Шлях додому: від автозака до рідної землі
В інтерв'ю виданню «Суспільне Хмельницький» Андрій зізнався, що до останнього моменту не знав про майбутній обмін. Все почалося звичного ранку в п'ятницю, коли двері камери відчинилися і назвали його прізвище.
«Потім нас завели в якусь їхню адміністрацію. Туди завели, роздягли нас до трусів, пофотографували, одягли у військову форму, ще в ній пофотографували», — пригадує захисник.
В останні години перед обміном полонених везли у трьох автозаках. Лише на під'їзді до аеродрому військовим зав’язали руки та очі. Усвідомлення того, що їх повертають в Україну, прийшло вже після приземлення:
«Ми зрозуміли, що ми на обмін, коли вже по прильоту відчинились в літаку двері і ми побачили автобуси, швидкі».
Перші слова мамі та головна мрія
Офіційне повернення Андрія в Україну відбулося 11 квітня 2026 року. Перше, що зробив звільнений воїн, ступивши на рідну землю — зателефонував матері.
«Я сказав, що я вдома. Вона почала плакати. Я кажу: "Не плач. Все добре"», — ділиться емоціями чоловік.
Пройшовши курс лікування та реабілітації, Андрій повернувся до рідної Радошівки. Сьогодні в нього лише одна велика мрія:
«Хочу, щоб кожен захисник повернувся в свою сім'ю, щоб все було добре. Все буде Україна».
Тепла зустріч громади: віра і надія для інших
20 червня 2026 року на Алеї Віри і Надії зібралося близько двох сотень ізяславчан, аби особисто привітати звільненого земляка. Ця подія стала символом незламної віри для родин, які досі чекають на повернення своїх рідних:
- Іван Бурдим, колишній військовополонений: «Тут дуже багато портретів, але я впевнений, що кожен з них повернеться. Кожен отримає свою нагороду — це зустріч з сім'єю. І зніме особисто своє фото з цієї алеї».
- Жанна Мазур, мати зниклого безвісти Євгенія Кирилова: «Ми зустрічали з надією, з вірою. І так точно чекаємо наших захисників, які є зниклими безвісти, хтось перебуває в полоні. Але ми віримо, надіємось, молимося за них». Її молодший син Ілля також додав, що непохитно вірить у повернення брата та всіх українських Героїв.
