У 1843 році стала до ладу Шепетівська цукроварня. Праця на цукроварні була важкою. Цукор вироблявся примітивним вогневим способом, переважала ручна праця кріпосних селян. Лише деякі механізми приводилися в дію кіньми.
Робочий день на цукроварні Сангушка тривав 13 – 14 годин. Заробітна плата для чоловіків становила 25 копійок на день, для жінок – 20 коп..
У 1866 році Шепетівка стає волосним центром Заславського повіту. До складу волості входило 13 сіл.
В цей час містечко Шепетівка надалі залишається провінційним населеним пунктом. Однією з найбільших проблем тут залишалася відсутність нормальних висипаних чи забрукованих доріг. Лише у 1910 році була забрукована вулиця Шосейна (тепер вулиця Героїв Небесної Сотні), яка тягнулася від цукрового заводу до залізничного вокзалу. Чисельність населення зростає і становить близько 3000 чол.
Реально впливало на розвиток капіталістичних відносин, економіки містечка Шепетівки і навколишніх населених пунктів в другій половині ХІХ ст. будівництво залізниць. Так у 1873 році було збудовано залізничну лінію Київ – Брест, що пролягала через Шепетівку. Тоді ж було збудовано залізничний вокзал і паровозне депо, а біля них – житлові будинки для залізничників. Сама ж станція знаходилася від Шепетівки на відстані 3 версти.
Будівництво залізниці призвело до розширення діючих і розвитку нових промислових підприємств. Збільшився обсяг лісорозробок навколо Шепетівки. Так, від реалізації лісу в Шепетівському маєтку граф Потоцький за 10 років отримав прибуток у розмірі 191 тис. крб. У число діючих став лісозавод, який належав графу Потоцькому, розширюються каменоломні. В цей час будуються цегельний, черепичний, вапняний заводи. У 1877 році запрацював завод, який виготовляв на рік 5,5 тис. відер смоли і 1,2 тис. відер скипидару. В 80-х роках ХІХ ст. в Шепетівці з’являється косте-обпалювальний та шкіряний заводи. Також в Шепетівці діяв паровий та три водяних млини на річці Гуска. Крім того в містечку було багато кустарів і ремісників. Найпоширенішими ремеслами були бондарство, столярство, обробка шкіри, лозоплетіння, обробка металу тощо.
Оновлення цукрового заводу
Оновлюється в технічному плані цукровий завод. У 80 – ті роки граф Потоцький вкладає великі кошти в удосконалення техніки і технології виробництва на цукроварні з метою отримання максимальних прибутків. У 1887 р. він одержує кредит під заставу маєтку у Товариства взаємного поземельного кредиту, яке взяло терміном на 56 років 24,9 тис. дес. землі у Заславському повіті за довгостроковий кредит у 102 тис. крб. Внаслідок цих капіталовкладень на заводі встановлено паровий двигун потужністю 18 кінських сил, мийку з барабаном, дифузорні апарати для добування цукрового соку з буряків, продуктивність яких була втричі вища від пресів, прокладено заводську колію.
Також у 80 – ті роки широко впроваджується у виробництво прилади системи Годека для збирання сиропу і соку, механічні фільтри для очищення соку, механізми для видобування цукру з патоки; механічні мішалки, насоси. Майже повністю була витіснена ручна праця. Це дало можливість збільшити обсяг продукції. Так, якщо за сезон 1874 – 1875 рр. на заводі було вироблено 30 тис. пудів цукру – піску вартістю 120 тис. карбованців, то в 90 – х роках ХІХ ст.. – більше 83 тис пудів. На початку 70-х років ХІХ століття будується рафінадний завод, на якому за сезон переварювали 300 тис. пудів цукру і отримували 92 % чистого рафінаду, тобто 286 тис пудів. Заводські приміщення розширювалися і оцінювалися в 67 974 крб., а устаткування – 205 000 крб. Його обслуговували 227 чол.
Вбачаючи основне джерело прибутків у цукроварінні, Потоцький, який залишився власником основних промислових підприємств та великим землевласником, значно розширив свої цукробурякові плантації.
Містечко Шепетівка в другій половині ХІХ ст. мало щотижневий базар, а також чотири ярмарки, які відбувалися протягом року. На початку ХХ ст. ярмарки проводилися по четвергам один раз на два тижні. За традицією, в ярмаркові і базарні дні організовувалися різні масові видовища, ігри. На ярмарках та базарах реалізовувалися різноманітні товари, а саме тканини, взуття, металеві вироби, вироби побутового характеру з Шепетівки та навколишніх сіл, з центральної Росії, Царства Польського, а також Катеринослава, Харкова, Києва і Одеси. Місцеві поміщики продавали сільськогосподарську продукцію і промислові товари, закуповували оптом сировину і відправляли її на свої фабрики і заводи. Також на ярмарках і базарах відбувалася продаж – купівля зерна.
На ярмарках формувалися великі товарні маси, які вивозилися в інші губернії і за кордон. До Петербурга, Москви, Риги, Варшави, Одеси, Німеччини, Австро – Угорщини везли пшеницю, картоплю, яйця, вершкове масло, вовну. Магнати Сангушки, Потоцькі та інші влаштовували виставки – продажі породистих скакунів, вирощених на заводах.
Серед продукції промислового виробництва на першому місці був цукор. У другій половині ХІХ ст.. торгівля цим товаром посідала значне місце в торговельних оборотах. За повідомленням волинського губернатора, перше місце по реалізації цукру належало Заславському повіту, в якому були цукрові заводи князя Романа Сангушка і графа Потоцького.
Розвиток міста та ріст населення
Швидкий промисловий розвиток Шепетівки зумовив значне зростання населення. У 1891 році в містечку налічувалося 5926 жителів – це у 2.1 рази більше, ніж у 1870 році. За національним складом населення Шепетівки поділялося таким чином: євреїв – близько 45 %, українців – бл. 42 %, поляків – бл. 13 %. Чисельність жителів збільшується і за рахунок селян, які через малоземелля та безземелля переїжджають до містечка.
Дореволюційна Шепетівка – типове провінційне містечко царської Росії. Проживало в ній 10 996 чоловік. У містечку, як і у всій царській Росії населення поділялося на такі стани і групи: дворяни родові та особисті, духовенство різних сповідань, міські обивателі, а саме: почесні громадяни, купці, міщани, ремісники, селяни, іноземні вихідці, дворові люди та ін.. Найчисельнішу групу у Шепетівці складали міщани, переважно дрібні виробники й торгівці.
У 1910 році в Шепетівці налічувалося 1578 житлових будинків. Тільки деякі з них зводилися з цегли – це будинки Потоцьких, підприємців, купців, урядовців і духовенства, основна ж маса населення тулилася у приземкуватих дерев’яних та саманних хатах.
Забудова, особливо на околицях, велася безладно. Вулиці були грунтовими. Містечко освітлювалося 32 гасовими лампами, водопроводу не було. 14 візників – ось весь його тодішній транспорт. У Шепетівці діяли численні приватні крамниці, три харчевні, п’ять готелів. Крім того ще в 1888 році були створені поштова контора, в якій працювало 2 чоловіки і телеграфна станція з трьома працівниками.
В роки нового промислового піднесення зросло промислове виробництво і в Шепетівці. В 1913 році було відкрито товаро-пасажирський рух на залізниці Шепетівка – Проскурів. У 1915 році від Шепетівки було прокладено залізничну лінію до Коростеня. А через рік - до Ланівець.
Шепетівські цукрові заводи, на яких працювало 1202 робітники, за сезон 1912 – 1913 рр. виробили 29 459 центнерів цукру. Діяли лісопильний завод графа Потоцького, паровий та 3 водяні млини, шкіряний завод, кам’яні кар’єри, друкарня, більше 20 ремісничих майстерень, та близько 50 різних торгівельних закладів. Число ремісників становила 1375 чоловік.
Медицина та освіта
Медичну допомогу населенню подавала земська лікарня, яка була відкрита наприкінці ХІХ ст. Напередодні першої світової війни вона мала 25 ліжок. Також в містечку діяли два медичні пункти (при цукровому заводі й залізничному вузлі), приватна аптека, єврейська лікарня. Крім того, практикувало 3 акушерки, 3 приватні лікарі. Ще в 20 – 30 –х роках ХІХ ст. в Шепетівці були відкриті мінеральні джерела. У 1834 році на їх базі князем Сангушком було побудовано приміщення для хворих та для прийому ванн.
Діяли в Шепетівці і навчальні заклади. У 1865 році почало функціонувати однокласне училище, яке 1900 року перетворено на двокласне. 1911 року в училищі здобувало освіту 223 дітей. В Шепетівці діяла також церковнопарафіяльна школа, яка почала працювати з 1872 року. Школа щороку отримувала державну допомогу. Проте матеріальна база залишалася на низькому рівні. Навчання в школі проводилося російською мовою і за програмою, яку затверджував Синод. 1911 року в ній навчалося 215 учнів. Але не всі вони через бідність закінчували навчання. Так, наприкінці ХІХ ст. Шепетівське училище закінчувало 18 – 20 дітей.
Окрім вищезгаданих шкіл в жовтні 1906 року в Шепетівці та Городищах за сприянням Заславського Товариства доброчинності і насамперед графа Потоцького відкрито таємні польські школи під назвою «Притулок для дітей Римо – католицького товариства». Вчителів запрошували із Польщі. В школах навчали польської і російської мов, арифметики, географії, а також проводилися заняття по співу, рукоділлю і різні дитячі ігрища.
Також існували єврейські школи хедери або хадаріми. Навчання в них вважалося обов’язковим для всіх хлопчиків віком від 6 до 12 років. Хедери функціонували виключно на кошти батьків, які оплачували навчання своїх дітей.
Для навчання сиріт і дітей з бідних єврейських родин створювалися талмуд – тори. Вони утримувалися на кошти єврейської громади, Шепетівського єврейського благодійного товариства та на пожертвування заможних євреїв. Керували ними вибрані єврейськими громадами старшини. До викладання, як правило, допускалися особи, які мали кваліфікацію не нижчу приватного вчителя. В талмуд – торі навчали російської мови та арифметики, також були ремісничі класи і безкоштовна їдальня.
Культурні заклади Шепетівки
Серед культурних закладів на початку ХХ ст. в Шепетівці діяли один тимчасовий театр, невелика громадська бібліотека – читальня та книгозбірні при навчальних закладах. Окремі книгозбірні в цей час існували при громадських зібраннях, церковних братствах.
Так, у 1896 р. Шепетівське православне Архангело - Михайлівське братство (створене 17 жовтня 1893 року) заснувало бібліотеку – читальню, до складу фонду якої входили видання, рекомендовані духовним відомством православного віросповідання для використання в церковнопарафіяльних школах, а також усі книги і журнали, видані з дозволу духовної цензури і взагалі духовного керівництва. Крім того, у бібліотеці – читальні у святкові та недільні дні після вечірнього богослужіння братчики проводили читання і бесіди про життя святих, гоніння на християн, читали лекції про холеру чи сільське господарство тощо. Так, упродовж 8 листопада 1896 р. – 17 жовтня 1897 р., було проведено близько 100 читань і бесід на яких були присутніми в середньому від 25 до 150 слухачів. А всього за цей період бібліотеку відвідало 3539 осіб. Однак, зважаючи на те, що бібліотека – читальня була платна, не всі шепетівчани мали можливість відвідувати її. Серед релігійних закладів у містечку діяли православна церква, костел, синагоги.
Отже, з вищенаведеного матеріалу ми бачимо, що містечко Шепетівка наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. розвивалася дуже швидкими темпами. За кількістю населення та іншим показникам вона майже наздогнала повітовий центр Ізяслав. Найбільшу роль в цьому відіграло будівництво залізниць через Шепетівку, від якої вони розходилися у п’яти напрямках. Пізніше саме ці чинники вплинули на рішення надати Шепетівці у 1923 році статусу міста.
Науковий співробітник Музею пропаганди Олександр Лукашук
