Я мало знаю про місто. Я часто люблю заглядати в історичну довідку вже коли десь опиняюся, відкривати карту – коли загублюся. Мені відомо від Лариси хіба те, що в Шепетівці є музей Миколи Островського, така-собі фантасмагорійна споруда, де, як ходять чутки у Facebook, показують, як у радянський час конструювали героїв. Правда це чи ні, ми вирішили з’ясувати на власному досвіді.
Я вголос читаю про музей – про його відкриття одразу після війни, про весь цей пафос “звернення до молоді” в сімдесятих для будівництва нового меморіалу, про “закладання першого каменя”, про художнє оформлення Анатолія Гайдамаки (він же творець Меморіалу жертв Голодомору та музею, що раніше звався Великої Вітчизняної війни) і про вісімдесят художників із різних міст, які працювали над оздобленням.
Ми прибуваємо. Довго йдемо від вокзалу проспектом Миру, один за одним минаючи магазини й кіоски з типовими для маленьких міст претензійними назвами та не менш претензійними слоганами– “Престиж”, “Шик і блиск”, “Імперія секондхенд”, “Євросеконд”, “прості чотири кроки до Європи”, “від мрії до реальності”.
Крокуємо від багатоповерхівки до багатоповерхівки, один чи два рази натрапивши на дореволюційні будинки і зовсім не зустрівши приватних хатинок. Це дещо не відповідає моїм очікуванням від маленьких західних міст, де я завжди шукаю якийсь відгомін свого рідного Володимира-Волинського. Мабуть, це тому, що Червона армія прийшла сюди не у тридцять дев’ятому (як на Волинь), а в роки громадянської війни, а значить, і “зачистка” простору була ранішою і глибшою.
Минаємо парк, що на свіже око видається диким лісом і вабить цією дикістю в свої тенета. За парком височіє новозбудований Свято-Михайлівський собор, що вкрай дивує мене водночас помпезністю й неоковирністю своєї архітектури.
Звертаємо ліворуч – перед нами височіє червона химера музею. Вона просто сяє на пагорбі серед сірості шепетівських багатоповерхівок. Міськвиконком, ключовий для сприйняття центру типової радянської забудови,поряд із музеєм зникає з поля зору. Моє враження від округлої архітектурної конструкції коливається десь між космічною тарілкою, що приземлилася посеред міста, і хатинкою (чи, може, палацом чи радше палацищем) Баби Яги на курячих ніжках.
Ми бродимо довкола, фотографуємо, піднімаємося всередину круглої споруди. Весь цей час я не можу позбутися думки про несподівану мізерніть людини поряд із музеєм. Навіть коли ця людина досить близько поряд із тобою, вона видається зовсім нікчемною на фоні музейного велетня.
Експозиція музею незмінна з часів відкриття. Його пропагандистська сила не може не справити враження. Тут тобі і вертикально направлені вузьколійки, що прокладають шлях у світле майбутнє, і лампи у формі гільз, і запальні цитати з Островського та інших радянських героїв, які (як нам пізніше розказує працівниця музею) у темряві світяться “демонічним”червоним.
Екскурсія, всупереч моїм очікуванням, виявляється цікавою. Працівниця музею намагається, наскільки це в її силах, зняти з міфологізованої та героїзованої постаті радянського письменника, автора легендарного «Як гартувалася сталь», скрупульозно нарощувані роками шари цієї міфологізації та героїзації. Разом із тим, у коментарях чується персональне (людське?) здивування і щире нерозуміння, навіть деяке заціпеніння, перед тоталітарними задачами й методами їхньої реалізації. У хід вибудованої ще за радяських часів екскурсії вплітаються спроби деконструкції самого її дискурсу, а в усе це вриваються власні, часто емоційні, оцінки. У просторовій конструкції, спорудженій саме так, щоб зневажити людське, екскурсоводка людське прагне проявити.
Покинувши музей, ми п’ємо каву в найближчій (і чи не єдиній по нашому маршруту) кав’ярні, їмо місцеві на диво смачні круасани без начинки (які в Києві не так легко знайти), зазираємо в “Євросекондхенд” та “Імперію секондхенд”, нічим не спокушаємося (перший занадто обшарпаний, другий – занадто мажорний), і сідаємо в у той же самий вагон трохи більш заповненого, але все ще напівпорожнього поїзда за дивнуватим маршрутом Рівне-Миколаїв.
Поїзд вирушає, ми розмовляємо про музей. Про те, що ця червона кругла споруда, обкладена червоною смальтою, є визначальною для цього міста. Про вітальну, майже магічну енергію, яка безупину притягує погляд. Про суб’єктність самого музейного комплексу. Про слабкість будь-якого дискурсу, який лунає всередині пропагандистської махіни. Про несподівану адекватність думки музейних працівників зробити з музею Островського музей пропаганди. Про те, що пропаганду, закладену в саму конструкцію, не зупити простою зміною профілю. Про необхідність чи НЕнеобхідність просто зберігати. І нарешті, про потребу деактивувати музей, об’єктивувати його, зупити його дію, змінити диспозицію сил, про бажання накрити його саркофагом – як свого часу накрили четвертий енергоблок на чорнобильській АЕС. Про дурнувате бажання переробити музей Островського в музей Бандери і про не менш дивне занепокоєння тим, щоб лишити усе, як є. Про необхідність якось устрибнути десь між цими двома простими рішеннями і, можливо, таким чином почати процес “засвоєння” нашого вже століття як “незасвоєного минулого”.
Музей засліплює всі інші можливі враження від міста. Як розповіли нам під час екскурсії, раніше туди приїздили комсомольці з усього Союзу, щоб віддати шану пам’яті Островського – вочевидь, “добровільно-примусово”. Можливо, сама по собі ідейна визначеність міста музеєм не така вже й погана. Втім, принципово важливим є необхідність переозначити сам музей – річ у тому, як видобути з пропагандистської махіни можливість рефлексії самої цієї махіни. І це справа, як то кажуть, на вчора. І не лише для Шепетівки.
