Михайло народився 5 квітня 1978 року в селищі Даурія Забайкальського району Читинської області. У 1981 році з родиною переїхав до міста Славути. Тут минули його дитячі роки, тут він мріяв і будував плани на майбутнє. Закінчив 9 класів Славутської школи №5, навчався у Плужнецькому сільськогосподарському технікумі, а потім у Рівненському інституті слов’янознавства, здобувши освіту маркетолога.
Свою трудову діяльність розпочав на Славутському руберойдовому заводі, де швидко зарекомендував себе як відповідальний і ініціативний працівник. Згодом вирішив спробувати власні сили в бізнесі. Був людиною, яка не боялася викликів і завжди прагнула до самостійності.
Шукаючи нових можливостей, переїхав до Вінниці. Працював у компанії ТОВ "Струми", калинівському заводі "Українські соки", згодом опанував професію газозварювальника, працюючи у ремонтних організаціях. Проте, попри всі здобутки, справжнім його покликанням було захищати Батьківщину.
У 2015 році Михайло добровільно пішов боронити Україну у складі легендарного батальйону "Айдар". Пройшов складний шлях – від навідника до командира танкового взводу. Він воював за Донбас, бився за місто Щастя на Луганщині, бачив війну зблизька, втрачав побратимів…
У 2018 році повернувся до мирного життя, працював електрогазозварювальником. Але 24 лютого 2022 року знову став до строю. Добровольцем пішов до бригади Вінницької територіальної оборони, потім повернувся до лав Збройних Сил України. Захищав й звільняв місто Ізюм Харківської області, Чорнобильську зону, воював на передовій на Сході України, відстоював кожен клаптик рідної землі.
14 травня 2024 року поблизу села Стариця Харківської області під час бою з окупантами ворожий мінометний обстріл забрав життя старшого сержанта, командира стрілецького відділення військової частини А7338 Чурільова Михайла Михайловича.
Він був воїном, мужнім і незламним. Попри дві контузії, він знову і знову повертався у стрій, бо не міг залишити побратимів. Михайло жив за принципом: «Якщо не я, то хто?» Його військовий шлях відзначений численними подяками від командування та державними нагородами.
А ще наш Захисник був людиною великого серця. Любив швидкість, дорогу, свободу. У мирному житті був активним учасником байкерського клубу "Отамани доріг". Його знали як відкриту, щиру, компанійську людину, яка обожнювала життя.
Але понад усе Михайло любив свою родину. Для батьків він був єдиним сином – турботливим, люблячим, їхньою гордістю і підтримкою.
Життя Героя, мов яскравий вогонь, палало любов’ю до України, до своєї землі, до свого народу. Він не боявся ні куль, ні вибухів, ні темряви війни – боявся лише одного: що колись Україна може знову опинитися в кайданах. І тому він боровся до останнього подиху.
Михайло тепер – у строю з тими, хто віддав своє життя за свободу. Він разом із ними стоїть у наших рядах, коли ми підіймаємо наш стяг, коли звучить Гімн, коли волонтер плете маскувальну сітку, коли дитина вчить перші слова українською. Він живе у силі нашого народу, у нашій непокорі, у нашій вірі в Перемогу.
І якщо колись стане важко, якщо з’явиться сумнів чи страх – згадаймо його. Він не боявся. Він стояв до кінця. І нам належить довести, що його подвиг був недаремним.
Спочивай із миром, воїне. Ти навіки з нами.
Міський голова, виконавчий комітет, депутати Славутської міської ради та вся Славутська громада висловлюють щирі співчуття рідним та близьким Героя.
Вічна пам’ять та слава українському Воїну!
Пресслужба Славутського МВК
