічна!

myron
This comment was minimized by the moderator on the site

1993 и 2008 годы это уже не советский период

Людмила
This comment was minimized by the moderator on the site

це ви до чого?

admin
Коментарі відсутні

Залиште ваш коментар

  1. Можете коментувати як гість, але ліпше Зареєструйтесь або авторизуйтесь
Вложения (0 / 6)
Поделиться вашим местоположением