Його шлях у військовій сфері розпочався ще під час шкільних років. Максим після дев’ятого класу вступив до Київського військового ліцею. Згодом курсантські роки у Військово-інженерному інституті. Далі розпочав свою військову кар’єру — служба в армії привела його до міста Болград в Одеській області, де він виконував обов’язки за спеціальністю сапера.
Проте з часом чоловік вирішив розпочати цивільне життя та став приватним підприємцем.
Російсько-українська війна
Однак у 2014 році, коли Україна стояла перед важкими випробуваннями, наш герой був мобілізований і призначений командиром групи розмінування.
— Мене мобілізували на початку вересня. Протягом двох тижнів був на зборах. Після них нас відправили виконувати завдання, які охоплювали розмінування, мінування мостів, прикриття опорних пунктів та інші важливі операції. Перший населений пункт, куди ми заїхали, була Станиця Луганська, — розповідає Максим.
Загалом, захисник тричі їздив у ротації на передову, і чимало подій запам’ятались йому на все життя.
— Запам’яталось, як ми підривали на Світлодарській дузі водопропускну бетонну трубу на передньому краї за нашими позиціями, щоб не пройшла важка ворожа техніка. Звісно, і важко було, і небезпечно. Але коли ти розумієш, що від твоїх дій залежить життя багатьох людей, просто професійно виконуєш свою роботу й ні про що не думаєш, — говорить Максим.
Під час АТО захисник побував у десятках населених пунктів, серед яких Трьохізбенка, Попасна, майже весь район навколо Горлівки. Проте найбільше закарбувалось у пам’яті Максима місто Дебальцеве.
— Тоді якраз велися важкі бої. Десь за пів доби до того, як Дебальцеве опинилось в оточенні, наша група виїхала з міста. Це була чиста випадковість. Коли повертались назад у Дебальцеве, проїжджали повз розвідувальний батальйон, де нам сказали: «Хлопці, у вас хоч і є бойове розпорядження, але ми не радимо їхати далі, бо дороги вже немає. Вона перекрита ворогом», — згадує Максим.
Вже з часом він зрозумів, що ця випадковість врятувала їх від оточення і, можливо, врятувала його життя.
Після цього сапери прикривали позиції, встановлювали загородження, переставляли міни згідно з побажаннями підрозділів.
— Ми, коли Вуглегірськ брали, це біля Дебальцевого, то там теж понаставляли протитанкових мін. Хлопці казали, що на них танки противника підривалися. Але, на жаль, на власні очі результати своєї роботи рідко бачили. Головне, що вона допомагала іншим підрозділам, — говорить воїн.
Експедиція в Антарктиду
Згодом Максим демобілізувався та повернувся до підприємницької діяльності. І одного разу йому на очі потрапила реклама у фейсбуку, що набирають людей в антарктичну експедицію.
— Це було у 2020 році, вибила реклама, я подивився, на які посади потрібні люди, які вимоги, обов’язки. І посада механіка мені цілковито підходила, адже маю певні навички. Я зібрав необхідний пакет документів, надіслав їх, і мене викликали на співбесіду. Потім пройшов конкурс, відбір і отримав можливість поїхати у 25-ту експедицію. Згодом я вирішив ще раз поїхати вже у 27-му експедицію, — розповідає захисник.
Коли розпочалось широкомасштабне вторгнення, Максим був у Чилі, мав якраз вирушати у 27-ту експедицію в Антарктиду.
— Мене, як механіка й дизеліста, відправили на місяць раніше. Адже була планова заміна дизельних генераторів, і ми повинні були допомогти. 4 лютого вилетіли з України, прилетіли в місто Пунта-Аренас, що на березі Магелланової протоки в Чилі. Звідти відпливають кораблі, які направляються в Антарктиду. Але на судні, на якому ми мали відпливати, виявили ковід, його арештували. Тож ми чекали в Чилі, коли буде можливість вирушити на станцію. І в цей час в Україні розпочалось широкомасштабне вторгнення. Я відразу хотів повернутися назад в Україну. Але такої змоги не було. Це космічні ціни на білети, три пересадки на літак, відстань близько 18 тисяч кілометрів. До того ж ми перебували на державній роботі й ніхто нас не відпустив би просто так. Начальник центру тоді сказав, їдьте в Антарктиду на станцію. Адже якщо, наприклад, не буде того ж дизеліста чи механіка, може не відбутися експедиція. А знайти заміну дуже важко й на це потрібен час, — розповідає Максим.
Він каже, що перші три доби взагалі не спали, постійно стежили за новинами. Переживали.
— Уже під час широкомасштабного вторгнення в березні з України вирушила решта експедиції. Вдалося вчасно замінити 26-ту експедицію, багато членів якої після повернення стали на захист Батьківщини, — розповідає Максим.
«Станцію можна порівняти з військовою структурою»
В Антарктиді чоловік відповідав за водопостачання, теплопостачання, за все електрообладнання. Якщо десь щось зламалося, ремонтував.
— На станції умови дуже добрі. Продукти завозяться раз на рік під час перезмінки. Так само й паливо, бо все працює на дизелі. Правда, спочатку було важко звикнути до клімату. Станція розташована на островах, за 8 кілометрів від материка, навкруги океан. Він трохи акумулює тепло й виходить так, що на самій станції температури не занадто низькі. Інколи зимою навіть тепліше, ніж у нас. Наприклад, минулої зими мінімальна температура була десь мінус 10 градусів. Але там дуже сильні вітри й висока вологість, тож цих мінус 10 може відчуватися як мінус 40. Плюс дуже великі сніжні опади. Минулої зими середній рівень снігу був більше як 3,5 метри, — каже Максим.
За його словами, станцію можна порівняти з військовою структурою. Там так само є свої чергування, і денні, і нічні. Чергові кожні 2 години повинні прокопувати доріжки, обстежувати дизелі, насоси, всі приміщення, які є поза станцією.
Адже якщо, наприклад, зламався холодильник і зіпсувалась їжа, то все, це фіаско. Чи дизель зламався. Там все життєво необхідне.
— Навіть в екстрених випадках до нас ніхто не може припливти. Це можна зробити тільки під час літа, десь із середини листопада й до кінця березня. І якщо виникає екстрена ситуація, то її тільки своїми силами треба вирішувати, — розповідає Максим.
Експедиція складається з людей, які забезпечують експедицію, і науковців. Забезпечення експедиції — це дизеліст, механік, лікар, кухар і системний адміністратор. Решта — науковці: метеорологи, біологи, фізики, озонометристи, які досліджують і моніторять стан на самій станції й навколо неї. Цей процес безперервний.
— Оскільки в науковців є програма, їх постійно потрібно перевозити на човнах — на один острів, на другий, на материк. Вони пінгвінів досліджують або відбирають проби води, снігу на різних частинах островів. Переміщення — це важка робота. Тож коли я приїхав у другу свою експедицію, одразу навчив керувати човном лікаря й системного адміністратора. Щоб іноді мене могли підмінити, — каже захисник.
За його словами, на станції є доступ до інтернету, тому постійно стежили за новинами в Україні, зв’язуватися з рідними.
Кожна помилка — це ризик загинути
Коли Максим повернувся з експедиції в Україну, у травні 2023 року, відразу пішов служити до однієї з військових частин Сил підтримки на посаду викладача з мінно-вибухової справи.
— Для мене це не просто робота, а можливість передати свій досвід та знання новоприбулим, щоб були ще сильнішими та краще підготовленими до будь-яких викликів. Я вірю в значущість навчання та надаю перевагу практичному досвіду, який можна застосувати у реальних ситуаціях. У моєму уявленні, правильно та професійно навчені військовослужбовці — це гарантія нашої безпеки. Тому що від їхніх навичок залежить і їхнє життя, і життя їхніх побратимів. Кожна помилка — це ризик загинути. Я передаю весь свій досвід, вміння й навички курсантам, щоб вони гідно боронили рідну Україну, — каже Максим.
Фото автора та з архіву Максима
