Старше покоління пам’ятає, що з кінця 1970-х років в СРСР почав проявлятися гострий дефіцит продуктів харчування, одягу та предметів побуту і вже тоді з’явилися такі слова як «блат», «дістати», «віддячити», «чорний хід», «з-під поли», «викинули», «купити у спекулянтки», а слова «дефіцит» та «імпорт» стали звичними радянського соціуму брежнєвської епохи. Зазвичай, купувалось не те, що було потрібне, а те, що «дають».
Наявність у сім’ї продуктів категорій «дефіциту» та «імпорту» свідчило не лише про матеріальний достаток, а й про соціальний престиж. В категорію дефіцитних для населення в різний час потрапляли житло та окремі категорії товарів, таких як продовольчі товари, автомобілі, електронні прилади, взуття, шпалери, туалетний папір тощо. У нових квартирах престижно було мати «стінку», килими, посуд, кришталь, який закупляли, бо «ще дітям будуть».
Багато хто пам’ятає і столові сервізи «Мадонна». Цей посуд став символом 70-х. Про ці блюдця, тарілки, горнятка та заварники мріяла ледве не кожна господиня. Якщо комусь пощастило придбати це диво, то воно красувалось на самому почесному місці – в серванті «стінці», яка теж була одним із символів добробуту і мрією кожної родини. Використовувати сервіз не дозволялось, лише протирати пил та фотографуватись з ним. Цей сервіз був умовним показником заможності родини. А ще він був дуже «дефіцитним». Проте, не кожен мав можливість його придбати, тому серванти наповнювались тим посудом, який вдавалося «дістати» - зазвичай, це були різноманітний посуд, келихи, статуетки, вази.
Полонський завод художньої кераміки
На теренах нашого краю великою популярністю користувались вироби Полонського заводу художньої кераміки. Саме вони, здебільшого, наповнювали серванти, перетворювалися в сімейні реліквії і зберігалися як зіниця ока, передаючись від покоління до покоління. Не всім щастило придбати ці вироби, тому вдавалися до хитрощів і знайомств, «діставали» недекоровані вироби і вже всіма способами надавали йому привабливого вигляду, щоб можна було покрасуватися наповненим сервантом.
Спогади записано 3.03.2021р. та подано мовою оригіналу. За проханням очевидців, прізвища не називаємо:
«…Скільки пам’ятаю себе, вдома все було пов’язано з керамікою. В 90-х роках батьки працювали на заводі в керамічному цеху. На зарплату їм давали посуду і вони приносила додому не розмальовані статуетки, і ми вечері всі сиділи і їх розкрашували – бровки, очки, ці рибки великі з маленькими. В кожного була кісточка і оце малювали. В кого на заводі був доступ до «золота» (золота фарба) то вони продавали і ми в них купляли і обводили золотом «кайомочку». А ще були турнетки – круглі підставки схожі на хлебніцу на ножці. На неї ставили тарілку чи чашку вона крутилася і кайомочка получалася рівна.
На заводі діставали посуд. Спочатку некондицію, пізніше уже гарний глазурований з золотом. Вдома випалювали у чотирьохвідровій каструлі, яка була перероблена під піч. Каструля стояла в погребі, вона була не одна, в кого дві, і три мали. Всередині вони обклеювались азбестом і брали спеціальну проволку з якої накручували спіраль відповідного розміру, щоб посуда добре нагрілась. Працювали вони від електрики, а так як ці цехи були через хату, то постійно ходили перевіряючі – контролери РЕСУ.
Ще на посуд наносили деколь – паперові наклейки, які теж діставали на заводі. Але вони були не дуже гарної якості, бліді, часто морщились і скручувались при випалюванні. Пізніше почали передавати з Туречини, була налагоджена лінія поставщиків. Ці вже краще лягали і краще випалювались. З Ленінграду передавали глазур з переливом. З часом , коли був налагоджений збут, посуд їздили купувати в Баранівку, Тернопіль, Коростишів – там можна було купити «чистий» посуд. Возили продавати в Москву, на Урал. На все життя запам’ятаю як тягнув десять «рабих» сумок в московському метро. Приїзжали з однокласником на вокзал, там були бабки які брали на квартиру в них ночували, а потім возили на базар, і на вокзалі на пероні торгували. Возили в Москву, але ще возили і в Тольятті, Мурманськ, Владивосток. На третій полці в 93-х ховалися від рекету, то іноді здавалось, що спина до теї полки приросла. Возили в рабих сумках в основному, перемотували бумагою, Пізніше уже в ящиках з під сігарет, то вже було краще. Просто треба було чим плотніше скласти. Саме краще заробляли на сервізах, але возили і тарілки, кружки, що було.
Спогади записано 15.03.2021р. та подано мовою оригіналу:
«…Нам привозили різний посуд – білий, «чистий» з Полонного і наклейки різні – фрукти , овочі, мадонни. І ми віддавали його на завод «Літейний» де цей посуд випаювали. Моя кума там працювала, то я давала її цю посуду і вона вже там випалювала. Наклейки ці клеїли не тільки на керамічний посуд а й на металевий - на всякі миски, лотки, кружки емаліровані, на відра. І навіть оцинковані відра покривали емаллю і клеїли на них теж різні накейки. Вони були не такі вже гарні, але все одно було гарно. Ну хто на що хотів, на те і клеїв. На плитку на кухнях, у ванній. Пізніше десь в кінці 90-х років,був дуже модний чорний посуд з золотом. Такі були чайні і кофейні сервізи, їх було дуже мало, то був справжній дефіцит. Вони називались «Серенада». Такі можна було дістати тільки по великому блату. А ще було «літьйо» це було нууу дуже дорого. Це така посуда, що на світлі просвічувалась, вона була дуже тоненька. Це тільки дуже «модні» могли її мати. В основному її робили в Полонному по хатах, і привозили нам».
Уривок зі спогадів. Записано 15.03.2021р. та подано мовою оригіналу:
«…25 липня 2008 року завод припинив свою діяльність. За 10 років після закриття звідси вивезли все цінне, що було можливо, а що не вкрали, то зруйнували. Вікна, забиті фанерою, замість цехів — рівна земля..
І тоді полончани збирали посуд гуртовими партіями, вантажили в машини та їхали, хто куди. Мої ж полонські знайомі розповідали, що довозили порцеляну аж до Тюмені…».
Ось такі свідки радянської повсякденності є в колекції нашого музею. Свідки життєдіяльності Полонського заводу художньої кераміки, тотального дефіциту та бажання жити «як всі».
Завідувачка краєзнавчим відділом музею Лілія Линник
