Володимир Цибульський народився 27 січня 2000 року в місті Шепетівка. Виховували хлопця батько — Ігор Володимирович та бабуся Ніна. У родині підростала ще сестричка Олена, з якою Володимир був дуже близьким. Навчався Володимир у загальноосвітній школі №8. Ще з дитинства юнак мріяв стати військовим.
Після закінчення 9 класів Володимир продовжив навчання у Шепетівському професійному ліцеї, де здобув спеціальність газозварювальника. Любив техніку, машини, різні механізми — із захопленням розбирав і збирав деталі, шукав, як зробити краще й надійніше.
У 18 років юнак вирішив здійснити давню мрію — пов’язати своє життя з військом. Підписав контракт і почав службу в одній із військових частин Тернополя. Служба йому подобалася — він був дисциплінованим, відповідальним і вмотивованим воїном. З початком повномасштабного вторгнення Володимир не вагався: продовжив контракт і став на захист Батьківщини у складі 44-ї окремої артилерійської бригади. Побратими знали Володимира під позивним «Вуд» — спокійний, врівноважений і твердий у рішеннях, він завжди залишався опорою для своїх. Відповідально ставився до кожного завдання, ретельно добирав спорядження, завжди дбав про безпеку побратимів.
Володимир мріяв про родину, про мирне життя, про те, щоб відремонтувати й відбудувати батьківський будинок. Але завжди говорив, що поки триває війна, не може дозволити собі щастя, знаючи, що ворог продовжує нести біль на українську землю.
У серпні 2024 року з життя пішов батько Володимира. Через службу син не зміг приїхати на похорон, але заповів, щоб, коли настане його час, поховали його поряд із батьком.
6 листопада юнак востаннє спілкувався з рідними — розповідав, що змінює місце дислокації, та, як завжди, не вдавався у деталі, беріг близьких від тривог. Через кілька днів родина отримала страшну звістку: 7 листопада 2025 року Володимир Цибульський загинув в Запорізькій області, унаслідок ворожого удару з використанням FРV-дрона.
Йому було лише 25… Він жив із вірою, служив із честю і загинув, боронячи рідну землю. Його земний шлях обірвався занадто рано, але душа продовжує жити — у спогадах, у вічності… Після загибелі Володимира у великому смутку залишилися найрідніші — сестра Олена та її маленька донечка… Не менш близькими для нього була родина дядька Володимира, з якими юнак підтримував теплі, довірливі стосунки. Для них він був не просто племінником, а другом, порадником і гордістю роду. У серцях рідних і близьких Володимир назавжди залишиться добрим, світлим і щирим — таким пам’ятатимуть усі, хто мав щастя його знати.
Ні з чим не зрівняти горе, смуток і біль від втрати найріднішої людини, які лягли на плечі рідних… Від імені усієї громади висловлюємо щирі співчуття родині Воїна Світла. В цей гіркий час поділяємо це страшне горе та схиляємо голову в глибокій скорботі. Нехай світлі спогади про Володимира завжди будуть сильнішими за смерть…
Герої не вмирають!
Шепетівська міська рада
